Співвідношення понять «правосуб’єктність» та «правовий статус», а також «правове становище»

Деякі вчені «правовий статус» включають до «правосуб’єктності». Але правовий статус – це обсяг конкретних прав і обов’язків конкретного суб’єкта. Слід згадати «компетенцію» - обсяг завдань, функцій і повноважень.

На думку Старілова Ю. Н. до спільних ознак слід віднести управлінську сутність діяльності, наявність спеціальних прав і обов’язків у сфері публічного управління, юридично-владний характер дій та розпорядчий характер рішень, реалізація державно-примусових заходів, забезпечення захисту правовідносин, юридичні гарантії вирішення правового спору, що виник у сфері публічного управління в адміністративному або судовому порядку.

Види суб’єктів адміністративного права

Не лише фізичні (громадяни, без громадянства, іноземні особи) та юридичні особи (публічного та приватного права) визнаються суб’єктами адміністративного права. Ще до них слід віднести колективні утворення – суб’єкти, які не мають ознак юридичної особи, але наділені правами та обов’язками у сфері адміністративного права.

Козлов та інші поділяють суб’єктів на індивідуальні та колективні суб’єкти. До колективних суб’єктів зараховують структурні підрозділи організацій, трудові колективи.

Загальна характеристика фізичних осіб як суб’єктів адміністративного права

Права фізичних осіб закріплені, перш за все, в Конституції України. Відповідно до ст. 3 КУ, людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держав. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення реалізації прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Загальний правовий статус людини і громадянина визначається Конституцією України, ЗУ «Про громадянство», ЗУ «Про звернення громадян», ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання». Але одне лише визнання конституційних прав і свобод людини і громадянина не вирішує повністю проблему правового статусу. У подальшому ці права потребують реалізації та захисту. Тут і виникає потреба в публічній адміністрації.

Виникає велика кількість адміністративно-правових відносин, предметом яких є саме реалізація та захист адміністративних суб’єктивних прав фізичних осіб. Органи державної влади регулюють діяльність великої кількості організацій, установ, підприємств. Ці трудові відносини також реалізують суб’єктивні права фізичних осіб. Крім того, до механізму виконавчої влади включаються правозахисні органи, на які покладається захист прав і свобод. Все це свідчить про те, що реалізація особами своїх прав і свобод переважно здійснюється у сфері публічного управління.

Дві обов’язкові стадії механізму реалізації прав і свобод фізичних осіб:

1. Волевиявлення фізичної особи;

2. Офіційна реакція публічної адміністрації на таке волевиявлення

Якщо в конституційно-правових нормах загально-правовий статус отримує своє політико-правове значення, то адміністративно-правові норми закріплюють його конкретний юридичний зміст, тобто відбувається конкретизація правового статусу людини і громадянина.

Правовий статус – сукупність прав і обов’язків людини і громадянина в адміністративно-правових відносинах. Такі відносини виникають між фізичними особами та іншими суб’єктами (виконавча влада, місцеве самоврядування, інші органи).

Відносини можуть виникати як на підставі реалізації прав людини і громадянина, або з виконанням ними обов’язків, так і при захисті порушених прав такої особи, або при порушенні такою особою своїх обов’язків.

Адміністративна правоздатність залежить від віку, від стану здоров’я, від освіти, від набутого життєвого досвіду. Фізичні особи можуть мати декілька адміністративно-правових статусів: загальний та спеціальний.

Загальний правовий статус – сукупність основних прав і обов’язків у сфері державного управління.

Спеціальні правові статуси – правовий статус державного службовця, студента, мешканця прикордонної зони тощо.