3. Зміст правочину, його тлумачення.

Тлумачення змісту правочину – це з’ясування автентичності волі і волевиявлення осіб, які вчинили правочин. Згідно з ст.. 213 ЦК зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх змісту встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з цими правилами можна виділити такі види тлумачення: буквальне, граматичне, структурно-системне, комплексне.

7.Недійсні правочини та їх види. Загальні та спеціальні правові наслідки недійсності правочину.

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але не породжують бажані сторонами юридичні результати внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними. Говорячи про конкретні підстави визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотримання вимог, необхідних для чинності правочину(ст..ст. 203,215 ЦК). Зокрема, це можуть бути: 1.дефекти суб’єктного складу (укладення правочину особою, що немає необхідного обсягу дієздатності – правочиноздатності); 2.дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення); 3.дефекти (недотримання) форми; 4.дефекти (незаконність і/або аморальність) змісту та порядку укладення правочину. Наявність цих дефектів тягне за собою недійсність правочину. Виняток становлять випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. За загальним правилом ст.. 216 ЦК основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.. 203 ЦК) і визнається недійсним, є двостороння реституція. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. У тих випадках коли визнанню правочину недійсним сприяла вина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідок його недійсності визначаються безпосередньо законом. Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону: одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші – ні. Недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсних частин.