12. Дайте визначення принципу телеології та розкрийте його зв’язок з філософським ідеалізмом.

Телеологія (грец. мета + наука) - філософське вчення про доцільність, цілеспрямованість всіх явиш життя.

Платон - перший телеолог: все виникло і розвивається згідно цілей. У світі ідей панування належить розуму і цілі, у світі матеріальному - сліпої необхідності. Близький до нього і Аристотель: в природі панує механічна закономірність у формі руху. З іншої сторони, ціль всякого розвитку - форма, поняття ідеальне, Бог - "чиста форма".

Телеологія вірна по відношенню пізнавальної волі і дій людини. Існує реальне буття двоякого порядку, цьому відповідає двоїста закономірність процесів.

Філософське вчення про доцільний характер дійсності, про те, що не тільки суб’єктивна діяльність, а й об’єктивна реальність (явища природи, історичні події) спрямовані до певної мети, дістало назву телеології. Застосовується лише з ідеалізмом на противагу механізму руху матеріалізму. Утверджує існування органічного життя і діяльності.

У практичній діяльності нами керує ідея добра (Платон). У теоретичній же діяльності – ідея істини. В першому випадку ми приводимо реальність у потрібний нам стан, у другому ми приводимо наші поняття у стан відповідний істині, яку ми відкриваємо у зовнішньому світі. Але способи її досягнення різні: у практичній діяльності ця єдність досягається шляхом реалізації поняття (цілі), у процесі пізнання – шляхом ідеалізації зовнішньої реальності.

Ідеалізація оперує поняттям «об’єктивної ідеї», яка є зразком для наслідування.

Метою пізнання є «ідея» досліджуваної речі; вона ж скеровує наші подальші дослідження.

Парадокс ідеї полягає в тому, що пізнаючи щось ми вже знаємо, що шукаємо, нам відома ця ідея.

13. Покажіть філософське значення проблеми співвідношення буття і свідомості та вкажіть головні способи її вирішення.

Проблема співвідношення буття і свідомості – одна з фундаментальних проблем філософії. З погляду метафізики це передусім питання про вкоріненість свідомості в бутті, а також про те, чи має вона власне буття.

Згідно з матеріалістичною філософією, свідомість є лише відображенням буття, його копією або віддзеркаленням у голові людини. Та якщо свідомість є, то відразу постає питання про те, як вона є. Ж.П. Сартр писав: «свідомість – це буття, що знає». Отже, способом існування свідомості є знання.

Коли свідомість – вид буття, то цей вид не можна розглядати як якусь річ, що існує поруч з іншими речами. Свідомість, радше, є опосередкуванням, відношенням, що розгортається всередині самого буття. Вона є відношенням буття до самого себе, відношенням, у якому буття знає себе.

Завдяки свідомості буття набуває здатності опановувати свою протилежність – небуття, перетворюючи її на знаряддя власного самоствердження.

Також людська свідомість немовби розширює коло буття, вводить до цього кола те, чого в наявному бутті немає. Вона ніби доповнює, добудовує наявне буття, надаючи його недосконалим формам необхідної досконалості й повноти. Свідомість є своєрідним продовженням і здійсненням буття.

Отже, свідомість є суб’єктивною реальністю, або способом, у який реалізує своє буття суб’єкт.

. Проблема співвідношення буття і свідомості – одна з фундаментальних проблем філософії. Якщо свідомість – це лише пряме віддзеркалення буття, тоді вона не має своєї онтології.

Ленін казав, що «свідомість не лише відображає дійсність, а й творить її». Але якщо свідомість може бути джерелом, причиною чогось нового, якогось нового буття, а це, власне, і є творчість, якщо вона додає щось до того буття, яке відображає, то вона не може бути нічим, тобто вона мусить мати власну онтологію. Та якщо свідомість є, то відразу постає питання про те, як вона є.

Способом існування свідомості є знання.

Але ці визначення свідомості як буття, що знає і усвідомленого буття є спільні риси: вони визначають свідомість через буття; свідомість, що знає, передбачає буття, що є предметом цього знання, а усвідомлене буття визначає буття, що знає.

Свідомість – це само рефлексія буття, де воно знає себе.

Свідомість є розвиненою формою буття, в якій вона втрачає свою безпосередність і набуває опосередкованого характеру.

На верхівці форм буття будуть не буття в собі, не буття для іншого, а буття для себе.