1. Процес виникнення та становлення міжнародного права.

Міжнародне право зародилося під час розпаду родоплемінних відносин і становлення перших держав. У ту епоху у стародавніх людей вже накопичився досвід міжродових і міжплемінних відносин. Склалися певні правила, що регламентували ці відносини, які отримали закріплення в звичаях. Звід цихправил, що існував у первісно-общинному суспільстві і регулювати відносини між родами і племенами, з певною натяжкою можна назвати міжплемінних «правом». Потім в ході свого розвитку воно перетворилося на міжнародне право. Таке переддержавне міжплемінне «право» первісного ладу була слабо розвинене, в ньому не було стрункої системи, хоча вже в той час роди і племена вели між собою війни, відправляли один до одного своїх представників, здійснювали натуральний обмін, намагалися укладати угоди, а це прямо говорить про зародження норм права війни і миру, посольського права, права договорів та ін. З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі якого лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Древньому Римі виникає «право народів» (jus gentium). Воно являло собою сукупність правил, які визначають відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін «Право народів» регулювала як внутрішньодержавні, так і частково міждержавні відносини, оскільки на початковому етапі становлення міждержавного права не було чіткого розрізнення між внутрішньодержавним і міжнародним правом. В основі зародження міжнародного права лежить державне поділ суспільства і необхідність зв'язків між державами. У свою чергу, міждержавні зв'язки обумовлюються такими причинами, як міжнародний поділ праці, об'єднаннязусиль держав для вирішення спільних проблем економічного, політичного, військового та іншого характеру, демографічна ситуація в тих чи інших регіонах планети, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаційних зв'язків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології , культури, військового потенціалу і т. д. Жодна держава ні в яку епоху не могло існувати тривалий час абсолютно ізольованим від інших держав. Тисячами ниток (політичними, економічними, військовими, культурними, науковими і т. д.) воно було пов'язане з іншими. Науково-технічний прогрес, виникнення глобальних проблем, спрощення комунікаційних зв'язків лише збільшували взаємозалежність суб'єктів державно розділеного суспільства. Тим самим посилювалася роль норм права, що регулювали відносини між державами. Таким чином, міжнародне право є природним продуктом історичного розвитку, існує об'єктивно і реально, і, виникнувши одного разу на певній стадії людського суспільства, воно буде розвиватися і далі за законами діалектики. Історія - калейдоскоп дат, імен, назв. Вона має свою періодизацію, яка значною мірою умовна. В якості критеріїв, що відокремлюють один історичний період від іншого, беруться конкретні дати, пов'язані з тим чи іншим подією або особою. Вже в цьому аспекті будь-яка періодизація умовна, оскільки несе на собі печатку конкретної суб'єктивної особистості, визначальною ту чи іншу дату. Періодизація умовна і в тому, що будь-яка дата не є «китайською стіною», геть-чисто відокремлює одиністоричний етап від іншого. У надрах одного історичного етапу зароджуються характеристики наступного етапу, а той ще довго несе в собі деякі риси пішов періоду. Історія міжнародного права - невід'ємна частина історії суспільства. Періодизацію розвитку міжнародного права можна представити у вигляді чотирьох періодів, які нерозривно пов'язані з суспільно-економічними формаціями та перехідними етапами від однієї формації до іншої. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва, а виробничі відносини утворюють її сутність. Також суспільно-економічна формація охоплює і відповідну надбудову (державу, право, міжнародне право, мораль, свідомість, правосвідомість, науку, тип сім'ї, побут та ін.)

Виходячи з цього, в даному підручнику пропонується наступна періодизація історії міжнародного права:

1) 4 тис. до н. е.. - 476 р. н. е.. - Міжнародне право Стародавнього світу. Цей період відповідає рабовласницької суспільно-економічної формації;

2) 476-1648 рр.. - Міжнародне право Середніх століть. Цей період відповідає феодальної суспільно-економічної формації;

3) 1648-1919 рр.. - Класичне міжнародне право. Цей період відповідає становленню капіталістичного способу виробництва;

4) міжнародне право XX-XXI ст. Цей період включає проміжок часу з 1919 р. по початок XXI ст.

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувалися суттєвими досягненнями в області міжнародно-правового регулювання. Важливими віхами в цьому напрямку стали Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр.., Скликані за ініціативою Росії. Прийняті на них документи кодифікували правила ведення війни і мирного вирішення спорів, з'явилися значною віхою у формуванні міжнародного гуманітарного права. Цей період завершується закінченням Першої світової війни і створенням Ліги Націй. У розвитку суспільства настає період соціалістичних перетворень, початок якому дала Жовтнева революція 1917 р., а 1919увійшов в історію міжнародного права як рік підписання Версальського договору, юридично оформив результати Першої світової війни. У проміжку часу з 1917 по 1991 р. поряд з діючими нормами міжнародного права виникли норми, що дозволили регулювати відносини між капіталістичним і соціалістичним світом. Середина XX ст. відзначена співіснуванням так званих трьох світів, тобто країн, що стали на шлях соціалістичних перетворень, країн з вже сформованими капіталістичними відносинами і країн, що розвиваються, ще до кінця не визначили своє місце у світовому співтоваристві. У цей час удосконалюються інститути міжнародного права, а також помітний процес об'єднання держав в різні організації, що свідчить про прагнення людей до мирного співіснування на планеті Земля. Так, з'явився Рада Економічної Взаємодопомоги (1949 р.), Організація Північноатлантичного договору (1949 р.), Організація африканського єдності (1963 р.), і, звичайно ж, досягненням історії людства з'явився 1945 р., у якому була завершена Друга світова війна і заснована Організація Об'єднаних Націй, створена з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і розвитку співробітництва між державами. У зв'язку з науково-технічною революцією, зростанням усуспільнення капіталістичного виробництва в 50-х роках XX ст. виникла так звана теорія конвергенції, яка свідчила про те, що відбувається поступове згладжування економічних, політичних, ідеологічних та інших відмінностей між капіталістичними і соціалістичними громадськими системами.

2. Процедура призначення глави дип предст. Розірвання дипвідносин. Дисмисл Існує ціла низка протокольних заходів. Цей процес називається акредитацією.

1. Підбір кандидатури посла або посланника;

2. Запит на агреман;

3. Видання акта внутрішніх правил, що законодавчо оформлені;

4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення про призначення;

5. Видача вірчих грамот;

6. Попередня аудієнція у міністра ЗС країни перебування після прибуття посла чи посланника та передання копій вірчих грамот;

7. Вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної церемонії і відтак початок дип. місії даного представника.

Запит на агреман – головна процедура; згода країни майбутнього перебування на призначення главою особи посла посланником чи постійно повіреним у справах. Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення згідно з конституційною процедурою акредитуючої держави посол або посланник отримують підписані главою держави та скріплені візою МЗС вірчі грамоти (прохання вірити).Порядок і форма видачі екзекватур визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути у формі окремого документа, підписаного главою уряду або МЗС, а іноді від імені уряду вцілому. Важливу роль при розгляді теми, яка стосується дипломатичних відносин, належить питанню про підстави їх припинення. Мова може йти як про припинення функцій окремих дипломатичних агентів у складі дипломатичного представництва, так і про припинення діяльності пред­ставництва. Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції, функції диплома­тичного агента припиняються: а)після повідомлення акредитуючою державою державі перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено; б) після повідомлення державою перебування акредитуючій державі, що вона відмовляється визнати дипломатичного агента співробітником представництва. На відміну від початку місії дипломатичного агента, де потрібна згода обох держав, її завершення може бути оформ­лено одностороннім актом тієї чи іншої держави. Найчастіше підставою для припинення функцій дипло­матичного представника є відкликання акредитуючою дер­жавою у зв'язку із завершенням терміну, на який була призначена особа, а також інших підстав (кадрових, органі­заційних, сімейних). Крім підстав, передбачених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., працівники дипломатичної служби, які скеровані у довготермінове відрядження, мо­жуть бути достроково відкликані згідно з Законом України "Про дипломатичну службу" у випадках: службової необхідності; за станом здоров'я; невиконання або неналежного виконання ними служ­бових обов'язків; вчинення дій, які їх ганьблять; вчинення членами їх сімей дій, що можуть призвести до негативних наслідків при подальшому перебуванні пра­цівника дипломатичної служби у довготривалому відря­дженні (ст. 22). Відкличні грамоти — це документ, який повідомляє про відкликання дипломатичного представника із займаної ним посади. Вони адресовані главі держави, при якій акреди­тований дипломатичний представник, і підписані главою держави, яка призначила дипломатичного представника. Відкличні грамоти складаються в урочистій формі, де у пре­амбулі коротко повідомляється про факт та причину від­кликання глави дипломатичного представництва. При цьо­му висловлюється надія, що дипломатичний представник належним чином сприяв підтримці та розвитку диплома­тичних відносин між державами. Водночас зі своїми вірчи­ми грамотами новопризначений глава дипломатичного пред­ставництва вручає відкличні грамоти главі приймаючої держави щодо свого попередника. Раніше у дипломатичній практиці застосовувались т. зв. відпускні грамоти, в яких виражалося "задоволення" з "належного" виконання гла­вою дипломатичного представництва своїх функцій. Розірвання дипломатичних відносин настає, зазвичай, при суттєвому погіршенні політичних стосунків між двома державами, а також напередодні і під час збройного конф­лікту між ними. Існує два способи розірвання дипломатич­них відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносин [19, с. 232]. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами. Багато держав розірвали дипломатичні відно­сини з Південно-Африканською Республікою у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна час­тина довший час не відновлювала з нею дипломатичні відно­сини. В іншому випадку це колективне застосування санк­ції. Ще однією підставою для припинення дипломатичних відносин є втрата міжнародної правосуб'єктності держа­ви. Припинення дипломатичних відносин відбувається та­кож при докорінній зміні державного ладу в державі, яка акредитувала своїх дипломатичних представників або яка їх приймає

ДИСМИСЛ - (англ. dismissal — звільнення, відставка, відсторонення) у міжнародному праві — оголошення дип. агента приват. особою. Д-ва перебування застосовує процедуру Д., передбачену п. 2 ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961, якщо акредитуюча д-ва відмовляється виконати чи не виконала протягом певного строку свої обов'язки щодо відкликання чи припинення функцій у представництві дип. агента, якого д-вою перебування оголошено персоною нон грата, чи будь-якого ін. члена персоналу — особою неприйнятною. Д. не слід ототожнювати з оголошенням дипломата персоною нон грата, після чого він ще користується дип. імунітетом до моменту його фактич. від'їзду з країни перебування (якщо він здійснюється без зайвої затримки). Після Д. надання дипломатичних привілеїв та імунітетів припиняється.