2. Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

1. Основні етапи розвитку Києворуської держави (політ. історія: загальна характеристика)

І. Виникнення та формування (9 ст.- кінець 10 ст.) Початок формування пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Перша спроба введення християнства у Київській Русі. Стало причиною заколоту. Олег 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Вдалі походи на Візантію: змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Ігор Рюрикович виступав проти печенізьких орд, які нападали на Русь. Здійснив не дуже вдалі походи на Візантію. Влада перейшла до вдови Ігоря - княгині Ольгі. Намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. Ольга охрестилася. Святослав провів адміністративну реформу, посадивши синів намісниками у адміністративних центрах, зміцнив кордони.

ІІ. Розквіт (11ст – поч.. 12 ст.) Володимир повертає Русі землі фактично завершуючи формування державної території. Упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська. Створюється досить розгалужена система фортець, валів, тощо. Вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу. Християнізація Русі. Між синами Володимира починається кривава боротьба за київський стіл. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь. Ярослав починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. Розширюються кордони. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. За його правління постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника .Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита слов'янина — Іларіона. Поділив між синами міста й землі. Запроваджувався новий принцип спадковості — сеньйорат (княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина). В Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів.

ІІІ. період занепаду та феодальної роздробленості (2 половина 12 ст. - 1 половина 13 ст. ) -боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито на з'їздах князів у Любечі (право вотчини). У 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років. Розгромив половців. Зміцнюються династичні зв'язки. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств. Феодальна роздробленість Київської Русі.

Причини:

- Зростання феодальної власності на землю

- Посилення місцевої землевласницької знаті

- Економічне та політичне зміцнення князівств

- Зміна європейських торговельних шляхів, зокрема занепад «шляху із варяг у греки»

По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Кожна з цих земель мала свій політичний центр – найбільше місто, яким володів старший князь землі. Великі князівства дробились на менші. За формою правління князівства були переважно монархіями, а Новгородська і Псковська землі – боярськими республіками. Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу.