91.Етапи формування політології. Система політичних наук

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. Античні мислителі започатку­вали вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін.

Відродження: 15-16ст. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму — найсправедливішого устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483—1546). Жан Боден сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу.

Новий час:

Томас Гоббс - людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму перетворюється на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя.

Джон Локк - був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Держава виникла з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності.

Шарль Луї Монтеск'є наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено), і громадянські свободи.

Іммануїл Кант: «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості. Кант формулює правила «категоричного імперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства». Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії — абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю».

Гегель: Громадянське суспільство— це суспільство власників. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер.

ХХ ст.: Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне дослідження політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

М. Вебер дійшов висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний (капіталізм). Відповідно він виділив і три типи політичного панування Для раціонального панування, вважав він, характерне всевладдя раціональної бюрократії.

Серйозну критику демократії, її цінностей знаходимо у представників теорії еліти. Основна ланка політичної концепції Моски – це ідея політичного класу. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість). Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможнім тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Паретто ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. . Р. Міхельс слідом за Паретто вважав, що демократія завжди призводить до олігархії і перетворюється в олігархію.

В єдину систему політичної науки об'єднуються від двадцяти до сорока дисциплін: політичну філософію, теорію політики, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо; політичну соціологію, плив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику; політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя, політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав.