26. Головні аргументи атеїзму, за працею Нагеля „Атеїстична критика віри в Бога”.

27. Фройд про психологічну природу релігійних ідей („Майбутнє однієї ілюзії”).

Австрійський психолог і філософ. Праця стосується атеїстичної критики релігійної віри в Бога. Зясовує псхологічні засади цієї віри і доводить, що за своєю психологічною природою вона є ніщо інше, як ілюзія.

«Все, що стається в цьому світі, є виражанням намірів вищого за нас Розуму, котрий нехай важкими для розуміння шляхами, спрямовує усе врешті-решт до кращого.» Смерть не знищення, а початок нового роду існування, що веде до чогось вищого, у процесі розвитку. Ставлення до Бога, як до батька. Релігійні ідеї винагороджуються найбільше, на противагу усім іншим засобам, спрямованим на здобуття земних благ. «Люди відчувають, що життя стало б нестерпним, якби вони не надавали цим ідеям цінності, яку їм приписують». Насправді ці ідеї – ніщо інше, як ілюзії, реалізація найсильніших бажань людства. «Таїна цих ілюзій криється в силі цих бажань. «Усвідомлення, що безпорадність триває все життя, зробила необхідним триматися за батька (цього разу більш могутнього)». «Ілюзія не те сааме, що помилка, вона не обовязково є помилкою. Для ілюзій характерно те, що вони виникають із бажань. Ми називаємо віру ілюзією, коли здійснення бажання стає провідним чинником її мотивації,і, роблячи так, ми не розглядаємо її відношення до реальності». Доказу цих ілюзій годі чекати «Нікого не можна змусити вважати їх павдою, вірити в них. Деякі з них настільки неймовірні, настільки несумісні з усім, що було насилу нами відкрито стосовно реальності світу, що ми можемо порівняти їх з мареннями. Щодо реальної цінності більшості з них ми не можемо судити, позаяк їх не можна довести, Але й спростувати їх неможливо. Ми знаємо ще так мало, щоб здійснити критичний підхід до них. Таємниці універсуму лише потроху відкриваються нашому дослідженню, існує чимало питань, на які наука не знає сьогодні відповідей. Але наукова праця залишається єдиним шляхом, який може привести нас до знання реальності поза нами», а заглиблення в себе ніяк не зможе дати відповіді на ці запитання.

За Фрейдом у його творі “Будущее одной иллюзии” релігія приймає послідовну , логічну згідно психології історію генези . Культура як збірне поняття усього пласту напрацьованого людиною на шляху від кінічного (тваринного) стану ( матеріальні , духовні здобутки ) стає тим стримуючим чинником , що оберігає саму людину і всіх оточуючих від їх власних абсолютних свобод ( тут Фрейд наголошує на природніх пристрастях ) . Виходить , що людина опиняється у стані певної несвободи - наслідок існування у культурі поняття втіленої у загальноприйняту настанову-закон морально-етичного погодження усим соціумом . Тим не менш така обмежена свобода дає людині змогу колективно оберігати себе від усіх негод і жорстокостей природи . Цитування : Релігійне уявлення вийшли із тієї ж самої потреби , що і всі інші завоювання культури , із необхідності захистити себе від “подовляющей” надпотужності природи . ( З цього приводу Фрейд зазначає , що природа отримує повну антропологічність у зв’язку із покладанням на природу можливості бути співрозмовником і тією сутністю , із якою можно вести результативні “переговори” ) До цього приєднується другий мотив , намагання виправити болюче відчутнну недосконалість культури .

У Фрейда утворення персонофікації надсильної природи пов’язана із перенесенням амбівалентних відносин до батька на аналогічне ставлення і втілення щодо трансцедентного ( чи політеїм , чи пізніший монетеїзм - тут різниці немає ) Батько , що у дитинстві має образ сильного захисника і в той же час навіює повагу зав’язану на страху . Це ж саме можна перевести на інший рівень : батько як страж вашої моралі і вчинків у земному житті ( втілення природнього права , загальноприйнятої моралі ) переноситься у релігійній свідомості до рівня трансцеденту із аналогічним значенням . І у такому випадку людина намагається досягнути особистої любові до себе цього Бога . Приклад : Ізраїль - єдина земля , єдиний божий народ .

Підсумовуючи : релігія , віра - пошук безумовної любові , захисту від страхів перед смертю , страхів щодо сенсів власного існування .

28. „Етика” Спінози: проблема співвідношення душі й тіла.

29. Ляйбніц. “Досвід Теодицеї”: головні умови свободи.

30. С. Франк про співвідношення релігії і філософії.

31. Праця В. Соловйова „Виправдання добра”: проблема свободи і види необхідності.

32. І. Кант: критика онтологічного доказу буття Бога (за працею „Критика чистого розуму”).

33. Праця Б. Вишеславцева „Проблема необхідності і свободи”: головні категорії свободи.

34. Декарт “Метафізичні розмисли”: співвідношення свободи і розуміння.

35. Діалог Платона “Федон”: проблема зв’язку душі й тіла.

У діалозі “Федон” викладені основні погляди Платона щодо проблеми співвідношення душі і тіла. У діалозі відтворена остання зустріч Сократа, який перебуває у в’язниці і чекає на смертну кару, зі своїми учнями які переймаються долею філософа. Протягом діалогу у співрозмовників виникає запитання з приводу того що Сократ абсолютно не переймається смертю яка на нього чекає у найближчому майбутньому. Саме тут філософ пояснює своє вчення щодо безсмертя душі. І щоб переконати своїх співрозмовників наводить 3 аргументи які доводять точку зору філософа. Перший аргумент: звідки беруться живі якщо не з мертвих? Давньогрецькому уявленню про світобудову було не притаманно думати що світ з’явився з нічого як це відбувається у християнській традиції.

Другий аргумент. Пізнання це пригадування. Щоб пригадати щось душа мала набути певного знання раніше щоб пригадати зараз.

Третій аргумент. Коли Сократа запитали чи не розсіється його душа після смерті, то відповідь була такою. Розпадатися може лише щось, що складається з частин, а душа, є цілісною і тому розпад після смерті їй не загрожує.

Отже, основа системи Платона про душу полягає у наступних положеннях. Найгірша доля для душі - потрапити за тяжкі злочини у Тартар, а найліпший варіант, замість чергового переродження і ув’язнення у тілі, досягнення ідеального світу і перебування з богами. Ліпша доля доступна лише для філософа, який усе своє життя присвятив намаганню віднайти істину, або, принаймні, максимально до неї наблизитись. Тут можна простежити досить цікаву характеристику тіла. Ця характеристика є вкрай негативною. Тіло у поглядах Платона ототожнюється з найбільшим злом, яке постійно протягом тілесного життя заважає і ув’язнює душу. Через таке ув’язнення пізнання істини протягом тілесного життя стає вкрай складною задачею. Але навіть протягом матеріального життя можна пізнати істину, саме так виникає твердження, що філософія, це мистецтво вмирання. Як саме можна розшифрувати цю фразу? Осягнення душею істини протягом її ув’язнення у тілі можливе шляхом повного відречення від тілесного та чуттєвого. Досягнути такого стану можна за допомогою витримки, мужності, стриманості, утримання від насолод та інших ознак доброчинності які можна набути протягом тілесного життя, але усі ці риси мають перебувати під пильним наглядом розуму, який є невід’ємною частиною душі за Платоном.

І коли у учнів Сократа виникає запитання чому філософ не боїться смерті яка на нього чекає, то Сократ, як справжній філософ, впевнений, що після смерті тіла він зможе пізнати справжню істину і долучитись до світу ідеального.