50. Психологічні особливості виховання студентів у процесі навчання.

50. Самовиховання і саморозвиток майбутніх фахівців із вищою освітою.

Самовиховання – свідома діяльність, спрямована на можливу найбільш повну реалізацію людиною себе як особистості. Базуючись на активізації  механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісних смислів. Самовиховання – відносно пізнє надбання онтогенезу, пов`язане з певним рівнем самосвідомості, критичного мислення, здатності і готовності до самовизначення, самовираження, саморозкриття, самовдосконалення. Самовиховання грунтується на адекватній самооцінці, що відповідає реальним здібностям людини, на критичному аналізі власних індивідуальних особливостей і потенційних можливостей. З підвищенням ступеня усвідомленості самовиховання стає все більш значною силою саморозвитку особистості. Самовиховання нерозривно взаємопов`язане з вихованням, не тільки підкріплюючи, але і розвиваючи процес формування особистості. Необхідні компоненти самовиховання – самоаналіз особистісного розвитку, самозвіт і самоконтроль. До прийомів самовиховання належать самонаказ, самосхвалення, самонавіювання. [13, 350]Діалектика самовиховання як соціально-психологічного явища проявляється щонайменше у двох площинах. По-перше, самовиховання -  це мистецтво і наука, оскільки, з одного боку є продуктом діяльності людини-творця, породжується його інтелектом, волею, почуттями, емоціями і вимагає від індивідума творчого ставлення як до процесу, так і до результату. З іншого боку, розвинутими самовихованими особистостями не народжуються, такими стають, опанувавши методи професійного та особистісного удосконалення, курси психології, риторики тощо, тобто самовиховання цілком підпорядковується науковим законам, і його структура та принципи реалізації можуть вивчатися як система у загальній системі пізнання дійсності, і можна побудувати безліч наукових моделей для більш детального вивчення цього феномена.По-друге, діахронічний аналіз самовиховання свідчить про те, що це явище є водночас сучасним і дуже давнім. Мабуть, первісні принципи самовиховання почали розвиватися з часів, коли людська особ набула здатність та перші навички усвідомлювати себе, заглиблюватися у свою сутність. Принципи та закономірності сучасного самовиховання базуються на працях філософів і мислителів Давньої Греції та Давнього Риму, тобто витоки теорії сучасного виховання і самовиховання слід шукати у надрах філософії, яка з давніх давен була відома як наука, що займається проблемою людини: сенсу її буття в світі, цілей та головної мети життєдіяльності. Самовиховання дуже тісно повязується з проблемою виховної діяльності взагалі, яка почала активно розглядатися, коли виховання і навчання виділилися у суспільстві в окрему соціальну функцію. Цим питанням значну увагу придяляли представники античної філософії – Сократ, Платон, Аристотель, Квінтіліан та інші.З давніх часів і до сьогодення проблеми самовиховання та саморозвитку розглядаються здебільшого у межах психології, педагогіки, філософії, соціології. Науковий аналіз будь-якої досліджуваної проблеми вимагає розгляду кожного її аспекту з точки зору того, як ця проблема виникла, які основні етапи в своєму розвитку проходила, чим у результаті цього розвитку вона стала тепер і як буде змінюватися у майбутньому.За характером набуття певного рівня науковості в еволюції психолого-педагогічних знань можна виділити три основні етапи: донауковий період, період виникнення теоретичних концепцій, становлення психології та педагогіки як наукових систем.Перший етап (донауковий період)  характеризувався двома напрямами. З одного боку, відбувалося накопичення емпіричного досвіду виховання та освіти у вигляді окремих суджень і висловлювань відносно змісту і завдань виховання, професії вчителя, відносин між учителем (вихователем)  і учнями (вихованцями) та нормами їх поведінки, які згодом набули характеру порад, правил і рекомендацій.З іншого боку, проблеми виховання та самовиховання вирішувалися у межах філософії давніми мислителями-філософами. Мистецтво виховання, за Арістотелем, наприклад, полягає у можливості вчителя разом із природою робити людину досконалою, прекрасною з усіх боків. Сократ, який сам був вихователем-майстром, вказував що метою виховання є розвиток кращих задатків і почуттів вихованців, спрямованих на пізнання та розвиток істини і добра. Сократа вважають першим в розробці проблеми самовиховання, оскільки він на основі формули давнього світу «Пізнай себе» відкрив і відповідно оцінив особливий вид заняття – знання про незнання. Відкриття Сократа має пряме відношення до вчення про самовдосконалення особистості, яке грунтується на самодослідженні (Сократ досліджував сам себе) і дослідженні інших.Дослідниця С.Г.Карпенчук аналізує сутність та фоми сократівського знання про ненання. Вона підкреслює актуальність знання про незнання особистості і в сучасному світі, констатуючи, що «знання про незнання вносить неспокій в духовний світ індивіда, спонукає його піддавати сумніву повноту і вагомість знань, який досяг; воно збуджує приглушений спокій самозадаволеного всезнання, нещадно розкриває і роззброює неосвідченість. І водночас пробуджує потребу в новому знанні, у знищенні незнання. … Отже, самовдосконалення у Сократа виростає саме із визнання проблемності пізнання і самопізнання, ставлення до світу і самоставлення, проблемності самої людини, і, насамкінець, всього її внутрішнього життя.» [4, 8]Другий етап – період виникнення теоретичних концепцій виховання, становлення класичних педагогіки та психології.