29. Варшавський договір 1920 року

21 квітня 1920 року, відмовившись від будь-яких претензій на Східну Галичину, Симон Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій угоді мотивувалася прагненням створити між Польщею та Росією східноукраїнську буферну державу.

Цей пакт отримав назву Варшавського договору, який мав для України символічне значення.

Основними положеннями Варшавського договору були:

- Визнання Української Народної Республіки;

- Відмова Юзефа Пілсудського від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року;

- Передача Польщі західноукраїнських земель: Лемківщини, Підляшшя, Галичини, Західної Волині, Посяння, Холмщини і частини Полісся;

- Підпорядкування збройних сил Української Народної Республіки польському командуванню;

- Зобов’язання українського уряду утримувати війська Польщі на території України;

- Згода УНР на спільну з Польщею валюту;

- Польща зобов’язувалась не укладати міжнародні угоди, які могли бути спрямовані проти України;

- Гарантувались національно-культурні права польського населення Україні та українського в Польщі.

Особистого авторитету Петлюри виявилося недостатньо для того, щоб подолати серед численного селянства неприязнь до його союзників – поляків. У червні більшовики вдалися до контрнаступу, який привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків з Симоном Петлюрою.

30. Дру́гий зимо́вий похі́д Армії Української Народної Республіки – жовтень-листопад 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн.

Завдання

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

Наслідки

Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21.

31) Виникнення і становлення Білого руху (1917 – 1918 рр.)” присвячений зародженню та становленню Білого руху, аналізу його сутності..

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

німецька присутність та курс П.Скоропадського на розбудову незалежності суперечили символу віри Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії”. Це і лягло в основу ворожого ставлення Добровольчої армії щодо України. Незважаючи на дружній нейтралітет гетьмана до “білих”, останні уникали прямих контактів і проігнорували готовність П.Скоропадського створити антибільшовицьку коаліцію. діяльність організаційних центрів Добровольчої армії та російських правих політичних організацій (“Союз відродження Росії”, “Національний центр” та ін.) в Україні, які становили “пробілогвардійське лобі” в Українській Державі і надавали всебічну підтримку Білому руху. Зокрема, за нашими підрахунками, Катеринославський, Харківський та Кримський центри з літа до кінця 1918 р. відправили в армію не менше 2500 офіцерів та добровольців і переправили на південь значну кількість зброї та спорядження. Важливе місце відведено подіям жовтня-грудня 1918 р., коли відбулися важливі зміни в Україні. Підкреслюється, що “білі” сили мали потенціал для захоплення влади в Києві, проте далася взнаки відсутність в їх поглядах та діях консолідації.

“Білий рух у боротьбі з більшовизмом в Україні та Директорією УНР (1919 – березень 1920 рр.)” розглядається інтервенція країн Антанти на півдні України, боротьба ЗСПР з українським національним рухом в 1919 – на початку 1920 рр. Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Висвітлюються контакти французького окупаційного командування з Директорією УНР. Неоднозначна позиція французів в “українському питанні” була викликана їх прагматичним розрахунком використати українські війська проти більшовиків, що не знаходило розуміння у командування ЗСПР. Погіршення відносин між Білим рухом і союзниками відбувалося на фоні загострення суперечностей в Білому таборі, посилення втручання французів у внутрішні справи Росії та активізації контактів останніх з українською національною владою.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Антиукраїнські засади “білої” пропаганди, які складалися зі звинувачення у “німецькому походженні” українського національного руху, зрадництві та політичному авантюризмі українських провідників, що надзвичайно звузило платформу для переговорів.

Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

“Кримський період Білого руху (квітень – листопад 1920 р.)”  – розглядаються зміна курсу внутрішньої політики П.Врангеля та його ставлення до “українського питання”.

Швидкий відступ ЗСПР в кінці 1919 – на поч. 1920 р. був свідченням відсутності підтримки режиму А.Денікіна в українського населення. Прагматичний підхід П.Врангеля до засад внутрішньої політики призвів до відходу в сфері внутрішньої політики від принципу “не визначення наперед” шляхів розв’язання деяких державних питань. П.Врангель пішов на революційний для Білого руху крок – легалізував самочинне захоплення землі селянами, що стало основою його аграрної реформи. Її сутність полягала у закріпленні земель за селянськими господарствами незалежно від того, на якому праві вони нею володіли. Розмір викупу за землю складав вартість п’ятої частини середнього за останні 10 років врожаю, сплачувану рівними долями протягом 25 років. В розділі аналізується хід аграрної реформи та її наслідки. Відзначається, що земельна реформа сприяла подоланню певного відчуження у стосунках “білої” влади та українського населення. Завдяки соціально орієнтованому характеру реформи П.Врангелю вдалося зав’язати стосунки з повстанськими загонами отаманів Брови, Федорченка, Чорної Хмари, які діяли на Лівобережній Україні. З ними були досягнуті певні домовленості, проте реальній співпраці завадило зволікання “білих”.Уукраїнсько-білогвардійських стосунків в 1920 р. Вони мали бути визначені в силу кількох обставин: національного складу Руської армії, в якій українці становили від 50 до 75 %, та проукраїнських настроїв білогвардійців. Пошук контактів з С.Петлюрою мав підтвердити втілення гасла “хоч з чортом, але проти більшовиків і за Росію”.

В ході встановлення контактів між С.Петлюрою і П.Врангелем осібне місце займає візит до Криму української делегації на чолі з І.Литвиненком. Наслідки переговорів з “білим” командуванням не мали наслідком зміни поглядів командування Руської армії щодо “українського питання”, проте сприяли подоланню певних міфів у стосунках українського національного і “білого” таборів. Погіршення становища на фронті змушувало П.Врангеля йти на поступки С.Петлюрі. Зокрема, було створено секретаріат з справ України, громадський діяч І.Леонтович став “радником зі справ України при уряді Півдня Росії”, українську мову було прирівняно до російської. Цими та іншими кроками П.Врангель сподівався схилити українців у Криму до активнішої підтримки його режиму та змусити йти на поступки С.Петлюру. Безвихідь змусила головнокомандуючого визнати 8 листопада 1920 р. незалежність УНР, але воно мало формальний характер.

 Основні ідеї Білого руху – народовладдя, патріотизм, державність – мали певну притягальну силу серед українського населення, проте засоби їх досягнення та консервативна внутрішня політика, орієнтація на державницькі елементи суспільства звузили соціальну базу Білого руху в Україні. Україна в “білій” ідеології розглядалася як невід’ємна частина Росії, штучно підбурена до здобуття незалежності.

• Виникнення Білого руху відбувалося на фоні погіршення становища Російської армії на фронтах Першої світової війни, загострення соціально-економічної ситуації та прогресуючої державної кризи. Кроки Центральної Ради на здобуття автономії України сприймалися державницько-мислячою інтелігенцією та офіцерством як розхитування основ російської державності, що переросло у взаємну недовіру. В 1918 р. Білий рух мав в Українській Державі умови для свого розвитку, чому сприяли відмова П.Скоропадського від революційної фразеології та консервативний курс внутрішньої політики. Створити антибільшовицьку коаліцію з Добровольчою армією гетьману завадили присутність німців та курс на розбудову української державності.

• Основні ідеї Білого руху – народовладдя, патріотизм, державність – мали певну притягальну силу серед українського населення, проте засоби їх досягнення та консервативна внутрішня політика, орієнтація на державницькі елементи суспільства звузили соціальну базу Білого руху в Україні. Україна в “білій” ідеології розглядалася як невід’ємна частина Росії, штучно підбурена до здобуття незалежності.

• Антиукраїнські положення “білої” пропаганди складалися з тверджень про “німецьке походження” українського національного руху та його тотожність з більшовизмом, персональній дискредитації ватажків української революції, наголосі на відсутності історичних прецедентів існування української державності та української нації. Вони були зорієнтовані на політизовану частину суспільства і не могли бути дієвими для дискредитації українського національного руху.

• В 1919 р. Білий рух сягнув свого апогею. Антибільшовицький підйом та допомога союзників сприяли тимчасової окупації “білими” Наддніпрянської та Лівобережної України. Це загострило проблеми соціальної бази та внутрішньої політики, політичної платформи, морального стану війська та становище тилу. Війна українських та “білих” армій закінчилася поразкою українських збройних сил, проте це була “піррова” перемога Білого руху, яка означала послаблення антибільшовицького фронту.

• Зміна поглядів на “українське питання” в 1920 році була обумовлена погіршенням становища на фронті, змін в самому “білому” таборі та проукраїнськими настроями в Криму. Еволюція поглядів “білого” командування на “українське питання” відбувалася в загальному напрямку від принципового заперечення домовленостей з Україною як об’єктом міжнародної політики до визнання її де-факто.

• Вплив Білого руху на українську революцію полягав у активізації політичних процесів в Україні. Восени 1918 р. та влітку 1919 р. в українському національному таборі існували розбіжності в поглядах на Білий рух. Втручання останнього в боротьбу в Україні мало наслідком роз’єднання українських національних сил.

• Основні причини прорахунків Білого руху в Україні полягали в його національній політиці. Відмовляючи у природності політичному вибуху українства в 1917 – 1920-х рр. “білі” недооцінили його потужність і не змогли своєчасно нейтралізувати.