2. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості.

[Ред.]Позитивні наслідки

У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму робітники України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

1. За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян. У цілому становлення фео­дальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, три­валим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У Х ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоп­люють і концентрують у своїх руках общинні землі, внас­лідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодін­ня великого князя. Наступним кроком у процесі феода­лізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У Х-XII ст. активно формувалися васальні відноси­ни у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Да­рувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального земле­володіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та відчуження без згоди князя. З ослабленням князів­ської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина - спад­кове володіння, що могло вільно відчужуватися (прода­ватися, передаватися в спадок, даруватися). Хоча процес утвердження феодальних відносин у Ки­ївській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Дав­ньоруській державі феодалізм зароджувався на основі пер­віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство пе­рескочило через рабовласницький етап розвитку. По-дру­ге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порів­няно з Європою, де ще з античних часів прижилися тра­диції приватної власності; по-третє, виникнення та ста­новлення великого землеволодіння не призвело до масо­вого обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздрібненістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, в українських землях виник гетьманат «Українська держава». Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони. Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія, старе чиновництво, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соц.-екон. політику гетьманського уряду, яка вела до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині - селянська боротьба проти гетьманщини. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон. Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві, формування організованої опозиції.

1. . Утворення Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич. Данило Романович.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Вирішив кілька питань:

- здолав боярську опозицію

- змінив західні кордони князівства

- розгромив половців; ходив на Литву

- встановив рівноправні відносини з Візантією та Германською імперією. У 1203 р. завдає поразку суперникам з Суздаля і утверджується в Києві. Відмовився від пропозиції папи римського надати йому корону короля Руського в обмін на перехід до католицтва. У 1205 розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами змушена була бігти з Галич. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1238 р. розгромив німецькі війська у міста Дорогочин. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. У 1245 р. Данило Галицький здобув блискучу перемогу в битві з угорськими військами біля міста Ярославля. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.У 1264 р. Данило Романович помирає.

2. З утвердженням влади більшовиків в Україні почалися репресії. Перш за все були заборонені всі партії, крім комуністичної, а видатних членів цих партій розстріляли, вислали в табори укладення на північ Росії і в Сибіру, ​​деяким наказали виїхати з країни. Державні органи влади, суди, різні комітети повинні були стежити, щоб в Україні належним чином боролися з «ворогами» і щоб кожен, якого вважають винним перед партією і радянською владою, був покараний. Після того як Сталін очолив партію і держава, її влада міцніла і поступово переросла в одноосібну: його рішення стали обов'язковими і для партії, і для всієї країни. Сталін усував з керівних посад тих людей, які користувалися повагою народу, мали власне, відмінне від сталінського, думка. Сталін підтримував людей посередніх, слухняних виконавців і пригноблював тих, хто міг йому не підкоритися. Замість них призначалися вірні Сталіну люди. І це відбувалося по всьому Союзу, в тому числі в Україні. Сталіна почали називати «непогрішним», «мудрим батьком народів», а з часом і «генієм». Про нього складали пісні, порівнюючи його з сонцем, писали поеми і романи, знімали кінофільми. Дійшло до того, що всі заслуги, всі успіхи країни приписувалися одному Сталіну. В кінці 20-х років Сталін заявив, що у радянської влади є ще багато ворогів, тому необхідно посилити боротьбу з ними, підвищити «революційну пильність». І каральні органи ще ширше розгорнули боротьбу з «ворогами народу». Звичайно, противники радянської влади були, але значно більше постраждало людей невинних. Зазнали репресій, тобто були арештовані, Слани або розстріляні ті, хто мав власну думку з приводу будівництва нового життя: про те, як ставитися до селян, як - до рідної мови, просвітництву, якою повинна бути армія, де і які споруджувати фабрики і заводи. Ворогами оголошувалися і ті люди, які допустили якісь помилки в роботі, які не подобалися начальству, навіть ті, на кого сусід написав донос, щоб звести особисті рахунки. В ті часи діяло страшне правило: нехай краще постраждає невинна, ніж залишиться не покараним винуватий. В ході боротьби з «ворогами народу» органи радянської влади заявляли, що в країні діють підпільні організації, які нібито мали намір повалити радянську владу, знищити комуністів, знищити Сталіна. Газети повідомляли про розкриття змови, про викриття «ворогів», про суди і вироки. Насправді багато чого з цього було придумано. Наприклад, було вигадано справу «Спілки визволення України». Ні в чому не винних людей (серед них багатьох українських вчених) звинуватили в тому, що вони є членами цього союзу, хочуть знищити радянську владу і проголосити Україну незалежною державою. Їх тримали у в'язниці багато місяців і примусили зізнатися в тому, чого вони не робили. І в 1930 році в Харкові відбувся відкритий судовий процес. Всіх заарештованих визнали винними. Багато були розстріляні, решту майже всі померли в таборах ув'язнення. За вказівкою Сталіна в Україні розгорнулася боротьба з так званими націоналістами. Такими вважалися, зокрема, всі, хто працював свого часу в органах влади УНР, колишні воїни українського війська і січові стрільці, просто ті, хто уболівав за долю України. Пошуки націоналістів велися не тільки серед українців, але й серед представників інших народів СРСР. Найстрашнішим став 1937 рік - рік початку масових репресій. «Ворогами народу», «німецькими шпигунами», «націоналістами», «шкідниками оголошували селян, робітників, учених, письменників, військових, артистів, священиків, незалежно від віку і статі. Вироки виносили без суду і слідства, тільки за рішенням особливих комітетів. Ці вироки вважалися остаточними, і скасуванню не підлягали. Зазвичай вони були надзвичайно жорстокими: розстріл або багатолітнє ув'язнення. Система таборів розширилась. Ув'язнені не просто відбували термін: їх примушували працювати на найважчих роботах - рубати ліс у сибірській тайзі, прокладати залізниці, рити канали, добувати вугілля та руду. Сотні тисяч гинули від катувань, виснаження, хвороб, туги. На зміну померлим надходили нові жертви - тисячами й десятками тисяч