15. Розкрийте співвідношення свідомості і самосвідомості. Вкажіть головні функції самосвідомості.

Єдність свідомості виявляє себе в акті самосвідомості. Cogito Декарта або Я, якими супроводжуються всі дії, і є такою самосвідомістю. Вона – та інстанція, той суб’єкт, якому належать усі ці акти, який як сутність проявляє себе в них. Вона є справжнім стрижнем і основою свідомої діяльності. Єдність самосвідомості, як вважав І. Кант, або, за його термінологією, трансцендентальна єдність апперцепції, є граничною передумовою свідомої діяльності. Самосвідомість – центр, ядро людської свідомості, в якому виявляє і виражає себе єдність суб’єкта, самототожність людської особистості.

Головними функціями самосвідомості є самопізнання, самооцінка, самоконтроль. До них треба додати ще одну надзвичайно важливу функцію – комунікативну.

16. Розкрийте співвідношення понять „свідомість”, „душа”, „дух”.

Часто ці поняття ототожнюються, вживаються як синоніми. Поняття свідомості, душі, духу, хоча і змістовно пов’язані, але не тотожні. Г.В.Ф. Гегель вважав, що в цьому в ряду загальним (родовим) поняттям є все-таки дух, формами або видами якого є душа і свідомість. А якщо точніше, то філософ розглядає душу і свідомість як певні форми суб’єктивного духу.

Дух у Гегеля постає як суб’єкт – жива істота, наділена розвиненою свідомістю і самосвідомістю. Дух – активна, діяльна сила людини, спрямована на пізнання і творче перетворення об’єктивного світу.

Існують різні різновиди духу. Так діяльність теоретичного духу полягає у пізнанні. Він необхідно пов'язаний із практичним.

Об’єктивний дух. Як зазначає О. Лосєв, він є найменшою мірою поняттям психологічним, суб’єктивним, таким, що вказує на стани або процеси в індивідуальній свідомості. За Гегелем такий дух має 2 аспекти: 1) зовнішні речі природи, 2) система між-суб’єктивних відносин. В цілому о.д. – це внутрішній, духовний вимір створюваного людьми світу, олюдненої природи і суспільства, центром якого є сама людина.

Дух пов'язаний із свідомістю, але не може бути зведений до неї, оскільки не вичерпується самим тільки суб’єктивним, внутрішнім світом людини.

Дух – це процес одухотворення світу, процес, у якому він долає його зовнішність та відчуженість, шукає і знаходить у ньому тотожне собі.

Дух – це завжди акт самовизначення, це такий процес, у якому ключову роль відіграє знання про себе, дух, власне, і є тим буттям, яке знає і завдяки цьому знанню визначає себе.

17. Розкрийте сутність психофізичної проблеми та покажіть головні способи її вирішення.

Дух як такий протистоїть матеріальній природі, за своїм визначенням він є чимось протилежним їй, але водночас він і пов'язаний з нею. Проблема взаємовідношення душі й тіла, психічного і фізичного є аспектом більш ширшої філ.проблеми взаємовідношення буття і свідомості, матеріального і духовного.

В історії філософії сформувалися різноманітні підходи до розв’язання цієї проблеми, проте всі вони можуть бути зведені до 2-х протилежних: дуалізму та монізму.

В моністичній філософії відомі 2 типи: матеріалізм та ідеалізм. У м.ф. єдину субстанцію становить мат.природа, тіло, а душа розглядається лише як його властивість, або функція. М. заперечує принципову відмінність душі від тіла, взагалі існування душі як імматеріальної сутності і робить це шляхом редукції психіки до фізіології. Крайній вияв м. – вульгарний м. (Л.Бюхнер, К. Фогт), біхевіоризм. Ідеалістична філософія за єдину субстанцію приймає душу – ідеальне начало в людині, а її тіло розглядається як породження цього начала, як вияв його назовні. Граничною формою тут є абстрактний спіритуалізм, суб’єктивний ідеалізм Дж. Берклі.

Згідно з дуалістичним підходом, душа і тіло, навпаки, розглядаються як суттєво відмінні, протилежні за своїми атрибутами субстанції. Тіло – субстанція протяжна, душа – проста і неподільна, тіло – смертне, душа – безсмертна. Між тілом і душею немає необхідного зв’язку. Душа вселена в тіло і може за певних умов його поміняти. Звідси уявлення про переселення душ (Платон, Піфагор).

В новій філософії дуалістичні уявлення про взаємовідношення душі й тіла характерні для картезіанства. Декарт розглядав людину як істоту, що складається з 2-х незалежних субстанцій: протяжного тіла і непротяжної душі.

Оказіоналізм стверджує, що між тілом і душею існує безпричинова кореляція, зумовлена тим, що всі дії тіла і душі узгоджує Бог.

Подібне розв’язання психофізичної проблеми дає і нім.філ. Г.Ляйбніц. На його думку, тілесне і душевне життя не потребують постійного втручання Бога.

Б.Спіноза запропонував психофізичний паралелізм – один із варіантів безпричинової кореляції душевних і тілесних процесів. Тут заперечується взаємодія між душею і тілом, але уникаються теологічні спекуляції.

Епіфенономеналізм стверджує, що душа і тіло перебувають в однобічно причиновому зв’язку: тіло може діяти на душу, а душа – ні. Душа розглядається прихильниками такого підходу як продукт діяльності тілесного органу – мозку.

Але все-таки проблема взаємовідношення духу з тілесним буттям залишається без розв’язання.

У Декарта знаходимо розвинену протилежність духовного і тілесного начал без їх єдності. У Платона навпаки маємо єдність без розвиненої протилежності.

За своєю сутністю дух і справді є чимось протилежним тілесному, матеріальному буттю. Загальною формою тілесності, як відомо, є простір, тому тілесність – це зовнішньо покладене буття, в той час як дух є суто внутрішнім його аспектом або виміром. В загальному плані тілесне буття – це матеріальна природа, яка розгортає себе у просторі й часі. Натомість дух – це щось ідеальне, внутрішнє. Дух існує лише у відношенні до самого себе, тому сфера духу – це сфера свободи. Дух звільняє людину від тягаря тілесного, матеріального буття, підпорядковуючи його своїй волі.

Тілесність – необхідна умова повноти буття, лише та внутрішня активність досягає повної актуалізації й завершення, яка зовнішньо, тілесно виражена або втілена.

Водночас дух, який здобуває відносну самостійність, усвідомлює власні цілі і починає воліти, використовує власне тіло як засіб реалізації власної волі. Завдяки своїм зв’язкам із живим тілом він, використовуючи це тіло як знаряддя, здатен діяти і на інші матеріальні речі. В цілому вся матеріальна культура – це природа, прилаштована людиною для реалізації своєї волі, перетворена на засіб здійснення її свободи.