Федорук Наталія Сергіївна.

Основні ознаки адміністративного права, як самостійної галузі права.

1. Предмет правового регулювання адміністративного права.

2. Метод адміністративного права.

3. Система адміністративного права.

4. Місце адміністративного права в системі права України.

1. Предмет правового регулювання будь-якої галузі права – це сфера суспільних відносин, на які розповсюджується вплив норм певної галузі.

Адміністративне право також має свою сферу суспільних відносин, які регулюють його нормами.

Традиційно предмет адміністративного права визначали як відносини державного управління. Такий погляд на предмет адміністративного права був запроваджений в кінці 50 років 20 століття і до цього часу залишається домінуючим.

Проте за останнє десятиліття призначення предмету адміністративного права суттєво змінилося: Змінилися відносини між державою і особою, особа вже не перебуває в прямій підпорядкованості державі, а має рівний з державою статус. Це зумовило розширення сфери адміністративних правовідносин, куди ввійшли адміністративна юстиція та відносини про наданню адміністративних послуг.

Виділяють п’ять груп суспільних відносин, які складають сучасний предмет адміністративного права:

• Відносини державного управління. Данні відносини являють собою виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади і місцевого самоврядування спрямовану на регулювання та координування відносин в економічний, соціально-побутовій та адміністративній сферах суспільства.

• Це відносини, що виникають в процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів державних органів та органів місцевого самоврядування. В дану групу входять відносини пов’язанні з формуванням внутрішньої структури органів, розподілу його на функціональні підрозділи, ведення діловодства та проходження державної служби.

• Це відносини, що виникають з приводу застосування засобів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності, щодо юридичних та фізичних осіб.

• Відносини пов’язані з організацією діяльності адміністративних судів.

• Відносини, що виникають з приводу забезпечення органами виконавчої влади і місцевого самоврядування реалізації прав і свобод фізичних і юридичних осіб, а також надання особам різноманітних адміністративних послуг. До цієї групи належать: розгляд органами влади скарг і звернень громадян, а також здійснення дозвільно-реєстраційної діяльності.

Адміністративне право можна визначити як галузь права, що регулює суспільні відносини пов’язані із здійсненням виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій органів держави та органів місцевого самоврядування, спрямованих на забезпечення функціонування механізму держави, а також на захист і забезпечення прав і свобод осіб.

2. Методи адміністративного права.

Адміністративне право володіє методами правового регулювання.

Загальна теорія держави і права виділяє два основних методи правового регулювання: імперативний та диспозитивний (субординації та координації).

Для адміністративного права характерне застосування методу субординації та координації (імперативний та диспозитивний).

Крім того, концепція реформи адміністративного права передбачає застосування третього методу правового регулювання – це метод реординації.

Метод субординації (імперативний) характеризується юридично-владними приписами владними суб’єктами. Цей метод означає односторонність волевиявлення одного з учасників регульованих відносин. Субординація знаходить своє відображення у таких видах адміністративних правовідносин: державна служба та адміністративна відповідальність.

Метод координації (диспозитивний) полягає у наданні учасникам адміністративних відносин можливості вибору варіанту власної поведінки, але обов’язково в межах умов передбаченою адміністративними нормами. Такий метод знаходить відображення у відносинах по укладанню адміністративних договорів, а також таких видах виконавчої діяльності, як управління економікою, культурою та освітою.

Метод реординації полягає в наданні фізичним та юридичним особам право вимагати у суб’єкта владних повноважень здійснення певних дій та створення необхідних умов для забезпечення діяльності. Даний метод широко використовується у сфері надання адміністративних послуг та здійснення адміністративної юстиції.

3. Система адміністративного права.

Система адміністративного права традиційно поділяються на загальну та особливу частину.

Загальна частина побудована за принципами інституційності. Сюди включаються норми, що складають основні правові інститути адміністративного права.

Загальна частина розмежовує норми адміністративного права розмежовує норми на 3 великі групи:

• Суб’єкти адміністративної діяльності.

• Об’єкти адміністративної діяльності. Основні сфери регулювання адміністративного права, а також права і обов’язки осіб.

• Форми адміністративної діяльності. Засади адміністративної нормотворчості, ведення діловодства, а також здійснення не правових заходів.

Особлива частина адміністративного права розмежовує норм адміністративного права за галузевими ознаками виконавчо-розпорядчої діяльності: Норми, що регулюють здійснення управління в економічній, адміністративно-політичній та соціальній сфері.

Виходячи із сучасної структури адміністративного права його доцільно побудувати за інституційним принципом. Тобто не ділити на загальну та особливу частини, а виділяти лише окремі інститути даної галузі права.

4. Місце адміністративного права в системі права України.

Порівняти адміністративне право із такими галузями як: конституційне, кримінальне, фінансове, цивільне і трудове.

Подивитися в академічному курсі або підручнику Колпакова.

Особлива увага має бути приділена співвідношенню адміністративного та конституційного права. В підручниках дуже части путають предмет регулювання цих двох галузей. Це зумовлено тим, що вони вивчають сферу виконавчої влади, проте дані галузі регулюють різні аспекти реалізації виконавчої влади. Зокрема конституційне право регулює політичне, а адміністративне організаційний аспекти діяльності виконавчої влади. Наприклад конституційне право визначає місце та призначення виконавчої влади в системі права України, а адміністративне право регулює основні засади внутрішньої організації та діяльності цієї гілки влади.

Адміністративне право тісно пов’язане із цивільним. Це відображається в двох аспектах: адміністративні акти часто є підставою виникнення цивільних відносин, постанови в справі про адміністративні правопорушення є підставою для порушення цивільного провадження про відшкодування шкоди; цивільно-правові документи також можуть виступати підставою для виникнення адміністративних відносин, наприклад угода про купівля-продажу автомобіля є підставою для реєстрації даного автомобіля в органах ДАІ, які регулюється адміністративними нормами.

Тема 2. Виникнення та розвиток та перспективи реформування адміністративного права.

1. Історичний аспект розвитку адміністративного права.

Перші норми адміністративного характеру з'явилися у праві найдавніших держав світу (кодекс Хаммурапі, або у нормах римського публічного права). Однак їхня кількість була настільки мала, що це не дає підставу вважати їх самостійною галуззю права.

В епоху феодалізму, адміністративне право не отримало місця в системі галузей права. Це зумовлювалося відсутністю в феодальних державах розгалуженою системи державних органів, була відсутня потреба у централізованому виконанні функцій по забезпеченню громадського порядку та суспільного добробуту.

Виникнення адміністративного права як самостійної галузі почалося у кінці Середньовіччя і з настанням епохи Відродження. В цьому було три передумови:

• Збільшення територій держав, які вимагали створення розгалуженої системи державних органів. Відповідно структуру і повноваження таких органів визначали спеціалізовані норми.

• Системи державних органів зумовили виникнення нової соціальної групи – професійних працівників цих державних органів (державних службовців). Їхній статус регламентувався спеціальними нормами.

• Створення великих міст які потребували врегулювання громадського порядку та загального дотримання законності і дисципліни. З цією метою у державах Європи почався створюватися спеціальний орган – поліція. Статус якої також визначався цілою системою норм.

В кінці 17 – початку 18 століття норми які регулювали подібні відносини оформилися у самостійну галузь права, яка отримала назву «поліцейське право». У такому вигляді дана галузь проіснувала до середини 19 століття.

В середині 19 століття більшість країн Європи змінили форми державного устрою та державного правління. Відбувся перехід від абсолютних монархій до конституційних монархій та республік, які були побудовані на принципі розподілу влад.

Поліцейське право вже включало в себе норми, які стосуються організації діяльності виконавчої влади, до якої входила найбільша кількість органів держави.

Тепер дана галузь не відповідала своїй назві і німецькі правознавці запропонували називали дану галузь «право управління». Яке пізніше отримало латинізований варіант своєї назви «адміністративне право».

Наступний етап розвитку адміністративного права відбувся в першій половині 20 століття. Цей етап був обумовлений корінними змінами у відносинах між державою і громадянином. Основний акцент в адміністративних відносинах змістився із поліцейських відносин на відносини пов’язані із забезпеченням державою прав громадян. Держава і особа вже розглядалися як рівноправні суб’єкти. Сформувалися відносини адміністративної юстиції.

Крім того, на початку 20-го століття відбулось остаточне відокремлення із кримінального права норм які стосуються відповідальності за незначні злочини, і переведені в регулювання адміністративного права.

Із середини 20 століття і до тепер, до предмету адміністративного права входять відносини організації виконавчої влади, проходження державної служби, здійснення адміністративною юстиції та притягнення до адміністративної відповідальності які базуються на принципі рівності держави і особи.

Адміністративне право російської імперії значно відрізнялося у своїй теоретичній та практичній частині. Теоретичні розробки адміністративного права відповідали всім європейським тенденціям. Тоді як на практиці поліцейське право російської імперії було у стані кінці 18 століття і відповідало класичному поліцейському праву – абсолютної монархії.

Саме це стало причиною неоднозначного відношення радянської влади до російського поліцейського права.

Адміністративне право в радянському союзі два рази заборонялося, як галузь права і навчальна дисципліна. Перша заборона була з 1917 по 1921 рік. Після 21 року адміністративне право почало відроджуватись на тих європейським принципах, які пропонували російські вчені. Але така ситуація не задовольняла нову владу. І друга заборона адміністративного права була із 1928 – по 1937 рік.

У 1938 році адміністративне право було реабілітовано, за умовою розвитку марксистко-ленінській ідеології. Була створена робоча група яка займалася формуванням радянського адміністративного права.

Остаточно предмет радянського адміністративного права був сформований в середині 20 століття. Предметом цієї галузі стали відносини державного правління та відносини з адміністративною відповідальністю.

Сьогодні в Україні адміністративне право формується на новій ідеології «публічно-сервісне право».

2. Адміністративне право як наука і навчальна дисципліна.

Наука адміністративного права є знання про дану галузь.

Наука адміністративного права має свій специфічний об’єкт, та предмет дослідження.

Кожна наука має свій об’єкт та предмет досліджень.

Об’єкт науки – це та частина дійсності, на яку спрямована пізнання особи.

Об’єктом всіх юридичних наук є правова дійсність.

Об’єктом науки адміністративного права є адміністративно-правова дійсність. Дана дійсність складається із наступних елементів:

• Адміністративно-правові норми.

• Юридичні факти адміністративно-правового характеру.

• Адміністративно-правові відносини.

• Акти застосування адміністративних норм.

• Адміністративно-правова ідеологія.

• Суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників адміністративних відносин.

• Фактична поведінка осіб, що здійснює права та обов’язки.

• Вплив адміністративного права на суспільне життя.

Предметом науки адміністративного права є виділені дослідником сторони та аспекти об’єкта науки адміністративного права, їх істотні закономірності та відносини. Тобто предмет науки це знання та закономірності, які ми отримуємо в наслідок вивчення об’єкту.

Адміністративне право як навчальна дисципліна – це розгорнута, описово-пізнавальна характеристика сучасного стану, галузі і науки адміністративного права, яка пристосована для вивчення у навчальних закладах. По аналогії із галуззю, навчальний курс також поділений на загальну і особливу частину.

3. Перспективи розвитку адміністративного права.

Підготувати поняття та мету концепцій адміністративної реформи.

Вивчити 5 напрямків та 3 етапи проведення концепцій адміністративної реформи.

Проаналізувати на якому етапі сьогодні знаходиться адміністративна реформа і наскільки якісно виконуються всі її напрямки.

Адміністративно-правові норми.

1. Поняття та структура адміністративно-правових норм.

2. Види адміністративно правових норм та форми їх реалізації.

3. Джерела адміністративного права.

1. Адміністративно-правова норма, як норма права, володіє всіма ознаками всіх правових норм: це є формально-визначене правило поведінки; дане правило поведінки встановлюється суб’єктом владних повноважень; дана норма закріплює певні правила поведінки; забезпечується заходами державного примусу.

Крім цих ознак, адміністративні норми мають власні специфічні ознаки, які обумовлені особливостями їх предмету правового регулювання. До них належать:

• Адміністративно-правові норми слугують забезпеченню публічних інтересів. Під публічними інтересами розуміються не тільки інтереси суб’єктів владних повноважень, а й права та інтереси фізичних та юридичних осіб, які забезпечуються виключно публічно-правовими засобами, тобто за участю суб’єкта владних повноважень.

• Адміністративні норми переважно закріплюють реалізацію організаційних функцій державної влади та місцевого самоврядування. Це означає, що адміністративні норми встановлюють порядок реалізації компетенції публічного суб’єкта або являються результатом цієї компетенції.

• Більшість адміністративних норм встановлюється органами виконавчої влади та місцевого самоврядування в процесі здійснення ними виконавчо-розпорядчих функцій. Це означає, що більшість адміністративних норм мають підзаконний характер, тобто являють собою конкретизацію положень Конституції та Законів України.

• Більшість адміністративних норм містять категоричні правила поведінки та передбачає односторонній владний вплив на суб’єктів права. Дана ознака пояснюється тим, що норми адміністративного права регулюють організаційні та процесуальні моменти реалізації владних повноважень, що неможливо без встановлення владних приписів та чіткого окреслення правил поведінки учасників адміністративних відносин.

• Адміністративно-правові норми забезпечуються всією системою заходів державного примусу. Часто вважається, що адміністративно-правові норми забезпечуються виключно заходами адміністративної відповідальності. Проте комплекс відносин, що регулюються адміністративними нормами настільки різноманітний, що для ефективного забезпечення виконання даних норм необхідно використовувати весь комплекс заходів державного примусу. Отже, виконання адміністративних норм забезпечуються адміністративною, кримінальною, дисциплінарною та цивільною правовою відповідальністю. Більше того, адміністративна відповідальність може наставати за порушення не тільки адміністративного, а й інших галузей права.

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване владним суб’єктом, яке закріплює та регулює суспільні відносини пов’язані із здійсненням виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій влади, спрямованих на забезпечення функціонування механізму держави та захист прав і свобод фізичних та юридичних осіб та які забезпечені системою засобів державного примусу.

Структура адміністративної норми – це її поділ на складові елементи, пов’язані між собою.

Адміністративна норма може складатися із наступних 4-х елементів:

• Гіпотеза – це частина норми, яка містить вказівку на фактичні умови при настанні яких необхідно керуватися даною нормою. Фактично гіпотеза передбачає обставини, які є підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних відносин.

• Диспозиція – це основна частина норми, що містить саме правило поведінки, яке повинні виконувати суб’єкти адміністративного права при настанні обставин вказаних в гіпотезі.

• Санкція – це частина норми, яка містить вказівку на заходи відповідальності, що застосовуються в випадку порушення адміністративно-правової норми.

• Заохочення – це частина норми, що містить заходи правового, морального чи матеріального характеру, які пов’язані із публічним визнанням заслуг особи або сумлінним виконанням нею правових та інших обов’язків. Найчастіше, заохочення має місце у нормах, що регулюють відносини державної служби, крім того заохочення застосовується і до інших категорій громадян (наприклад в Законі України «про державні нагороди»).

Адміністративна норма не завжди тотожна змісту статті. В багатьох випадках структурні елементи норм можуть знаходитися в різних статтях або частинах нормативного акту, або навіть в різних нормативних актах.

2. Багатоманітність адміністративних норм дозволяє класифікувати їх за цілим рядом підстав.

За цільовим призначенням:

• Охоронні, що нам можна робити.

• Регулятивні, що неможна робити.

За предметом регулювання:

• Матеріальні. Визначають переважно адміністративний статус, тобто права та обов’язки суб’єктів адміністративних відносин.

• Процесуальні. Визначають процедуру реалізації правового статусу, тобто прав та обов’язків.

За юридичним змістом:

• Зобов’язуючи.

• Забороняючи.

• Уповноважуючи.

• Рекомендаційні.

За формою припису:

• Імперетивні.

• Диспозитивні.

В залежності від адресату:

• Норми, що визначають адміністративно-правовий статус органів влади державної влади і місцевого самоврядування.

• Норми, що визначають адміністративно-правовий статус державо службовців.

• Норми, що визначають адміністративно-правовий статус підприємств, установ та організацій.

• Норми, що визначають адміністративно-правовий статус об’єднань громадян.

• Норми, що визначають адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

За колом осіб:

За територією дії:

За обсягом врегулювання:

За строком дії.

Форми реалізації норм адміністративного права:

• Дотримання. Характеризується добровільним підпорядкуванням суб’єкта адміністративних відносин вимогам норм. Як правило – це пасивна поведінка, яка здійснюється без вступу суб’єкта у правовідносини.

• Виконання. Це активні дії суб’єкта адміністративного права по реалізації вимог встановлених нормами. За допомогою виконання, здійснюється реалізація переважно зобов’язуючих норми.

• Використання. Полягає у добровільному вчинені суб’єктами правил дій пов’язаних із реалізацією наших суб’єктивних прав у сфері адміністративних відносин. При цьому суб’єкт сам приймає рішення про те чи скористатися наданим йому суб’єктивним правом.

• Застосування. Можуть лише суб’єкти владних повноважень. Полягає у прийняття ні підставі адміністративної норми юридично-владного рішення у формі нормативного чи індивідуального акту управління.

3. Джерело права – це офіційно визнана форма вираження та закріплення норми права, які надають їм юридичного і загальнообов’язкового значення.

Форми джерел: нормативний акт, прецедент, договір, звичай, доктрина, релігійна норма та інші.

Основними формами джерел адміністративного права є нормативно-правові акти. Вони поділяються за юридичною силою:

Часто вважають, що конституція є основним джерелом адміністративного права, хоча конституція не містить жодної адміністративної норми. Вона є лише базою на підставі якою приймаються адміністративно правові акти.

• Джерелами адміністративного права є відповідні кодекси та закони. Проте ці акти не складають основу частину джерел адміністративного права. Зокрема кодекс про адміністративні правопорушення та кодекс адміністративного судочинства регулюють лише частини окремих інститутів адміністративного права і не є базовими його джерелами.

• Постанови ВРУ. Надзвичайно рідко стають джерелами адміністративного права, оскільки вони ніколи не містять норм права, а є лише організаційною формою введення в дію інших нормативних актів.

• Укази президента та постанови Кабінету Міністрів України. Становлять більшу частину джерел адміністративного права.

• Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються головою центрального органу., та являють собою конкретизацію актів вищої юридичної сили та є результатом реалізації державної політики у закріпленій за центральним органом сфері.

• Нормативні акти ВРАРК та Ради Міністрів АРК. У формі рішень та постанов.

• Нормативні акти місцевих рад (рішення) та місцевих державних адміністрацій. У форми розпоряджень та наказів.

Відносно новим джерелом адміністративного права є адміністративний договір. Вони укладаються між різними органами державної влади та місцевого самоврядування і стосуються розподілу повноважень між цими органами, регулювання відносин державної служби та надання адміністративних послуг.

Адміністративно-правові відносини.

1. Поняття та ознаки адміністративних відносин.

2. Структура адміністративних відносин.

3. Види адміністративних відносин.

4. Юридичні факти, як підстава виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин.

1. Адміністративні правовідносини – це такий вид правовідносин, які підпадають під регулювання адміністративно-правові норм.

Обсяг та якість цих відносин визначені предметом правового регулювання адміністративного права.

Адміністративні правовідносин мають свої особливості, які відрізняють їх від інших правовідносин.

Головна особливість адміністративних правовідносин полягає в тому, що вони виникають з питань компетенції органів державної влади і місцевого самоврядування.

В суб’єктивному складі завжди присутній суб’єкт владних повноважень в особі органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Правовідносини, що виникають між двома приватними суб’єктами, або є з приводу реалізації.

Іноді в якості ознак адміністративних відносин зазначається, що вони виникають з ініціативи владного суб’єкта та забезпечуються заходами адміністративної відповідальності. Такі твердження не відповідають дійсності, оскільки багато адміністративних відносин виникають або з ініціативою приватних осіб або ж посадова вступає в цивільні відносини в силу припису закону, а не з власної ініціативи.

З врахуванням таких особливостей можна дати наступне визначення:

Адміністративні правовідносини – це суспільні відносини, що виникають в сфері виконавчо-розпорядчої та організаційної функції державної влади та місцевого самоврядування, які врегульовані нормами адміністративного права та в яких їх суб’єкти взаємопов’язані та взаємодіють шляхом реалізації суб’єктивних прав та обов’язків встановлених та гарантованих адміністративно-правовими нормами.

2. Всі адміністративно-правові відносини мають складну внутрішню організацію. Структурними елементами адміністративних правовідносин є такі елементи як суб’єкт, об’єкт та зміст.

Об’єкт адміністративних правовідносин – це те з приводу чого виникають правовідносини. На сьогоднішній день думка щодо об’єкта адміністративних відносин є неоднозначною серед різних дослідників. Одні дослідники об’єктом називають матеріальні речі, інші визначають конкретні дії щодо поведінки людей.

При аналізі адміністративних правовідносин можна зробити висновок, що їх об’єктом може бути лише вольова поведінка людей та їх конкретні дії. Деякі види адміністративних правовідносин виникають лише на рівні поведінки і не пов’язані з конкретними об’єктами матеріального світу.

Суб’єктом адміністративних відносин може бути учасник відповідних суспільних процесів, якого адміністративно-правова норма наділила певними правами та обов’язками. Такий учасник повинен володіти двома ознаками: соціальною та юридичною.

Соціальна ознака – можливість участі в суспільних відносинах в якості відокремленого здатного здійснювати єдину волю персоніфікованого суб’єкта.

Юридична ознака – це визнання адміністративними нормами здатності суб’єкта бути носіям прав та обов’язків та приймати участь у правовідносинах.

Мало бути просто персоніфікованим суб’єктом, а не обхідно бути ще нормами адміністративного права наділеним можливістю реалізовувати саме такі адміністративні права та обов’язки (напр.. особа яка перебуває на державній службі не може реалізовувати права та обов’язки державо службовця).

Суб’єкти адміністративних відносин бувають індивідуальними та колективними.

Індивідуальні суб’єкти – громадяни України, іноземці, особи без громадянства, особи які мають спеціальний адміністративний статус (фізичні особи).

Колективні суб’єкти – це організовані групи людей, які наділені правами вступати у відносини з іншими суб’єктами в якості єдиного публічно-правового органу. До них належать державні органи, об’єднання громадян, трудові колективи (юридичні особи).

Необхідною умовою вступу в адміністративні правовідносини є наявність адміністративного права та право відповідальності.

Зміст адміністративних правовідносин – складають суб’єктивні права та обов’язки їх учасників.

Суб’єктивне право – це можливість суб’єкта адміністративного права на власний розсуд задовольняти ті інтереси які передбачені об’єктивним правом.

Юридичний обов’язок – це передбачена адміністративним правом і охороною держави необхідність ухилення від окремих дій або вчинення певних дій учасниками адміністративних відносин в інтересах.

3. Самостійно подивитися такі класифікації:

За функціями:

• Регулятивні.

• Правоохоронні.

За сферою виникнення:

• Відносини в сфері організації діяльності виконавчої влади.

• Відносини в сфері організації діяльності місцевого самоврядування.

• Відносини в сфері організації діяльності державних органів, що знаходяться за межами виконавчої влади (службові та організаційні відносини в органах прокуратури, суду та апараті верховної ради).

• Відносини адміністративної юстиції.

Поділ адміністративних відносин:

• Вертикальні. Полягають у юридичній залежності та нерівності їх учасників (відносини між вищестоящими та вищестоящими органами).

• Горизонтальні. Відносини, в яких сторони юридично є рівноправними.

За галузевою приналежністю:

• Матеріальні.

• Процесуальні.

4. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення адміністративних відносин.

Особливість юридичних фактів в адміністративному праві є те, що ними переважно виступають індивідуальні правові акти органів державної влади та їх посадових осіб, які адресовані конкретній особі та пов’язані з конкретними ситуаціями.

Найбільш поширеною класифікацією юридичних фактів в залежності від відношення до волі людини:

1. Дії – залежать від волі суб’єкта.

2. Події – не залежать від волі суб’єкта. Неправомірні (правопорушення) та правомірні. Правомірні поділяються на юридичні акти (правомірна дія, яка вчиняється з метою досягнення правового результату) та юридичні вчинки (правомірні дії, які не переслідують мети настання правових наслідків, але не залежно від наміру суб’єкта породжуються).

Адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

1. Загальна характеристика адміністративно-правового статусу фізичних осіб.

2. Структура адміністративно-правового статусу фізичних осіб.

3. Основні адміністративні права та обов’язки фізичних осіб.

1. Правовий статус особи – це фактичне та юридичне становище людини у суспільних відносинах.

Адміністративно-правовий статус особи – це комплекс конкретно визначений встановлених адміністративно-правовими актами суб’єктивних прав та обов’язків особи, що гарантують її участь в управління державними справами, а також задоволення публічних та приватних інтересів через діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування.

Часто вважається, що основою адміністративно-правового статусу особи є Конституція України. Однак більшість адміністративних прав та обов’язків навіть не згадується у Конституції та в Законах України. Більшість адміністративних прав та обов’язків встановлюються на рівні підзаконних актів, які в свою чергу не повинні суперечити Конституції законам України.

Адміністративно-правовий статус особи відрізняється від інших тим, що цей статус встановлюється переважно органами виконавчої влади та місцевого самоврядування; організація реалізації статусу (тобто виконання прав та обов’язків) також забезпечуються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

2. Адміністративний статус фізичних осіб складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності особи.

Правоздатність – це здатність особи бути суб’єктом адміністративних відносин, тобто мати адміністративні права та обов’язки.

Теорія держави і права в якості ознак правоздатності виділяє те, що вона виникає з народженням, припиняється зі смертю та є однаковою для всіх осіб. Дане твердження не відповідає адміністративному статусу особи, оскільки адміністративна правоздатність може мати різний об’єм, в залежності від фізичних та соціальних особливостей особи.

Є певні обставини, які можуть обмежувати коло правоздатності:

Фізичні обмеження правоздатності (вік та стан здоров’я). Вік може впливати на нашу адміністративну правоздатність наступним чином: є права та обов’язки які особа може реалізовувати лише перебуваючи у певному віці (мати адміністративний статус суб’єктів адміністративної опіки (діти сироти) або бути членом дитячої громадської організації). Стан здоров’я може з одного боку розширювати правоздатність, а з іншого його звужувати (інваліди та люди, що хворіють певними видами захворювань мають спеціальний адміністративний статус, який полягає у збільшені їхніх прав). З іншого боку, стан здоров’я може стати причиною звуження правоздатності та неможливості набуття прав певної сфери (вступ на деякі види державної служби, отримання водійських прав).

Обмеження, що виникають із несумісності певних юридичних відносин. Наприклад: державні службовці не можуть займатися будь-яким видом діяльності, що має на меті отримання прибутку.

Каральні обмеження. Означають, що в наслідок накладених на особу стягнень вона втрачає можливість мати та реалізовувати права. Наприклад особа може бути позбавлена керувати транспортним засобом, право займати певні категорії посад, певні обмеження щодо пересування та працевлаштування.

В адміністративному праві кожна особа володіє так званою мінімальною правоздатністю, яка доповнюється спеціальною правоздатністю, яка є індивідуальною для кожної особи та залежить від її фізичних та юридичних ознак.

Кожна конкретна особа, не може одночасно мати всі адміністративні права та обов’язки.

Адміністративна дієздатність – це здатність своїми діями реалізовувати адміністративні права та обов’язки. Вона також не є однаковою для всіх осіб. Її обсяг також залежить від віку, стан, здоров’я та належності до соціальної групи.

В залежності від віку:

• Повна. З 18 років. Хоча є категорія адміністративних прав та обов’язків, які особа може реалізовувати в більш старшому віці. Наприклад: право на керування деякими видами транспортних засобів, або зайняття певних категорій осіб.

• Обмежена. Віком від 16 до 18 років. З 16 років особа стає суб’єктом адміністративної відповідальності.

• Часткова. Законодавство не регулює вік з якого настає часткова адміністративна відповідальність. Неповнолітні вважаються частково не дієздатні, якщо його розумовий та фізичний розвиток дозволяє йому реалізовувати адміністративні права та обов’язки (наприклад пішохода, учня, можливість звертатися до державних органів).

Стан здоров’я:

Маючи спеціальний адміністративний статус викликаний певним станом здоров’я особа може отримувати позачергове право на звернення громадян, позачергову медичну допомогу та безкоштовне забезпечення ліками. В той же час реалізація деяких прав та обов’язків державних службовців може бути пов’язане виключно із станом здоров’я.

Належність до певних соціальних груп:

Законодавством визначені певні соціальні групи належність до яких може дати можливості особі реалізовувати права та здобувати обов’язки (наприклад: молодь, пенсіонери, чорнобильці, студенти). Студент має право на вищу освіту, користуватися ресурсами бібліотеки та інші.

Отже, можна сказати, що в адміністративному праві виділяють загальну та спеціальну адміністративну правосуб’єктність. Тобто кожна особа володіє загальним (тобто мінімальним) статусом, який доповнюється спеціальним адміністративним статусом, що залежить від індивідуальних характеристик особи.

3. Звернути увагу на абсолютні та відносні права та обов’язки в адміністративному праві. Абсолютні права та обов’язки не потребують створення спеціальних умов для їх реалізації, їх можна реалізовувати в будь-який момент.

Відносні адміністративні права та обов’язки можуть бути реалізовані лише із дозволу відповідного владного суб’єкту. Цей дозвіл оформляється у вигляді видачі ліцензії, сертифікатів, актів, посвідчень чи дозволів лише за наявності яких ми можемо дані права реалізовувати.

Наприклад права та обов’язки пішохода є абсолютними, а права та обов’язки водія відносними.

Спеціальні адміністративні статуси фізичних осіб.

1. Статус членів адміністративних колективів.

2. Статус суб’єктів адміністративної опіки.

3. Статус жителів територій з особливими адміністративними режимами.

4. Статус суб’єктів дозвільної системи.

5. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

1. До адміністративних колективів відноситься:

• Колективи людей, що навчаються. Тобто колективи учнів шкіл, а також студентів вищих та середніх навчальних закладів.

• Мілітаризовані службовці. Військові службовці, службовці в окремі підрозділах внутрішніх справ і т. д. Дані колективи називаються адміністративними оскільки всі відносини, які об’єднують цей колектив встановлюється нормами адміністративного права (наприклад статус університету, статут збройних сил та інше).

На відміну від трудових колективів, відповідальність, час праці і відпочинку, відносини із керівництвом колективу регулюються нормами не трудового, а адміністративного права.

Членство в адміністративному колективі змінює адміністративний статус особи оскільки перебування в ньому особа отримує або додаткові права або додаткові обов’язки.

2. Адміністративна опіка полягає у наданні державної допомоги особам, які в силу суб’єктивних і об’єктивних обставин не можуть самостійно реалізовувати чи забезпечувати свої права.

Адміністративну опіку варто відрізняти від таких явищ, як пенсійне забезпечення, спеціалізованої державної допомоги або субсидій та приватної благодійності.

Адміністративна опіка – це система заходів по допомозі певним особам, яка здійснюється через діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування і регламентується виключно нормами адміністративного права.

Всі суб’єкти адміністративної опіки поділяються на дві категорії:

• Слабкі особи – особи, які потребують адміністративної опіки в силу суб’єктивних обставин (діти сироти, багатодітні сім’ї, одинокі матері, особі хворі на певні види захворювань).

• Жертви екстремальних ситуацій – особи, які потребують державної допомоги в силу певних об’єктивним обставин (особи, які постраждали від військових дій, стихійних лих чи техногенних катастроф). До таких осіб належать: чорнобильці, учасники бойових дій, біженців, постраждалі від повені та землетрусів та інші.

Зміст органів влади по реалізації адміністративної опіки полягає в наступних діях:

• Регулярна або одноразова виплата грошових сум.

• Надання інших видів матеріальної допомоги (пільгові транспортні послуги, пільгове право на забезпечення житлом, забезпечення інвалідів автомобілями.

• Пільгове соціальне обслуговування (пільги у медичному обслуговувані, пільги при вступі в навчальні заклади).

• Організаційна допомога під час працевлаштування, виборі місця проживання чи отриманні відповідних документів.

4. Головна особливість таки територій полягає в тому, що особи, які живуть чи перебувають в їх межах наділяються додатковими правами або додатковими обов’язками.

Дані території класифікуються:

В залежності від зміни правового статусу:

• Пільгові (режим гірських населених пунктів, вільні економічні зони, зони радіоактивного забруднення та інші).

• Обмежуючі (заповідники, прикордонні зони, зони з режимами надзвичайного стану чи екологічного лиха).

В зонах із жорстким адміністративним режимом застосовуються більш суворі адміністративно-наглядові та контрольні заклади, тоді як в пільгових режимах особи навпаки отримують додаткові права.

Зони з особливим адміністративно-правовим режимом поділяються на:

• Постійні (гірські, прикордонні зони).

• Тимчасові (території екологічного лиха).

4. Дозвільна система являє собою процедуру реалізації відносних адміністративних прав та обов’язків.

Дозвільна система – це встановлені нормами адміністративного права порядок і правила здійснення певних видів діяльності, які вимагають отримання спеціальних попередніх дозволів, що видаються уповноваженими органами влади.

Дозволи, які видаються органами влади можуть діяти на протязі визначеного або невизначеного строку і мати форму ліцензій, патентів сертифікатів, посвідчень в залежності від видів діяльності.

Дозвільна система має наступні особливості, які відрізняють її від інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності:

• Дозвільна система – це така сфера адміністративних відносин, яка виникає за ініціативою приватних осіб.

• Документом який засвідчує владні відносини є дозвільний акт.

• Особа, яка має статус суб’єкта дозвільної системи завжди перебуває під дією адміністративного нагляду або контролю з боку органу який надав їй цей дозвіл і в разі невиконання умов наданого дозволу, дозвільний орган може позбавити особу наданого права в межах дозволу.