10. Загальні положення соціологічних поглядів м. Вебера.

Макс Вебер (1864-1920 pp.) - учений-енциклопедист, найбільш знана фігура в історії соціології, економіці, праві, політології, релігієзнавстві, культурології, етиці. Дослідники творчості М. Вебера називають його "Галілеєм соціально-наугавого пізнання" чи "буржуазним Марксом". Масштабність і глибина наукових досліджень ученого ускладнюють ви­значення пріоритету тієї галузі знань у науці, в яку він зробив найбільший внесок.

Макс Вебер вважається засновником "розуміючої соціо­логи", що вимагає від дослідника вивчення та пояснення внутрішніх суб'єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. На думку М. Вебера, природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси - зрозумілі людині. Отже, перш ніж пояснити людську дію, слід зрозуміти її, вловити таємний сенс, який вкладено в неї активним суб'єктом, а потім інтерпретувати (пояснити) її.

У руслі "розуміючоїсоціології" М. Вебер створює концеп­цію соціальної дії. Він розрізняє: традиційну дію, засновану на традиції; афективну, що ґрунтується на почуттях; ціле-раціональну та цінніснораціональну, які засновані на раціо­нальному розрахунку та є осмисленими. Саме два останніх типи соціальної дії є суто соціальними й підлягають вивченню. Раціоначізація соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

Макс Вебер є засновником економічної соціології, що по­чинає займати домінантні позиції в соціології вже після смерті вченого. Макс Вебер відмітив і визначив тенденцію до співвіднос­ності господарського статусу людини та її релігійної належ­ності. Капіталізм, на думку М. Вебера, може бути і раціонально-продуктивним, й авантюрним, орієнтованим на війну, на по­літику, пов'язану з можливостями наживи.

Макс Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів пере­творення суспільства та вибудовував еволюційний шлях за­провадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів пану­вання, серед яких він виокремив такі:

• традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;

• раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;

• харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі. Ця типологія з часом не втрачає актуальності та широко

використовується в сучасних дослідженнях.

Суттєвим є внесок М. Вебера в розробку низки галузевих соціологій: соціології права, соціології релігії, соціології праці, соціології музики тощо.

11. Зародження та розвиток української соціології.

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що свідчать непоодинокі пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають «Руську правду» Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини.

Важливі відомості про тодішнє соціальне життя містить «Печорський патерик», у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—ХНІ ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. найпомітнішою поcтаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545—50 — після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення наукових і технічних досягнень, вважав найважливішою науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження у царині фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефо-діївського братства, ідейне ядро якого утворювали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.