9. Неокейнсіанство: причини виникнення, методологічна основа, позитивні і негативні риси

Неокейнсіанство – сучасний модифікований варіант кейнсіанства, що відповідає реаліям розвитку економічної системи у період після Другої світової війни. Найвідоміші його представники – економісти Р. Харрод, Е Хансен, Е. Домар, А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Великобританія), П. Сраффа (Італія) та ін.

Причини виникнення течії – відсутність у кейнсіанській теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу тривалого економічного зростання та економічної динаміки.

Методологічна основа – положення про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроекономічний підхід до аналізу проблем відтворення, переважання кількісного аналізу конкретно економічних зв’язків у межах національної економіки та ін. Позитивним у методології неокейнсіанства є врахування динаміки макроекономічних показників (національного доходу та ін.), впливу науково–технічного прогресу на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, що свідчило про використання окремих елементів системно–структурного аналізу. Одна з методологічних передумов течії – використання те­орії граничної корисності, зокрема граничної продуктивності капіталу.

Представники неокейнсіанства пояснюють кризи передусім внутрішніми факторами, зокрема, вони намагаються показати вплив на цей процес розподілу національного доходу між працею і капіталом, встановити органічний зв’язок між виробництвом і розподілом продуктів, залучити до такого аналізу фактор науково–технічного прогресу. Так, за допомогою акселератора неокейнсіанці показали зворотний зв’язок між прирос­том національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій.

Важлива особливість неокейнсіанства – намагання пояснити механізм переходу від зростання до кризи і від кризи до спаду не зовнішніми, а внутрішніми факторами, зокрема дією акселератора, який двояко (позитивно або негативно) впливає на збільшення капіталовкладень, їх розподіл у певному періоді часу, що, у свою чергу, спричиняє перехід від зростання обсягів виробництва до їх скорочення, збільшення або зменшення безробіття, відповідні інфляційні процеси та ін. З огляду на це, неокейнсіанство вважає основним методом антициклічного регулювання економіки політику бюджетного регулювання, зокрема «дефіцитного фінансування» – збільшення витрат держави, яке випереджає зростання її доходів. Наслідок такої політики – збільшення дефіциту державного бюджету, грошової маси в обігу і посилення інфляційних процесів.

Представники течії стверджують, що для досягнення динамічної рівноваги економічної системи необхідно заздалегідь планувати невелику і регульовану державою інфляцію. Така політика у період після Другої світової війни до кінця 60–х забезпечила певне послаблення економічних криз, циклічного характеру капіталістичного виробництва. Неадекватними стали такі заходи неокейнсіанської антициклічної політики, як стримування інфляції під час піднесення обмеженням попиту. Більше того, у цей період одночасно із зростанням цін збільшувалося безробіття (в західній економічній літературі цей процес має назву «стагфляція»), тому не відповідав реаліям капіталістичної дійсності закон Філіпса, згідно з яким найефективнішим засобом боротьби з інфляцією є зростання безробіття.

Істотний недолік неокейнсіанства – його неспроможність пояснити динаміку основних елементів ефективного попиту. Однак на початку 90–х XX ст. роль неокейнсіанства у формуванні економічної політики розвинутих країн світу посилилася.