3. Визначення ефективності дивідендної політики.
Ефективність дивідендної політики оцінити надзвичайно складно. Очевидно, ефективною буде така політики, за якої забезпечується мінімізація принципал-агент-конфлікту між окремими власниками, власниками, кредиторами та менеджментом підприємства. Зрозуміло, що уникнути таких конфліктів можна за максимізації доходів власників (Shareholder Value) за відсутності обмежень з боку кредиторів. Як уже зазначалося, ці доходи можуть бути у формі підвищення курсової вартості та (або) дивідендів. Висновки щодо ефективності дивідендної політики можна зробити на основі аналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких залежать обидві складові доходів власників. За певних обставин ефективною буде така дивідендна політика, за якої забезпечується зростання ринкової ціни корпоративних прав. У традиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи реінвестування прибутку залежить від очікуваної рентабельності власного капіталу підприємства (Рв) та від ставки зовнішніх доходів (p) за альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку. Якщо на ринку є можливість вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у підприємство-емітент (за однакового рівня ризику), то доцільно приймати рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки, то найраціональнішою буде тезаврація прибутку. Отже, доти, доки Рв > p, з погляду прибутковості власникам доцільно реінвестувати весь чистий прибуток. У такому разі ринковий курс акцій зростатиме.
Тема11. Фінансування підприємств за рахунок запозичених ресурсів
Аналіз складу та структури позикового капіталу підприємства та механізмів його залучення.
Позичковий капітал — це частина авансованого капіталу, сформована за рахунок ще не повернутих позичкових джерел, які повинні бути відшкодовані кредиторам через певний строк у зумовленій формі.
Позичковий капітал відображається в пасиві балансу бухгалтерської звітності підприємств, зокрема в таких розділах його, як 2 «Забезпечення наступних витрат і платежів» (частково), 3 «Довгострокові зобов’язання», 4 «Поточні зобов’язання» і 5 «Доходи майбутніх періодів». Залежно від джерела позичкового капіталу підприємства формують відповідні структурні елементи авансованого капіталу. Так, довгострокові банківські кредити спрямовуються на формування основного капіталу, а короткострокові — як правило, на поповнення оборотного капіталу.
Залежно від строків виконання зобов’язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.
Згідно з П(С)БО 2 під довгостроковими зобов’язаннями слід розуміти зобов’язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців.
Довгострокові зобов’язання і відповідно довгостроковий позичковий капітал підприємства можна класифікувати за такими видами:
позички банків та інші позички, термін погашення яких перевищує 12 календарних місяців;
довгострокові зобов’язання за емітованими облігаціями;
відстрочені податкові зобов’язання;
довгострокові векселі видані;
довгострокові зобов’язання з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;
інші довгострокові зобов’язання, зокрема відповідно до законодавства відстрочена заборгованість з податків (інших обов’язкових платежів), фінансова допомога на зворотній основі тощо.
Враховуючи викладене, можна констатувати, що до основних зовнішніх джерел формування позичкового капіталу підприємств належать:
банківські (фінансові) кредити;
кошти, залучені в результаті емісії облігацій;
комерційні позички.
Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов’язані із залученням та обслуговуванням позичкового капіталу, відображаються за статтею «Фінансові витрати» звіту про фінансові результати.
