Теми рефератів

1. Роль соціології в соціальному реформуванні сучасного суспільства.

2. Дискусія про предмет соціології.

3. Суспільство та соціологія на початку третього тисячоліття.

4. Громадська думка про соціологію.

5. Людина як соціальна істота.

БЛОК 2. Історія соціології.

Вивчення історії розвитку соціології є одним з найважливіших питань соціології, оскільки найцінніші надбання суспільної думки можна застосовувати і в сучасному світі.

Соціальні питання завжди цікавили людину, оскільки вони торкаються кожного з нас. Пройшовши тривалий час свого розвитку, соціологія ХІХ ст. стає самостійною наукою, яка з того часу і дотопер спрямовує всі свої зусилля на вирішення найбільш актуальних проблем в різних сферах суспільного життя.

Тема 2.1. Витоки соціологічних знань та розвиток протосоціології до хіх ст.

• Чому важливо вивчати історію суспільної думки

• Які основні етапи розвитку протосоціології

• Які мислителі зробили найбільший внесок у розвиток суспільної думки

ЗАРОДЖЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку соціології як окремої науки про суспільство займається історія соціології.

Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв’язку з міфологією. У давніх міфах, які у різних народів мають свої особливості, втілені первісні уявлення людей про навколишню природу, невід’ємною частиною якої тодішня людина вважала і себе.

З розвитком людського суспільства міфологічне тлумачення і сприйняття дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях про боротьбу історично існуючого чи фантастичного героя зі Злом, про перемогу Добра, Справедливості. Міф, який був населений язичницькими богами та іншими фантастичними істотами, заступає епос, у центрі якого людина, яка діє на тлі історичної долі народу, історичних подій. В одних народів епос виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших - в умовах рабовласницьких чи феодальних відносин. До таких епічних творів можна віднести відомі "Ілліаду" та "Одіссею" Гомера, "Махабхарату", вірменський героїчний епос Х ст. "Сасунці Давид". У Західній Європі герфчний епос мав форму балади, у слов'янських народів - історичних пісень, оповірей та билин.

У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності та її відтворення у свідомості індивіда та маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становления математики та природничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплавства, військової справи тощо. Проте, всі тодішні знання знаходилися в рамках філософії, оскільки філософія виникла значно раніше від природничих наук і втілювала тоді в собі нерозмежовані знання. В межах філософії розвивались і перші суспільні знання.

Стародавні індійські трактати - дхармашастри, зокрема "Манавадхармашастра" ("Закони Ману"), розповідають про організацію збирання різних даних, необхідних для економічної та політичної діяльності.

У Китаї в II ст. до н. е., як оповідається в "Ші дзі" ("Історичних записках"), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для раціонального розподілу податків.

Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також згадується в Біблії у другій книзі "Царств".

Та найбільшого розвитку соціальні знання набули в епоху античності, особливо в період її розквіту (V-IV ст. до н. е.). З мислителів цього періоду найцікавіші міркування належать, насамперед, Платону й Арістотелю.

Платон (427-347 pp. до н.е.) був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто створив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі і розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучилися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, поет, ремісник і землероб. На його думку, в суспільстві всі громадяни мають займатись тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому і полягає соціальна справедливість - кожен має своє і виконує теж своє.

Основними чинниками, що на думку Платона, породжують соціальні протиріччя, є багатство і бідність, тому найкращою є та держава, в якій у людей все спільне. Для соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Виховання дітей - компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з матерів буде однаково любити всіх дітей -ровесників своєї дитини.

Цікавим є і його міркування про те, що характер уряду держав визначається якостями людей даної держави.

Учень Платона Арістотель (384-322 до н. е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософи, фізиці, психології, логіці. Значне місце в його творчості посідають і роботи з проблем суспільствознавства. Арістотель вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Він обстоював необхідність приватної власності, бо коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде бережливо ставитися до того, що йому належить. Взаємини громадян у суспільстві Арістотель вважав вищою формою спілкування. Кожен окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага.

Значним соціологічним відкриттям Арістотеля є теорія "середнього елемента", згідно з якою "середній елемент" - соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (раби у визначенні "середнього елемента" до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься з людей переважно середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Арістотель був упевнений, що бідність породжує злочинність у суспільстві і там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави. Тому Арістотеля вважають провісником політики "середніх верств населення". У XX ст. теорія "середнього класу", що обґрунтовує його стабілізуючу роль в суспільстві, посіла провідне місце в соціології.

Чимало для розвитку соціальної думки і практики було зроблено і в Стародавньому Римі. Так давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н. е.) ввів у практику "цензи" - перепис громадян та їхнього майна з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу в суспільстві.

Загалом, праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці в світі і знайшли своє відображення в творах і поглядах діячів наступних епох.

РОЗВИТОК ПРОТОСОЦІОЛОПІ У СЕРЕДНІ ВІКИ ТА В ЕПОХУ І ВІДРОДЖЕННЯ

Перехід від античності до Середньовіччя сповнений такими парадоксами в логіці всесвітньої історії, які й до цього часу не вирішені наукою, бо різні філософські, культурологічні, історичні, соціальио-філософські, соціальні та інші розробки й теоретичні системи, хоч і містили у собі певні раціональні елементи, але жодна з них і досі не може претендувати на повноту відтворення й пояснення цього феномена.

Феодалізм, у порівнянні з добою античності, був кроком назад у розвитку економіки, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціокультурного та науково-пізнавального процесів, які започаткували греки та римляни.

Епоха Середньовіччя, що настала в V ст., пройшла в своєму розвитку три етапи:

Перший етап (V-X ст.) - раннє Середньовіччя - характеризувався значним впливом релігійних догм на політичне, культурне і духовне життя;

Другий етап (XI-XIV ст.) - період розвинутого феодалізму - пов'язаний появою поряд з релігійним мисленням гуманістичних тенденцій в суспільній свідомості та практиці;

Третій етап (XV-XVII ст.) - пізнє Середньовіччя - виявляється у розвитку гуманізму, боротьбою між релігійною ідеологією та гуманізмом і завершується перемогою останнього. Періоди розвинутого феодалізму (з кінця XIII ст.) та пізнього Середньовіччя характеризувалися також поверненням певною мірою до норм та традицій, які панували в науковій думці та культурі античної доби, тому ці періоди найчастіше називають епохою Відродження (Ренесансу).

Період раннього Середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціологічними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я. Найвідоміші з тих часів трактати "отців церкви" присвячені богослівській тематиці. Соціальні явища "отці церкви" розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння Божого.

Одним із найвидатніших релігійних мислителів даного періоду був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430). Він уперше описав історію людства як єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Концепцію всесвітнього історичного розвитку людства Августин виклав у своїй фундаментальній праці "Про град Божий" (у нашому звичайному розумінні "Про божественне суспільство"). Історія земного людства обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама і Єви і Страшним судом. За цей час відбувається випробування волі людей до добра, спокутування першородного гріха, закликання кращої частини людства до побудови священної спілки праведників, відокремлення праведників від грішників. Люди повинні прагнути потрапити в "Град Божий", тобто в "небесне суспільство".

Взагалі, за його концепцією, в історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за божественними стандартами, інші - за земними. Августин символічно називає ці суспільства "державами", одному з яких наперед визначено царствувати у вічності з Богом, другому - піддаватися довічній карі разом з дияволом. Протилежна й мораль цих суспільств: громадяни першого беруть від цього життя тільки найбільш необхідне, терпляче чекаючи вічного блаженства в майбутньому, громадяни другого хочуть будь-якими засобами добре влаштуватись у цьому житті. Земний град "створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведений до презирства до себе". Для земного града притаманне прагнення до влади, яка охоплює всіх, тоді як представників града небесного охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.

Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роз'їдають егоїзм і ворожнечі. Такі думки фактично збігаються з деякими сучасними уявленнями про соціальні процеси, зокрема про нетривкість і непостійність процедури співробітництва.

Загалом суспільна модель Августина є моделлю теократичної держави, в якій обґрунтовується необхідність підкорення світської влади авторитету церкви.

В епоху Відродження була започаткована нова система моральних і соціальних цінностей. Вирішальним напрямком став перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Певного поширення набули й утопічні погляди.

Провідним напрямом початкового етапу доби Відродження став гуманізм.

Гуманізм - система поглядів в історії людства, яка визначає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток, щастя, на прояв своїх ; здібностей. Величезною заслугою гуманістів була орієнтація на античну культуру та її відродження й використання для розвитку філософії, філології, мистецтва. Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження розкриті в мистецьких та філософських творах великих гуманістів — Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Леонардо Бокаччо, Леонардо Бруні, Мігеля Сервантеса, Леонардо да Вінчі та ін.

Данте Аліг'срі (1265-1321) більше відомий в історії культури як італійський поет, що вперше почав пистати народною мовою. Усвоїй "Комедії"" (пізніше названій "Божественною комедією") він поєднує з одного боку богословські, з іншого - філософські, наукові і поетичні уявлення про світ. Двоїстість суспільних поглядів Данте, цілковито набожної людини, особливо впадає в очі, коли він з натхненням говорить про великих філософів і поетів античності, симпатія до яких беззаперечна. Данте вводить систему нових уявлень про людину як істоту, що належить "обом природам" - божественній і земній, говорить, що слід берегти і цінувати людину, бо однією з особливостей її душі є воля, яка може вибирати між добром та злом.

Численні проблеми політики, історії, науки, етики Данте розглядає не в теологічному розумінні, а через суспільну думку свого часу і своє особисте світосприйняття як філософа і поета.

Франческе Петрарка (1304-1374) - філософ-мораліст, один з основоположників гуманізму Відродження, серйозно захоплювався античною культурою, ідеї якої він втілював в умовах нових історичних обставин своєї епохи. У праці "Про засоби проти щасливої і нещасливої долі" Петрарка говорить про наявність двох начал у людини - доброчинності і фортуни (долі). Людина завжди прагне до щастя, проте, якщо вона його знаходить в багатстві, то не досягає щастя, оскільки багатство породжує скупість, заздрість, корисливість, зло. Людина може досягти щастя лише через мудрість і хороші вчинки.

Леонардо Бруні (справжнє ім'я Аретіно) (1370-1444) - видатний історик, письменник, автор праць "Данте", "Життя Петрарки", якими поклав початок гуманістичній історіографії. У своїх працях "Історія флорентійського народу", "Записки про події мого часу" відкидає легенди й чудеса й однозначно орієнтує історичний пошук на вивчення соціальних явищ. Він вважав, що історія розвивається виключно завдяки діяльності людей і вбачав їх покликання в сприянні добробуту і слави держави. Взаємодія і спілкування між людьми забезпечують кожному можливість об'єктивізувати свої потенційні задатки та здібності й досягти самовдосконалення.

На пізньому етапі Відродження культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів, поступово замінюються новими. Проблеми особистості витісняються, їх місце займають більш загальні проблеми суспільства, походження держави, механізми взаємодії між особистістю й суспільством тощо. Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючу соціальну реальність, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи.

Одним із найяскравіших вчених того часу став італієць Пікколо Макіавеллі (1469-1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обгрунтував теорію організаційної поведінки.

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

3) лідер має володіти волею до виживання;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Макіавеллі вважав, що правитель, який прагне досягнути успіху, повинен узгоджувати свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих. Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі, оскільки нагородами і підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорстокість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "пост-індустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта, Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Голландський політик Гуго Гроцій (1538-1645) у праці "Про право війни та миру" вперше викладає ідеї "природного права" і "суспільного договору". Він вважає, що в природі людини, на відміну від тварин, закладена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собою подібними. Для подолання ізольованості, ворожнечі люди склали спільний договір і створили державу. Держава має забезпечити їм умови миру і злагоди, захистити їх власність, покарати за злочини тощо.

Паралельно з індивідуалістичними концепціями, з'являються концепції утопічного соціалізму, основоположниками яких були англієць Томас Мор (1478-1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639). У своїх творах вони проповідують ідею соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності. Томас Мор, автор роману "Утопія", справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність. Він гостро засуджував приватну власність на засоби виробництва, вважаючи її причиною всіх нещасть в суспільстві. Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства - людина. Все підпорядковується її здоров'ю. Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених від одягу неодружених.

Томмазо Кампанелла визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави ("Місто Сонця"), де існує общинне життя, яке грунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого люди не служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей допомагає людям зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години. Взявши за основу платонівські ідеї, Т. Кампанелла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки повинні бути суворо регламентовані. Керівництво визначає, які чоловіки й жінки підходять один одному, і коли вони можуть вступати у статеві відносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким від народження поталанило бути найздібнішими.

СОЦІОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

У XVII-XVIII ст. почали домінувати просвітницькі ідеї. Вчені різних країн виступили проти кріпосництва у всіх його проявах, обгрунтували необхідність нових, більш прогресивніших суспільних порядків, значну роль у створенні яких вони відводили поширенню знань. Епоха Просвітництва характеризувалась інтенсивним розвитком наукової думки, яка, розкріпостившись від теології, спрямовується на пошук істини. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства, поступово розпадається середньовічна система цінностей, світобачення і світосприйняття.

В середині XVII ст. формується нова суспільно-філософська течія, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи і людини, яка отримала назву натуралізм. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип всіх наук, в тому числі й науки про людину. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних чинників соціального, на пошуки споконвічної "природи людини", що знайшло відображення насамперед у таких відомих концепціях як теорія "природної людини", "природного права", "природної етики" та ін. Відомими теоретиками з цих питань були англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704). Їх концепції про походження суспільства можна розцінювати і як соціологічні теорії, хоча соціології як науки в той час ще не існувало.

Томас Гоббс був одним із співавторів концепції "суспільного договору", яку виклав у відомій праці "Левіафан або матерія" (1651). Схематично "суспільний договір" можна викласти так: люди від природи мають однакові права; одночасно природа створила й причини для конфліктів (війн), між ними - суперництво, недовіру, жадобу до слави. Все це призводить до жорстоких зіткнень між людьми; постійний страх за свою безпеку змушує, нарешті, прийняти розумне рішення - з глухого кута недовіри та конфліктів їх може вивести тільки суспільний договір.

Люди укладають суспільний договір не заради якихось вищих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі умови минулого і лише згодом - виховання. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити за штучними, створеними людьми суспільними законами. Отож, постають певні суперечності між природним і соціальним буттям. Структура держави, за Гоббсом, уподібнюється будові живого організму (її він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном). Монарх або вищий орган держави - її душа, чиновники - нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи - суглоби, таємні агенти — очі держави. Гроші Т. Гоббс вважав суспільною кров'ю. Держава - це механізм, створений людьми, який регулюється через встановлені норми поведінки.

Соціально-політичні концепції Дж. Локка викладені в праці "Два трактати про державне правління" (1690). Дж. Локк, як і Т. Гоббс, виходить з концепції "природного права" і "суспільного договору". Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Держава створюється людьми свідомо для гарантії прав індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Дж. Локк розділяє державну владу на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну, або союзну, що займається зовнішніми зв'язками. Уряд відповідає перед законом, і лише народ виступає сувереном - повним носієм влади і може не підтримувати уряд або скинути його. Ця модель відтворювала по-суті політико-правові досягнення англійської революції XVII ст.

Ідеї Дж. Локка справили неабиякий вплив на французьких матеріалістів XVIII ст., одним з найяскравіших представників яких був філлософ, просвітитель і соціолог Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755). Ш. Л. Монтеск'є, автора праць "Перські листи" (1721), "Роздуми про причини величі і падіння римлян" (1734), "Про дух законів" (1748), деякі сучасні соціологи, всупереч поширеній традиції вважати О. Конта основоположником соціології, називають першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск'є не висував, як О, Конт, ідею про соціологію як окрему науку в системі суспільствознавства, але він поклав початок новому суспільному напряму, який у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології.

На прикладі Стародавнього Риму він спробував обгрунтувати соціально-психологічну детермінацію історичного процесу. Джерелом могутності римлян вважав властиву їм громадянську доброчинність, яка спонукала ставити над усе інтереси вітчизни. Падіння республіки і встановлення деспотичного правління призвели до послаблення громадянської доброчинності, внаслідок чого римляни виявилися нездатними протистояти варварам. Падіння ж республіки зумовлене великими втратами римлян в процесі воєнної експансії. Отже, Монтеск'є розумів причинно-наслідкові зв'язки між соціальними явищами.

Логічним розвитком концепції соціально-психологічної детермінації історичного процесу стало й обгрунтування впливу географічного середовища (клімату, грунту, рельєфу місцевості) на характер суспільства, поведінку, діяльність його елементів. Монтеск'є вважав, що в малих державах уряд може здійснювати політику порівняно м'якими засобами, оскільки на окраїнах таких держав немає тенденцій відділення від центру. Тобто, в таких державах є можливість правити через закони. Великі ж за розмірами держави не можуть існувати без деспотичного правління, яке тільки перед страхом покарання змушує окраїни підкорятися центральній владі. Концепція географічного детермінізму Монтеск'є, як уже зазначалося, в XIX ст. лягла в основу географічного напряму в соціології.

Про соціологічну теорію суспільства Монтеск'є ми дізнаємося з його праці "Про дух законів", над якою він працював майже 20 років. Тут критикується теологічне розуміння історії Августина, обґрунтовується об'єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, підкреслюється взаємозв'язок між природним і соціальним. Монтеск'є був деїстом. Він вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та людської історії.

Значно збагатив теоретичні дослідження соціальних проблем Жан-Жак Руссо (1712-1778). Він вважав, що суспільний прогрес характеризується суперечностями і попереджав щодо ілюзії ототожнення розвитку знань із збагаченням мудрості людей.

Ж.-Ж. Руссо належить авторство теорії відчуження. Якщо деякі його сучасники, зокрама К.-А. Гельвецій вважали, що у бідах людей винні чиновники, які видали погані закони, то Руссо стверджував, що самі люди своєю сукупною діяльністю призвели себе до нещасть і страждань. Він виділив декілька видів відчуження: політичне (відчуження правителів від підлеглих і потреб держави), соціально-економічне (нерівність у власності породжує зло), моральне (намагаючись жити "краще", люди приходять до морального зубожіння), психологічне (в міру розвитку суспільства люди відчувають себе дедалі самотніше), загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).

Ж.-Ж. Руссо відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності. Він вважав, що здатність людини удосконалюватись і зростання кількості населення зумовили нагромадження засобів для життя, створення знарядь, що підвищують ефективність праці, зумовлюють перехід до осілого способу життя і примус працювати на себе і на інших людей. Розвиток господарства спонукав до появи приватної власності, яка стала основою майбутнього громадянського суспільства і спричинила у ньому майнову і політичну нерівність.

Був вчений також прихильником теорії "суспільного договору". Головною ідеєю "суспільного договору" Руссо є ідея народу як суверена - носія верховної влади. Сутність "суспільного договору" полягає в тому, що кожна людина віддає свою особу і всю міць під верховне керівництво загальної волі, і ми сумісно сприймаємо кожного члена як невід'ємну частину цілого. У зв'язку з тим, що народ є сувереном, Руссо вважав непотрібним поділ влади на виконавчу і законодавчу і пропонував при вирішенні важливих соціальних проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства, проводити всенародні опитування -плебісцити.

Науку Нового Часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрямки. Саме з цими проблемами і пов'язується виникнення філософії історії.

Термін "філософія історії"" вперше вжив Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення їх змісту.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744). У своїй праці "Основи нової науки про суспільну природу націй" (1725) він багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання. Д. Віко вважав, що історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характерові соціальних процесів. Людину він розглядав як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. Світ людини - це система тих зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціально-людського.

Незважаючи на те, що джерела концепції Д. Віко простежуються у працях Арістотеля, Н. Макіавеллі, Ф. Бекона, його теорія була новим і важливим внеском в розвиток суспільної думки. Д. Віко розробляє методологію і методику порівняльного історичного дослідження, теорію циклічності соціально-історичного розвитку суспільства, модель цілісного пізнання соціальних процесів, методологію критичного вивчення документів, аналізуючи питання соціальної та історичної психології.

Чимало сторін його концепції визначили провідні напрями сучасної соціологічної науки, зокрема ідеї з теорії культури, розвинуті в працях М. Вебера, П. Сорокіна та ін. Не випадково П. Сорокін відзначає, що Д. Віко заслуговує бути в одному ряді із справжніми батьками соціології.

Одним з найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці німецького просвітителя Погана Готфріда Гердера (1744-1803). Свою концепцію всесвітньої історії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного цілісного процесу Гердер викладає у праці "Ідеї до філософської історії людства" (1784-1792). Він розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля - це частина космічної системи. Людина самопороджується природою, є вершиною, вінцем природи. Людство -біологічний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними елементами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фактори. Розвиток здібностей людини залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

За своїм змістом, структурою та принципами наведена праця Гердера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спенсера та інших видатних вчених та займає "серединне" місце між філософією історії та соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

Контрольні запитання:

1. На яких принципах будувалися міфологічні уявлення людей про суспільство? Що таке епос і чим він відрізняється від міфа?

2. У чому особливість суспільних поглядів в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї?

3. Охарактеризуйте суспільні погляди Платона та Арісотеля. У чому полягають схожість та відмінність між ними?

4. З чим пов'язаний спад інтересу до суспільства у період раннього Середньовіччя? У чому полягає суть християнської теософії?

5. Чому XIV - І половину XVII ст. називають епохою Відродження? Що об'єднує мислителів античності та Ренесансу?

6. Які напрямки суспільної думки епохи Відродження Ви знаєте? Назвіть характерні особливості та представників кожного з них.

7. Чому Т. Мора та Т. Кампаннеллу називають соціалістами-утопістами? В чому відмінність утопічного соціалізму від класичного?

8. Яку роль відіграли в розвитку соціального пізнання Н. Макіавеллі, Ш. Л. Монтеск'є та Д. Віко? Чому Ш. Л. Монтеск'є можна назвати першим соціологом?

9. Чому II половину XVII — XVIII ст. називають добою Просвітництва?

У чому полягають відмінності в поглядах англійських та французьких просвітників?

10. Розкрийте сутність теорії "суспільного договору".