ФІЛОСОФІЯ КРАСИ

Зміст

1) Вступ

2)Основна частина

2.1) Проблема краси в античності, в середньовічній філософії, в гуманізмі епохи Відродження, в добу Нового часу, в епоху Модерну.

2.2) Краса в мистецтві.

2.3) Краса як цінність та метацінність у життєдіяльності людини.

3) Висновки

4) Джерела

Вступ

Філософія краси – це одина із найглибших філософських тем за всю історію людини. Я обрала цю тему тому, що хотіла більше дізнатися про людину, її цінності, погляди та думки, але в першу чергу розібратися і в своєму баченні, що означає краса і яку роль в моєму житті та в житті кожної людини.

На мою думку, це дуже цікава тема, з неї можна багато чого дізнатися потрібного, набратися мудрості, як каже Лабуле : «Не може бути краси в тому, в чому нема мудрості».

Скільки разів ми чуємо це слово коли його вживають наші близькі, друзі, оточуючі, кохані… Я думаю, що часто в нашому повсякденному житті. Для кожного з нас особисто термін «краса» асоціюється з прекрасним,внутрішнім і зовнішнім, це те що захоплює нас, приносить радість в серце, добро, спокій, злагоду, мудрість та тішить нас. Краса змінює нас і наш світ. Проблема краси є дуже важливою складовою Всесвіту, за всю його історію. За еї йшли на вогонь, робили геройські вчинки, рухали історію світу. Світ натхнений красою людини і природи.

Постановка проблема про красу, ми можемо уявити собі дуже багато всього красивого, наприклад: мистецтво, культуру, музику,літературу, спорт, мода, живопис, природу, людину… С0труктура людської краси це її внутрішній та зовнішній світ. Зовнішня краса – це лице людини, її риси. Внутрішня краса – це душа людини, її розум, характер, почуття. І кожен з нас, напевно, роздумував, яка є важливішою, що ми ставимо на передній план. І чи взагалі потрібна нам краса? Яку роль вона відіграє в моєму житті і в житті кожного із нас? Сутєво визначити роль прекрасного в житті моєму і моїх близьких.

Зовнішня краса видна для всіх, а внутрішня для кожного - таємниця.ЇЇ оспівували в літературних творах, скульптурі,музиці. Нприкладом може бути твір «Собор паризької Богоматері» письменника Г.Копана.

Ці питання прийшли до нас ще з минулого, люди ще з народження починали про це думати. Про неї говорили багато відомих філософів всіх віків, такі як: Сократ, Платон, Аристотель, Кант, Августин Блаженний, Ніцше, Гете, Сервантес, Фома Аквінський та інші. В цій творчій роботі я хотіла б розглянути їхні погляди на цю тему. Вони як впливові люди того часу, думаю, багато часу роздумували над цим питанням і, можливо,частину з їхнього повчання я зможу взяти до уваги.

Краса – це щось надзвичайне для людини, кожного разу коли ми бачимо щось, або когось, або відчуваємо красу в захопленні, наші серця переповнюється світлом, оживляє нас. Тобто краса служить людині щоби надихати її, відчувати приємність, мир в душі.

Ми живемо у світі краси, вона оточує нас. Однак поняття краси більш глибоке, ніж уявляє собі більшість людей. Краса - це щось прекрасне, піднесене, естетичне. Естетичне - це почуття-цінність, спрямоване на збудник цього почуття і яка досягла необхідного ступеня досконалості.

Я би хотіла в цій роботі розкрити цю проблему краси. Спираючись на історію, щоби дізнатися про думки відомих філософів минулих віків. Виявити проблему краси сучасного світу. Поєднання души і тіла та внутрішньої та зовнішньої краси. Краси в мистецтві та краси, як цінність в людському житті Та насамперед розібратися в своїх думках щодо цієї проблеми.

2) Проблема краси в античності, в середньовічній філософії, в гуманізмі епохи Відродження, в добу Нового часу, в епоху Модерну.

1. Проблема краси в античності. Космічна гармонія і співмірність. Калокагатія. Єдність тіла і духу як ідеал прекрасного.

Коли виникає потреба навести приклади прекрасного, то частіше звертаються до мистецтва. Зв’язок прекрасного з мистецтвом ні в кого не викликає сумніву. Проте античні натурфілософи джерело і критерій прекрасного бачили в космосі. В грецькій мові „космос” означає не тільки порядок, але й красу, прекрасне привабливе оздоблення. Прекрасне розумілось як об’єктивна і всезагальна цінність.

Вже перший давньогрецький філософ Фалес стверджував, що космос прекрасний як „творіння бога”. Геракліт говорить про „найпрекрасніший космос”, основою якого є гармонія, що виникає з боротьби протилежностей та постає їх врівноваженим станом, тобто це є єдність парного і непарного, порядку і хаосу, симетрії та асиметрії. Піфагорійці бачили красу у числовій пропорції, Діоген – у мірі,  Демокріт – у рівності. Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Вважалось, що гармонія і пропорція існують в космосі, незалежно від людини, яка їх сприймає, тобто що прекрасне має власну сутність, присутність якої в різних речаї, власне, й робить їх прекрасними. Тому те, що є прекрасним в одній речі, буде таким і в іншій. Те, що подобається одному, буде подобатись й іншим. Скульптор Поліклет був переконаний, що краса тіла полягає в симетрії його частин. Музика, на думку піфагорійців, є гармонійним поєднанням протилежностей, а сила мистецтва полягає в тому, що воно своєю гармонією здатне привести до початкової гармонії людський дух і навіть тіло.

Філософські погляди Сократа Сократ перемістив в центр уваги людський аспект прекрасного, пов’язавши його з доцільністю і корисністю. Для Сократа людина є мірою усіх речей, але людина мисляча, розум якої зберігає зв´язки із своїм божественним началом: „Бог знайшов недостатнім потурбуватись лише про тіло, але, що найбільш важливе, він посадив у людину досконалу душу. Так, у якої іншої істоти душа помітила б, що є боги, які створили цей великий, прекрасний світ?” Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Сократ уперше вирізняє загальне поняття "прекрасне", що постає як характеристика низки явищ: прекрасна предметність, прекрасна думка, прекрасне людське тіло. Він розкриває діалектику об'єктивного та суб'єктивного в понятті "прекрасне": краса може бути фактом свідомості й одночасно фактом матеріального світу". Краса у Сократа не просто різниться від прекрасних речей, вона є їх принцип , їх основна думка, їх індуктивно визначений смисл), їх смислова "спільність.

Спираючись на принцип доцільності, Сократ намагається розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Учений оперує поняттям «калокагатія» – поєднання давньогрець­ких слів «прекрасний», «добрий». Слід наголосити, що це одне з ос­новних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього й внутрішнього, що є умовою краси індивіда.

Вивчення людини у філософії Платона

Відомо, з якими труднощами стикнувся Платон, коли намагався дати визначення прекрасному. Словами софіста Гіппія він наводить приклади прекрасного: прекрасні дівчина, кобилиця, інструмент, водночас прекрасними є і закони, справедливість, мудрість. Але це не задовольняє Платона: він проводить чітке розмежування між сутністю прекрасного як такого та його проявами, що є важливим кроком у визначенні даної категорії. Вічна, божественна ідея краси, згідно Платону,  обумовлює існування усіх прекрасних явищ, а тому і є сутністю прекрасного. В діалозі „Бенкет” стверджується, що той, хто побачить прекрасне в його сутності, побачить ідею краси, той „побачить передусім, що прекрасне існує вічно, що воно не виникає і не зникає, ані збільшується, ані зменшується; що воно не є прекрасним тут, а огидним там, ані що воно є то прекрасним, то огидним,... ані що воно прекрасне в одному відношенні і огидне в іншому...”. Отже, саме у Платона ми спостерігаємо перші спроби визначити красу (і прекрасне) як категорію, тобто універсальне естетичне поняття.

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка склада­ється із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм ду­ші і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим ви­разом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Аристотель, відкидаючи платонівські ідеї, вважав, що має бути єдиним „прекрасне і буття прекрасного”. Згідно такому погляду, прекрасне є об’єктивною властивістю самої дійсності (речей), а його головними формами – „порядок у просторі, спів розмірність (пропорція), визначеність”; прекрасне – те, що цінне само по собі і варте схвалення. Останнє свідчить про те, що прекрасне є цінністю, воно є бажаним для людини і стає предметом її волі, отже, людина є мірою прекрасного. Але Аристотель далекий від суб’єктивізму, оскільки власне спів розмірність (пропорція) і симетричність людини (вона є ані маленькою, ані великою), її моральна досконалість дають їй можливість найбільш правильно осягнути об’єктивно прекрасне, яке також об’єктивно співвіднесене з людиною, її чуттєвим сприйняттям і пізнавальною здібністю. Арістотель каже: «Краса полягає у величині і порядку» («Поетика»). Ці ознаки прекрасного Арістотель вважає універсальними відносяться до всіх його видах. Визначення прекрасного знаходиться в арістотелівської «Риториці». Це досить складне визначення можна у спрощеному вигляді викласти так: прекрасне є те, що, будучи цінним саме по собі, разом з тим приємно для нас. Таким чином, Аристотель обмежив прекрасне двома властивостями: по-перше, це те, що цінується саме по собі, а не заради принесеної ним користі чи його результатів, по-друге, це те, що надаючи задоволення, саме цінністю не володіє, будучи проте , цінним для нас. Думка Аристотеля можна представити і в такий спосіб: всяка краса є благо, але не будь-яке благо є чудово; всяка краса є задоволення, але не всяке задоволення прекрасно. Прекрасне є те, що одночасно і блага і приємне.

Прекрасне пов'язане із задоволенням. Воно відрізняється від користі, бо цінність користі - в результатах. Серед людських діянь, вказував Аристотель, одні спрямовані до того, що корисно, інші ж - до того, що чудово.

Сфера прекрасного для Аристотеля була широкою. Прекрасне - це божество і людина, людські тіла і суспільство, предмети і діяння, земна природа і рух небесних тіл. Прекрасне є як і в природі, так і в мистецтві.

Краса - різноманітна, обумовлена ​​і мінлива, наприклад, краса людини обумовлена ​​його віком, вона одна у юнака, інша - у зрілого чоловіка або старого. Інакше й бути не може, якщо краса полягає в належних формах, у відповідній мірі і величиною. Однак такий погляд не є релятивізмом і ще менше - суб'єктивізмом.

Але давньогрецьке уявлення про прекрасне як гармонію і спів розмірність (пропорцію) частин вже в пізній античності стало предметом критики. Неоплатонік Плотін зауважує: якщо краса полягає лише у пропорційності, то вона притаманна лише складним речам, проте й такі прості явища, як світло, колір, спалах блискавки, звук є прекрасними. Окрім того, пропорційне обличчя не завжди є прекрасним, тут більшого значення набуває не зовнішня, а внутрішня краса. І взагалі поняття пропорційності не прикладається до духовних явищ, хоча саме останні й визначають явище краси. Пізніше, у середньовічній естетиці принцип вищості духовного над матеріальним зумовив формування нового ідеалу людської краси.

   Згідно Плотіну, краса пронизує увесь Універсум і є показником буттєвої виправданості усіх його складників. Чим вищий рівень буття, тим вищий ступінь краси. Виходячи із своєї теорії еманації (згідно якої світ постає різними мірами "виливання" надмірної повноти Єдиного як початку буття), Плотін розробив ієрархію краси. Першим і вищим ступенем є розумоосяжна краса. Вона витікає від бога (Єдиного) - абсолютної єдності блага и краси, її носіями є Розум і Душа світу, яка в свою чергу дає початок наступному ступеню - красі, що осягається душею людини, - це ідеальна краса природи, краса людської душі й краса знання і чеснот. Нижній ступінь займає краса, яка сприймається чуттями, до неї Плотін відносив видиму красу матеріального світу і красу творів мистецтва. Передача краси з верхніх ступенів на нижні здійснюється за допомогою ейдосів (образів-взірців), що виходять із світового Розуму і набувають усе більшої матеріалізації на нижніх ступенях свого сходження. Відсутність краси, або потворне, свідчить про вичерпаність буття. Плотін далі розвиває ідею Платона про анагогічну (anagoge – піднесення до духовного) функцію краси. Чуттєва краса збуджує в душі людини тугу за божественною красою і вказує шлях до неї. В еротичному пориванні душа спрямовується до першоджерела прекрасного.

   Плотінівська концепція краси вплинула на ранню християнську філософську думку – на патристику (особливо на Августина) і на середньовічну естетику і художню практику. Августин розрізняє прекрасне в собі і для себе, тобто власне прекрасне і прекрасне як відповідне чомусь. Наслідуючи Плотіна, він вибудовує християнську ієрархію краси. Її джерелом є Бог, носієм - Логос-Христос, від якого походить краса Універсуму і духовна краса. Споглядання краси веде до блаженства; вона є вищою за користь. Структурними принципами чуттєво сприйнятої краси є форма, ритм, порядок, симетрія, спів розмірність (пропорція), узгодженість (зовнішня та внутрішня), відповідність, контраст, але пануючим над ними принципом є єдність, і зокрема, єдність прекрасних і потворних елементів.