Контрольні питання:

1. Види професійних учасників валютного ринку.

2. Ліцензування діяльності професійних учасників валютного ринку.

3. Суть валютних операцій та їх види.

4. Поточні торговельні операції та їх суть.

5. Види поточних неторговельних операцій.

6. Характеристика валютних операцій, пов’язаних з рухом капіталу.

7. Види фінансових послуг, що реалізуються на валютному ринку України.

8. Валютні операції на терміновому ринку.

9. Валютний арбітраж, його суть та види.

10. Суть, значення та особливості міжнародних розрахунків.

Змістовний модуль 2.3. Фінансові послуги на ринку позик

Кредитування юридичних осіб, як вид фінансової послуги. Фінансові послуги на ринку позик надаються багатьма оферентами: банками. кредитними спілками, лізинговими, факторинговими компаніями, ломбардами, іншими фінансовими установами. Основними видами фінансових послуг, що реалізуються на ринку позик є:

кредитування,

довірчі операції;

гарантійні операції.

Кредитування забезпечує процес передачі грошей, товарів або майна в борг на умовах платності, строковості і повернення. Довірчі послуги надаються фінансовими установами з метою реалізації намірів власників грошей, майна, цінних паперів, майнових прав щодо забезпечення ефективного управління цією власністю. Гарантійні послуги кредитних установ спрямовані на перейняття ризику суб'єктів ринку при здійсненні господарських операцій, що супроводжуються виникненням відносин боргу. Серед фінансових послуг, що надаються на ринку позик, провідне місце належить кредитуванню.

Кредитні послуги являють собою фінансові операції щодо передачі позичальникам у користування грошових засобів, товарів або майна на засадах платності, строковості, повернення та цільового характеру їх використання. Надання кредитних послуг регламентується кредитними договорами, які укладаються в письмовій формі, і визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін. Найбільший обсяг кредитних послуг надається банками, для яких кредитування є основним видом активних операцій.

У сучасних умовах саме банкам належить провідна роль у креди­туванні суб'єктів господарювання. Згідно з українським законодавством, банківські кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб та громадян.

Кредитування базується на принципах кредитної політики банку. При проведенні кредитної політики банківські установи виходять із необ­хідності поєднання інтересів банку, його акціонерів, вкладників та позичальників із врахуванням напрямів грошово-кредитної політики держави. Банківські установи, як основні оференти кредитних послуг, самостійно визначають порядок проведення кредитних операцій. встановлення рівня відсоткових ставок та комісійних винагород.

При наданні кредитних послуг банки враховують такі параметри кредитної політики, як пріоритетні напрямки кредитування, обсяги кредитів та структура кредитного портфеля, граничні розміри кредиту на одного позичальника, методи оцінки фінансового стану та кредито­спроможності позичальника, алгоритм обрахунку процентної ставки тощо

Документом, що засвідчує надання кредиту; є кредитний договір, який укладається у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок розрахунку платежів за кредитом, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Кредитор має право відмо­витись від надання кредиту, передбаченого договором, частково або в повному обсязі у випадку порушення справи про банкротство пози­чальника або виникнення інших обставин, які свідчать про те, що наданий кредит своєчасно не буде повернутий. Кредитор також має право відмовитись від подальшого кредитування у випадку порушення позичальником обов'язку цільового використання кредитних коштів.

Основними принципами банківського кредитування є забезпеченість кредиту, його повернення, строковість, платність та цільове спрямування.

Надання кредитів суб'єктам господарювання вимагає додержання банком таких умов врахування кредитоспроможності позичальника, його фінансової стабільності, рентабельності та ліквідності, здійснення кредитування тільки тих видів діяльності позичальника, які передбачені його статутом, обов'язкової наявності у позичальника власного майна та часткового фінансування ним об'єкта, що кредитується, власним капіталом.

Лізингові операції фінансових установ. Лізингові оперрації є різновидом кредитних послуг, оферентами яких виступають банківські установи, спеціалізовані лізингові компанії та суб'єкти господарювання, які взяті на облік Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових ресурсів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майно, що є власністю лізингодавця або набу-вається ним у власність за дорученням, за умови сплати лізингодержувачем періодичних лізингових платежів. Об'єктом лізингу може бути різне рухоме (машини, обладнання, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухомо (будин­ки, споруди, системи телекомунікації! та інше) майно, що належить до основних фондів. Не можуть бути об'єктами лізингу - земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи.

Основними учасниками лізингової угоди є лізингодавець - банківська або небанківська фінансова установа, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду, лізингоодержувач - суб'єкт підприємницької діяльності, що набуває право володіння та розпорядження об'єктом лізингу у визначених лізинговою угодою межах за умови сплати періодичних платежів та виробник або постачальник об'єкта угоди.

Договір лізингу укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізннгодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двохсторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем.

Ринок лізингових послуг характеризується багатоманітністю його видів та форм, великим вибором моделей лізингових контрактів. У світовій практиці лізинг поділяється на два види: оперативний та фінансовій.

Особливості реалізації лізингових угод та складу їх учасників зумовлюють поділ лізингу на такі форми: зворотний, пайовий та міжна­родний.

Лізингові операції здійснюються на основі платності. Оплата за корис­тування об'єктом лізингу здійснюється лізингоодержувачем шляхом внесення регулярних лізингових платежів. Розміри, форма, способи та строки внесення лізингових платежів визначаються за домовленістю сторін і фіксуються в лізинговій угоді. Лізингові платежі включають наступні елементи:

• суму, що відшкодовує частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за якай вноситься лізинговий платіж;

• суму, що сплачується як процент за залучений кредит для придбання майна за договором лізингу;

• комісійну винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно:

• відшкодування страхових платежів, якщо об 'єкт лізингової угоди є застрахованим лізингодавцем;

• інші витрати лізингодавця. що передбачені договором лізингу.

Лізингова діяльність в Україні не підлягає ліцензуванню. Держава в особі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг регулює ринок лізингових послуг та здійснює нагляд за лізинговою діяльністю шляхом запровадження внесення інформації про лізингові компанії до Державного реєстру фінансових установ. Передачу майна у лізинг можуть здійснювати також і суб'єкти господарювання, які за своїм право­вим статусом не є фінансовими установами. Останні повинні систематично надавати такі послуги, укладати не менш як три договори протягом року та бути взятими на облік в Держфінпослут. Оференти лізингових послуг зобов'язані подавати інформацію про свою діяльність за встанов­леними уповноваженим державним органом вимогами.

Факторингові послуги банківських установ. З розвитком ринку банківських послуг набуває поширення такий вид фінансових послуг, як факторинг. Банківські установи виступають основними оферентами факторингових послуг, що надаються в Україні. Поряд з ними реалізацією факторингових послуг можуть займатись фінансові компанії, кількість яких в Україні активно зростає. Основними споживачами факторингових послуг є суб'єкти підприємницької діяльності, що відвантажують товари, надають послуга або виконують роботи на умовах відстрочення їх оплати.

У світовій практиці факторинг (від англійської factor - агент, посередник) - це купівля банком або спеціалізованою факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця га їх інкасація за певну винагороду. Відповідно до українського законодавства, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) Факторингова операція здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт.

У процесі надання факторингової послуги банківська установа (фактор) кредитує оборотний капітал клієнта та переймає на себе його кредитний ризик. За дострокову інкасацію дебіторської заборгованості клієнта банк утримує винагороду на свою користь. Факторингове обслуговування клієнта банком може супроводжуватись наданням йому додаткових консультаційних та інформаційних послуг, таких як ведення обліку дебіторської заборгованості, управління борговими вимогами клієнта, підготовка аналітичних матеріалів тощо.

Перед прийняттям рішення про надання факторингової послуги банк аналізує фінансовий стан клієнта та його контрагентів, вивчає особли­вості їх господарської діяльності та практику розрахунків.

Механізм реалізації факторингової послуги включає наступні етапи:

І етап: банк - фактор укладає з підприємством (клієнтом) договір про надання факторингових послуг;

// етап: клієнт відвантажує товари, виконує роботи або надає послуги боржнику з відстрочкою оплати;

/// етап клієнт передає банку документи, що засвідчують факт відвантаження товарів, виконання робіт або надання послуг;

IVетап: банк купує у клієнта боргові зобов'язання його контрагента з негайною оплатою 60 - 90 % їх вартості;

V етап боржник розраховується з банком за отримані товари, виконані роботи або надані послуги на підставі одержання письмового повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові;

VI етап: банк здійснює доплату частини зобов'язань клієнту, що залишається після утримання процентів за факторинговий кредит і комісійної винагороди на свою користь.

Факторингова операція оформляється укладенням між банком та клієнтом спеціального договору, в якому обумовлюються взаємні зобов'язання та відповідальність сторін, вид факторингу, розмір кредиту та вартість послуг.

Вартість факторингових послуг включає в себе такі елементи:

– комісійну винагороду банку;

– плату за наданий кредит, розмір якої визначається в процентах від суми грошових коштів, наданих банком клієнту за період між достроковим одержанням боргу і датою інкасування вимог.

Комісійна винагорода сплачується банку за організацію факторин­гової угоди і. зазвичай, становить від 1 до 5 % залежно від особливостей угоди. Плата за факторинговий кредит на 2 - 3 % перевищує поточну ставку за кредитами в грошовій формі в зв'язку з підвищеним ризиком банку і додатковими витратами.

Довірчі послуги фінансових установ. Диверсифікація діяльності фінансових установ призвела до розвитку довірчих (трастових) операцій. Довірчі операції фінансових установ полягають у здійсненні управління власністю іншої особи (майном, грошима, цінними паперами, майновими правами) на користь клієнта. Такі операції здійснюються фінансовими установами за дорученням і в інтересах клієнта на правах його довіреної особи.

Оферентами довірчих послуг в Україні виступають банківські установи, довірчі товариства та інші небанківські фінансові установи, які виконують функції управителів (розпорядників майна). Споживачами довірчих послуг є фізичні та юридичні особи (довірителі, установники управління), які мають намір передати свою власність в професійне управління фінансовій установі. Якщо власником майна є малолітня, обмежено дієздатна або недієздатна особа, довірителем майна може виступати опікун або орган опіки та піклування.

Привабливість довірчих послуг для клієнтів полягає у можливості передачі власного майна у професійне управління для забезпечення одержання доходу, захисту його вартості від інфляційного знецінення та досягнення інших цілей власника. Фінансові установи через надання таких послуг одержують можливість диверсифікувати свою діяльність та одержати додаткові доходи за рахунок проведення операцій, не пов'язаних з кредитним ризиком.

За договором управління майном одна сторона (довіритель, уста­новник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, яка зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи.

Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, грошові кошти, банківські метали, нерухо­мість, цінні папери, майнові права та інше майно. Договір управління майном укладається в письмовій формі і може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Найбільш поширеними довірчими операціями банків на користь фізичних осіб є розпорядження спадком, управління майном клієнта. управління майном неповнолітніх або недієздатних за довіреністю, виконання функцій зберігача.

Довірчі операції для юридичних осіб передбачають виконання функцій агента для акціонерних товариств щодо передачі прав власності на іменні акції, здійснення платежів, пов'язаних з погашенням цінних паперів емітента або виплатою доходу на них, тимчасове управління справами підприємства у випадку його реорганізації або банкрутства, виконання функцій зберігача тощо.

Для надання довірчих послуг в банківській установі створюється окремий підрозділ. Згідно з банківською практикою активи довірителів зберігаються та обліковуються окремо від активів банку. Розрахунки, пов'язані з управлінням майном, здійснюються на окремому банківському рахунку.

У світовій практиці за характером розпорядження власністю, що передається в управління, довірчі операції поділяються на активні і пасивні. Активні довірчі операції передбачають можливість продажу та застави довіреного майна без додаткової згоди довірителя. Пасивні трастові операції пов'язані з управлінням майном, яке не може бути перепродане або заставлене довіреною особою без наявності згоди довірителя.

За українським законодавством, оферент довірчих послуг може відчужувати майно, передане в у правління, та укладати договір щодо його застави лише за згодою довірителя цього майна, тобто здійснювати лише пасивні довірчі операції. Звернення стягнення на майно довірителя зі сторони його кредитора не допускається, крім випадку визнання довірителя майна банкрутом. У цьому випадку договір управління таким майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.

За надання довірчих послуг фінансові установи одержують комісійну винагороду, розмір якої фіксується в договорі про довірче управління. Комісійна винагорода може виплачуватись у таких формах:

– щорічний внесок із суми довіреного майна;

• одноразовий внесок після закінчення терміну угоди;

• щорічні відрахування частини доходу від довіреного майно.

Управитель майна має право і на відшкодування витрат, що були понесені в зв'язку з управлінням довіреним майном. Нарахування доходів за операціями довірчого управління здійснюється банківськими установами не рідше одного разу на місяць окремо за кожним договором про довірче управління.

Управитель несе майнову відповідальність за збитки, які виникли в результаті його непрофесійних дій щодо управління довіреним майном. Він зобов'язаний відшкодувати довірителю майна завдані збитки, якщо не доведе, що такі збитки виникли внаслідок дії непереборної сили.

Різновидом довірчих послуг банківських установ є послуги зі зберігання цінностей. Банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Укладення договору зберігання таких цінностей засвідчу­ється видачею власнику іменного документа, пред'явлення якого є підставою для їх повернення.

Для зберігання коштовних речей банк може надати клієнту індиві­дуальний банківський сейф. Банківська установа приймає від власника цінності, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа

Споживче кредитування. Вдосконалення діяльності фінансових установ та посилення конку­ренції між ними сприяли розвитку споживчого кредитування.

Відповідно до українського законодавства, споживчий кредит є кредитом, який надається фізичним особам – резидентам України на придбання споживчих товарів та послуг.

Оферентами фінансових послуг зі споживчого кредитування є банківські установи, кредитні спілки та ломбарди. Проте найбільший обсяг споживчого кредитування в сучасних умовах забезпечується банківськими установами.

Об'єктами банківського споживчого кредитування є витрати, пов'язані з придбанням в особисту власність споживчих товарів тривалого користування, одержанням споживчих послуг, а також витрати інвестиційного характеру, що спрямовані на придбання і будівництво житла.

Основними видами банківських споживчих кредитів є: креадит на придбання побутової техніки, автомобілів, кредити на освіту, на лікування, кредити на святкування сімейних свят, кредити на купівлю житла на первинному ринку; кредити па придбання житла на вторинному ринку; кредити на будівництво житла тощо.

Сума банківського споживчого кредиту залежить від вартості товару та послуги, що підлягають придбанню або одержанню за рахунок кредит­них коштів. Розміри споживчих кредитів на будівництво, придбання та ремонт житлових будинків і квартир визначаються в межах вартості майна або майнових прав, які можуть бути передані позичальниками в якості забезпечення цих кредитів.

Банківські установи надають споживчі кредити на комерційній основі з дотриманням всіх принципів кредитування в межах наявних кредитних ресурсів.

Плата за користування банківським споживчим кредитом формується під впливом кон'юнктури ринку споживчого кредитування, облікової ставки НБУ, процентної ставки, що нараховується банком при формуванні своїх кредитних ресурсів, терміну кредитування, ліквідності наданого кредитного забезпечення тощо.

Для одержання споживчого кредиту позичальник надає кредитній установі такі документи: заяву, паспорт, довідку про присвоєння ідентифікаційного номера, довідку з місця праці про розмір доходу за останні 6 місяців, інші документи, що підтверджують платоспроможність позичальника та забезпечення кредиту (гарантію, договір страхування або застави).

Погашення споживчих банківських кредитів здійснюється фізичними особами шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або внесенням коштів готівкою в касу банку. Розрахунок сум процентного платежу за споживчим кредитом може здійснюватись за двома способами: 1) на непогашену суму кредиту, 2) методом ануїтета.

Конкуренцію банкам на ринку споживчого кредитування складають кредитні спілки. Споживчі кредити займають дві третини кредитного портфеля спілок. Кредитні спілки надають споживчі кредити терміном до одного року на придбання побутової техніки, ремонт автотранспорту та об'єктів житлової нерухомості, проведення сімейних свят, навчання, лікування, туризм, відпочинок тощо в сумі, що не перевищує 20 відсотків капіталу спілки.

Кредитні спілки надають споживчі кредити на умовах платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі. Одержати кредит в кредитній спілці можуть тільки її члени. Кредитні спілки вимагають, щоб позичальник мав постійне місце праці та заробітну плату не нижчу за мінімальну. Гарантією погашення кредиту, наданого спілкою, є застава майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або іншого власного майна позичальника Заставою за кредитами також може виступати грошове або майнове поручительство інших осіб або роботодавців, в яких працюють члени кредитної спілки.

Процентна ставка за наданими споживчими кредитами встановлю­ється кредитними спілками залежно від суми, терміну та умов кредиту­вання і на сучасному етапі дещо перевищує банківську ставку за аналогічними кредитами.

Особливу нішу на ринку споживчого мікрокредитування займають ломбарди. Ломбарди надають позики населенню на потреби фінан­сування поточних витрат під заставу дорогоцінних речей. Ломбардні кредити надаються в невеликих розмірах та на короткий строк, що коливається від одного дня до трьох місяців.

Процедура надання позик у ломбарді характеризується високою швидкістю і базується на оцінці вартості дорогоцінних речей, що можуть бути передані в якості кредитного забезпечення. Сума ломбардного кредиту визначається у межах 65- 90 відсотків від вартості заставленого майна. Процентна ставка за ломбардним кредитом встановлюється за кожний день користування ним і залежить від величини облікової ставки НБУ, процентної ставки за одержаними банківськими кредитами, ліквідності наданого кредитного забезпечення, величини витрат фінансової установи на оцінювання дорогоцінних виробів, їх зберігання, передпродажну підготовку тощо. Величина процентної ставки за ломбардними позиками (1-2 % в день) є значно вищою в порівнянні з платою за банківські споживчі кредити у зв'язку з більшими витратами, ризиком та специфікою діяльності ломбардів. За несвоєчасне повернення кредитних коштів ломбард має право стягувати з позичальника пеню.

Документом, що засвідчує надання ломбардного кредиту і видається позичальнику, є заставний білет, що одночасно виконує функції кредитного договору та договору застави. Погашення ломбардного кредиту відбувається шляхом викупу заставленого майна.

Дохід ломбардної установи за наданими позиками складається з плати за кредитні кошти, плати за зберігання коштовних речей, відшкодування вартості страхування заставленого майна та пені за прострочення терміну погашення кредиту.

У випадку порушення позичальником строку викупу заставленого майна останнє передається для продажу в торговельну мережу, а вироби з дорогоцінних металів та коштовного каміння - для реалізації в Державну скарбницю НБУ. Виручка від реалізації заставленого майна спрямовується на відшкодування витрат ломбарду, пов'язаних зі страхуванням майна, його зберіганням та продажем, на одержання плати за наданий кредит та пені за прострочення терміну його повернення. Залишок суми від реалізації заставленого майна повертається позичальнику в обмін на заставний білет.

Навчально-методичні матеріали: 2; 4; 7; 8; 16; 17; 18; 32 с.167-197, 275-295; 36; 38 с.232-300; 39 с.261-289; 40 с.222-243.