36. Економічна платформа класичного консерватизму.

Соціально-економічна політика консервативно-ліберального консенсусу спиралась на методи державно-монополієтичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду між консерваторами й лібералами США на грунті буржуазного реформізму відкидали правоконсервативні сили,які заперечували будь-яке втручання держави в економіку й соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприємництво. Подібне розмежування було і в Європі, де склався своєрідний консенсус між консерваторами, лібералами й соціал-демократами.Економічна криза середини 70-х років, яка ослабила позиції соціальних лібералів і соціал-демократів, сприяла піднесенню впливу правоконсервативних сил. Вони прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН, США.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою,при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною.

37. Неоконсерватизм, його характерні риси та сучасні форми.

Неоконсерватизм за своїм підходом до вирішення найважливішихсоціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим - на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні тощо.

38. Політична доктрина сучасного католицизму.

Сучасна ідеологія католицизму уважно стежить за динамікою соціально-політичних процесів і дає досить виважено-реалістичну оцінку навколишній дійсності. Сучасний світ сприймається в усій його різноманітності і у взаємозалежності всіх країн і народів, що складають світове співтовариство. Визнання єдності світу служить передумовою для висновку про необхідність єдиної солідарної політики у вирішенні глобальних проблем, ліквідації поділу його на військово-політичні блоки і протистояння Північ - Південь. В енцикліці папи Іоанна Павла II «Центезімус аннус» («Сотий рік», 1991) робиться принциповий висновок про мир і процвітання як загальнолюдське благо. Енцикліка однозначно визначає підходи католицизму до проблем війни і миру: реальний мир не може бути результатом військової перемоги; залишається загроза ядерної війни, яка може ввергнути світ у вселенську катастрофу; необхідно перетворити науково-технічну революцію на чинник прогресу, а не в знаряддя війни. У ній міститься тверезий аналіз сучасного капіталізму і викриваються його антигуманні прояви, зокрема зловживання і егоїзм власників. Власність, стверджується в енцикліці, не повинна завдавати шкоди тим, хто не є її власником, а. ринкових механізмів не достатньо для нормального функціонування суспільства. Отже, держава повинна забезпечити контроль над ринковими відносинами і вдосконалювати свої важелі впливу над економікою. XX ст. внесло нову якість у соціальну доктрину католицизму: в документах церкви закріпилось поняття «класова боротьба», а церква стала визнавати соціальні конфлікти неминучими проявами капіталізму і не засуджує їх. Католицька доктрина вважає політику реформ найбільш прийнятним методом соціального захисту, хоча й визнає право найманої праці на страйки. Найбільш радикальні позиції церква займає щодо роз­в'язання проблеми людини: «Центезімус аннус» рішуче виступає проти будь-яких форм відчуження людини і акцентує на необхідності захисту прав людини в тому вигляді, як вони сформульовані у відповідних документах ООН.

39. Політичні доктрини сучасного ісламу. Засновником ісламу вважається житель Мекки - Мухаммед (570-632), який мав знатний родовід і до двадцяти чотирьох років займався торгівлею, водив каравани. Згодом цю діяльність він змінив на суто релігійну, багато часу проводив сам-на-сам, у пості й молитві, формуючи морально-релігійну систему цінностей, яка була викладена в Корані. У цій книзі викладені основи ісламу (від араб. - покірність), головною ідеєю якого є ідея єдиного Бога (Аллаха), влада якого - безмежна. Він сприяє праведникам у житті і піддає жорстокому покаранню грішників, які порушують або несумлінно виконують його настанови і приписи, викладені в Корані. Вважається, що в цій книзі знайшли втілення багато релігійних образів євреїв і християн, ідеї Старого й Нового заповітів, які стали відомі Мухаммеду за часів його торгових подорожей. Хоча за переказами Мухаммед виклав у Корані у віршованій формі свої бачення, які поставали в його уяві під час молитов. Коран складається з 114 глав, у яких викладені релігійні та морально-правові приписи. Згодом в ісламі сформувалося кілька течій, основні серед яких - суннізм і шиїзм. Особливістю ісламу є те, що в 1 течії Коран і Сунна, а в 2 - Коран визнаються чинним правом, норми якого регулюють всі сторони життя мусульманина, визначають його «вірний шлях до мети» (шаріат). За корисливі злочини і, особливо, посягання на власність Коран передбачає жорсткі санкції у вигляді фізичних покарань.Головною ідеєю мусульманського праворозуміння є визнання того, що воно не встановлює всі конкретні правила поведінки, а передбачає певні схеми, загальні її принципи, на основі яких виноситься рішення щодо конкретних справ. Таким чином, мусульманське право дає можливість існування двом «істинам». Істина, яка випливає із Священного писання, і реальна істина, встановлена в процесі застосування принципів права. Іслам вимагає, щоб ці істини співпадали. У разі, якщо рішення справи по суті визнане неправильним, винним вважається муджтахід, недосконалість права до уваги не береться.

40. Фашизм та неофашизм як форми політичного екстремізму. Фашизм-політична течія антидемократичного, шовіністично-расистського спрямування, сформувався в Зх Європі в умовах політичної, економічної і соціальної криз після 1 світової війни, а також протистояння провідних державно-правових ідеологій ліберального демократизму, консерватизму, комунізму, соціалізму і націоналізму. Перше політичне утворення цього спрямування з'явилось у березні 1919 р - в Італії, на базі якого 7 листопада 1921р. Беніто Муссоліні (1883-1945) створив Національну фашистську партію. Очоливши в 1922 р. уряд Італії, Б. Муссоліні запровадив у державі тоталітарний фашистський режим. Одночасно на початку 1919 р. фашистська партія виникла в Німеччині. В 1920 р. вона отримала назву націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, яку в 1921 р. очолив Адольф Гітлер (Адольф Шикльгрубер, 1889-1945). У 1933 р. він став рейхсканцлером, а через рік, об'єднавши цю посаду з посадою президента, запровадив у Німеччині фашистський режим з ознаками крайнього націоналізму і расизму.Згодом такий режим був встановлений в Іспанії, а в роки 2 світової війни-в Румунії, Словаччині, Угорщині та Хорватії. Ідеологами італійського фашизму були Джованні Дженгіле (1875-1944), Альфредо Рокко (1875-1935), а також Беніто Муссоліні. За допомогою сили держава, побудована на засадах фа¬шизму, ефективно здійснює суспільні реформи, змінює недосконалий тип слабкої держави, стає сильною. Така держава стоїть над законом. За своїм змістом вона є національною, корпоративною державою, в ній поєднуються риси суто держави та синдикатів. А. Рокко Ідеальна фашистська держава очолюється главою держави - представником династії з надзвичайно широкими повноваженнями, встановленими законами. Концепція фашистської держави та політ системи ідеологічно заангажованого сусп-ва викладена Б. Муссоліні в статті «Доктрина фашизму». Фашистська держава є втіленою волею до влади і управління. Всі інші державно-правові теорії - лібералізму, соціалізму, марксизму - є недосконалими. У цьому плані, за твердженням Б. Муссодіні, фашизм є вченням, яке найкращим способом пристосоване репрезентувати інтереси, намагання і сподівання народу Італії, який довгий час принижувався і пригноблювався. Антиіндивідуалістична фашистська концепція життя, писав він, підкреслює значення держави і сприймає індивідуальне настільки, наскільки його інтереси співпадають з інтересами держави, яка уособлює совість і універсальну волю людини як історичної сутності. Фашизм протистоїть класичному лібералізму, який заперечував державу задля інтересів Індивіда