66.Унаїнський націонал-комунізм

Слід також зауважити, що попри відсутність організаційної та тактичної єдності українського націонал-комунізму в 20-30-х рр. ХХ ст., його основні ідейні засади були спільними. Представники цього напряму вважали соціальне та національне визволення взаємозалежними рівнозначними завданнями та обґрунтовували можливість власного українського шляху до побудови соціалізму. До проблем національної політики вони відносили питання політичного суверенітету УРСР, державного будівництва, територіальної цілісності, економічної незалежності та культурно-освітні. При цьому українські націонал-комуністи звертали увагу на необхідність адаптації марксистської теорії до специфічної соціальної структури українського суспільства, орієнтуючись на українське селянство, робітництво та інтелігенцію.

Отриманий в ході дослідження висновок про спільність основних засад українських націонал-комуністичних сил 20-30-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що недоцільним є популярний підхід до визначення цього напряму як низки персональних виступів, які стали підґрунтям для розвитку таких течій націонал-комунізму, як “волобуєвизм”, “шумськизм”, “хвильовизм”, “скрипниківщина”, “яворщина” та ін. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки. -«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви. -Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні

68.Причини і наслідки двох перших голодоморів.

Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України; згубною для народного господарства політикою правлячої партії; підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства. посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України; скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів; надмірні реквізиції продовольства.

Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.

За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян; придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ; за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи. Голодомор 1932-1933 рр.

Причини: волюнтаристська політика сталінського керівництва, прискорена примусова колективізація, завищений план хлібозаготівель для України 1932 р., «Закон про п’ять колосків» (згідно з ним за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі не менш ніж на 10 р.), діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В.Молотовим, основною метою якої було вилучення хліба в селян. Хлібозаготівельна компанія перетворилась на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства. Заходи влади: продовження хлібозаготівель, створення загороджувальних загонів, які не пускали селян до міст, замовчування голоду, відмова від міжнародної допомоги.

Наслідки голодомору: величезні людські втрати (від 3,5 до 8 млн), знищення традиційного українського села з багатими народними звичаями, подолання опору колективізації і як наслідок – перемога колгоспного ладу на селі.