2. Економічна думка на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець хх - початок ххі ст.)

В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні ознаки. Кількість ознак неоднакова у різних авторів.

Всі автори наголошують:

- на розширенні сфери послуг;

- зростанні ролі науково-технічної інтелігенції;

- пишуть про загальний добробут;

- можливість задоволення різноманітних інтересів тощо.

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п'ятьма ознаками:

1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

2) переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;

3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;

4) орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;

5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології».

Теорія «третьої хвилі» і «зрушення влади» А. Тоффлера.

Змінюються всі шість «цивілізаційних принципів»:

1) індивідуалізація і дестандартизація змінюють характер виробництва, збуту, споживання, ідей і переконань, типів поведінки, форми сім'ї і т.п.;

2) децентралізація змінює характер менеджменту, політичного життя і соціальних відносин;

3) відродження дрібного бізнесу перебудовує всі уявлення людей про прекрасне і достойне;

4) індивідуалізація умов праці надає свободу творчості робітнику і споживачу;

5) територіальна розосередженість;

6) різноманітність організаційних форм діяльності людини (у тому числі і форм сім'ї) створюють принципово нове середовище виробничої діяльності і соціального життя людей.

Майбутнє - це суперіндустріалазація, тобто продукт величезних капіталів і адаптованих ТНК.

У 1990 р. це уявлення коригується таким чином:

1) основне багатство втрачає матеріальну форму. По мірі розвитку сервісної та інформаційної економіки знання - це вже «символічний капітал», невичерпний! загальнодоступний;

2) основний метод створення багатства – «суперсимволічна система», що ґрунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій. На зміну владі капіталу прийшла влада знань;

3) інформаційні технології дозволяють здешевити продукцію гнучкого дрібносерійного виробництва (яке йде на зміну масового), але потребують значних дослідницьких робіт і висококваліфікованих кадрів;

4) втілення знань у виробничих процесах - це галузь наростаючих зіткнень між корпораціями-гігантами, але успіх останніх залежить від розвитку ініціативи, надання простору для самостійних рішень дрібних децентралізованих колективів, від розвитку «підприємницької економіки» всередині корпорацій, які пристосувалися;

5) засобом обміну стають не металеві або паперові гроші, а гроші електронні, тобто інформація, закладена у кредитних картках. Кредит, який надають приватні компанії, підриває владу банків;

6) новий тип робітника - це ініціативна людина творчої праці, знання якої дають йому змогу приймати рішення. Його споживання органічно зв'язане з інтелектуальними, виробничими інтересами.

7) чисельність пролетаріату різко скорочується. Люди поступово оволодівають знаннями і за умови безперервної підготовки стають «когнітаріатом» («золоті комірці»). Конторські і торгові службовці - це робітники рутинної праці, яка принижує і отуплює («білі комірці»), тобто - продукт індустріалізму, який ще зберігається;

8) успіх на ринку диференційованих і демасифіційованих товарів і послуг, необхідних новому споживачеві, викликає жорстку боротьбу за контроль над інформацією і діючими стандартами;

9) нова економічна система розвивається і на локальному рівні домашніх господарств, і на глобальному рівні світового ринку. Виникає глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння і жорсткий опір націоналістів, що захищають старі форми виробництва. Це зіткнення буде загострюватися.

Концепції футурології. Серед багатьох проблем сучасності однією із центральних є проблема майбутнього. Усі, хто живе сьогодні, будують світ майбутнього, світ XXI століття. Яким він буде? Що дасть людству?

Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехтхейм. У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій».

Спроби визначити контури соціальної організації суспільства майбутнього робили ще прогресивні мислителі пізнього середньовіччя Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти - Ш. Фур'є, Сен-Сімон, Р. Оуен.

В 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзонівського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю «Рік 2000», в ній за одну з ознак взяли рівень доходів на душу населення.

Цю ознаку вони визнали основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, зокрема:

1) передіндустріальної - 50-100 доларів;

2) перехідної - 200-600 доларів;

3) індустріальної - 800-1500 доларів;

4) масового споживання - 1500-4000 доларів;

5) постіндустріальної - 4000-20000 доларів.

Соціальна спрямованість оптимізму Г. Кана знайшла прояв у таких працях, як: «Світовий економічний розвиток 1979 і далі» (1979), «Прийдешній бум» (1982), «Роздуми про неймовірне в 1980-ті» (1984). В останній праці, яка була видана посмертно, Кан виступає як запеклий реакціонер. Він навіть провіщає неминучість війн, зокрема, термоядерних, і намагається довести, що вони не означають кінця цивілізації.

До концепції «постцивілізації» Г. Кана близька концепція «технотронної ери», відомого політолога, професора Колумбійського університету З. Бжезинського. У багатьох своїх працях, зокрема «Америка в технотронний вік» (1967), «Між двома віками. Роль Америки в технотронній ері» (1970), Бжезинський не лише прогнозує майбутнє, а й розвиває думку про провідну роль США в цьому майбутньому, називаючи їх «соціальною лабораторією світу». США, пише Бжезинський, під впливом науково-технічної революції вступили в нову еру - «технотронну».

Конструюючи економічну систему «технотронного суспільства», Бжезинський виділяє в ньому три сектори:

1) технотронний, в якому зосереджено нові галузі виробництва, засоби масової інформації, сферу науки;

2) індустріальний, де сконцентровано традиційні галузі, робітники яких є добре матеріально забезпеченими;

3) доіндустріальний, що в ньому переважають робітники з низькою кваліфікацією, низькими доходами.

Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи:

- саморегулювання економіки;

- вільної конкуренції;

- економічної свободи.

При неолібералізмі:

1. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності.

2. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує.

3. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

1. Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і головних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899-1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон'юнктурних коливань

Його основні праці:

• «Ціни й виробництво» (1929).

• «Грошова теорія і економічний цикл» (1933).

• «Дорога до рабства» (1944).

• «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948).

• «Прибуток, процент і інвестиції» (1949).

• «Конституція свободи» (1960).

• «Закон, законодавство і свобода» (1973-1979).

• «Роздержавлення грошей» (1976).

Провідною складовою методології Хайєка є:

- ідея «спонтанного порядку». Відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі;

- наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку - воно мусить розірвати зв'язок між фіскальною і грошовою політикою, зробити незалежними витрати бюджету і грошову масу, позбавити державу права здійснювати емісію грошей та регулювати грошові ринки;

- пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спрямованих на відновлення дії ринкових механізмів;

- соціальні проблеми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що визначаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени суспільства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства. Будь-яка форма розподілу доходів є справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва.

2. Неолібералізм у Німеччині. Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії вважають Вальтера Ойкена, який заснував школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних положень німецької історичної школи.

Ойкен вважав:

1. Помилкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі.

2. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

3. Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстрували рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виробництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на формування циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталів, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів приросту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національному доході.

3. Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20-30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям Ж.Л. Рюеффа. Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 1960-х рр.

Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюеффом та Л. Арманом (директором державних залізниць) підготувала доповідь «Про перешкоди економічній експансії» (1960), в якій обгрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції.

У ролі провідних суб'єктів економічного протистояння, на їхню думку, виступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії, які забезпечать формування конкурентного середовища.

Метою економічних досліджень, що проводились нею, було визначення особливостей урівноважування економіки та дії чинників економічного зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності

Моріс Фелікс Шарль Алле (1911). Лауреат Нобелівської премії 1988 р., наданої йому за поглиблену розробку теорії економічної рівноваги, раціонального використання ресурсів, аналіз взаємовпливу економічного зростання, інвестицій і процентних ставок.

Головним об'єктом його досліджень була економіка:

- намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки; - визначити чинники її розвитку.

Праці М. Алле «У пошуках економічної дисципліни» (1943), «Економіка і процент» (1946), «Податок на капітал і грошова реформа» (1976), «Загальна теорія надлишків» (1981) присвячено проблемам макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та оподаткування.

Мілтон Фрідмен (1912).

Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок.

Основні праці Фрідмена:

• «Нариси позитивної теорії» (1953).

• «Кількісна теорія грошей» (1956).

• «Теорія функції споживання» (1957).

• «Програма монетарної стабілізації» (1959).

• «Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970).

• «Гроші й економічний розвиток» (1973).

• «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої Філліпса» (1975).

• «Теорія цін» (1978).

• «Монетарна історія США, 1867-1960» (1981).

• «Нариси позитивної економіки» (1975).

• «Вільні вибирати» (1980).

• «Особистий погляд» (1981).

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським:

- заснованим на емпіричних та статистичних узагальненнях;

- полягає в тому, що її цілком орієнтовано на практичне застосування;

- суб'єктивізм - (як одна з ознак належності до неокласичного напрямку в економічній теорії) проявляється в тому, що він ураховує дію психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування»;

- психологічні фактори - це рівноправні складові врівноважування економічної системи.

Ранній інституціоналізм. У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний;

2) соціально-правовий;

3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857-1929). У 1899 року Веблен опублікував свою першу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці: «Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах:

1. Заклав основи нового напряму в історії економічної думки, її соціально-психологічного відгалуження - інституціоналізму.

2. Виступив з гострою критикою капіталізму, що дало підставу колегам назвати його «американським Марксом».

3. Заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ.

4. Прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»).

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є:

- батьківські почуття;

- інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи;

- допитливість.

Веблен розрізняє:

- «ранній бізнес»;

- «сучасний бізнес».

«Ранній бізнес» - це «грошова економіка», що відповідала періоду домонополістичного капіталізму.

«Сучасний бізнес» - це «кредитна економіка», тобто економіка монополістичного капіталізму.

Веблен розрізняє: промисловий і фінансовий капітал.

Методологія інституціоналістів передбачала:

1) широке використання описово-статистичного методу;

2) історико-генетичний метод;

3) як вихідну та основоположну - категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Джон Р. Коммонс (1862-1945), досліджуючи такі колективні інститути, як:

- сім'я;

- профспілки;

- торговельні об'єднання;

- виробничі корпорації;

- держава;

- правові відносини та інші.

Кон'юнктурно-статистичний напрям. Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948) - учень і послідовник Т. Веблена. У. Мітчелл у своїй основній публікації «Лекції про типи економічної теорії» (1935) виходив насамперед з ідей Т. Веблена.

Особистий внесок У. Мітчелла в інституціональну теорію полягає:

- по-перше, у виявленні впливу на економічні фактори (у категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів та ін.) так званих неекономічних факторів (у тому числі психологічних, поведінкових та ін.) за допомогою конкретного вивчення цифрових показників і виявлення закономірностей у коливаннях (кон'юнктури) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних з фактичного матеріалу та їх математичної обробки;

- по-друге, у спробі обгрунтувати концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Теорія раціональних очікувань. У 1960-х - 70-х рр. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань:

«адаптивні очікування»; «раціональні очікування».

Адаптивні очікування спираються на колишній досвід:

знання наслідків певних економічних дій; урахування колишніх помилок; на підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі:

динаміку цін; витрат; рівень ставки процента; наслідки конкретної економічної політики; вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Економічний зміст кривої Лаффера:

1. Коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу.

2. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

3. Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження.

4. Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

5. Основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої.

7. Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку.

8. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.

Неокласичний синтез. Наприкінці 1970-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер:

1. Це обгрунтовано Полом Самуельсоном. Він розглядав працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення. ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс вважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості.

Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

2. Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.