Розділ II Індивідуальне селянське господарство в умовах непу 1921-1929рр.

Започаткована в роки громадянської війни політика “воєнного комунізму” з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення – селянство. Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці. У березні 1921р. X з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 186 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики [10, 365]. Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин :

- закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці ;

- кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-політичної доктрини;

- невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні висадки проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві: диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що проблема продрозкладки – це проблема також військова, адже 77% військового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

- спад революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства [5,47]. Протягом 1921-1922 років формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовується на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими були в політико-ідеологічній сфері – однопартійний режим; в економіці – адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку ставали: державна монополія в зовнішній торгівлі, державна власність на сировину та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту: госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів, що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі [10,12]. Головною особливістю запровадження непу на Поділлі було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії - з 1922 року через голод 1921-1923 років. Реалізація непу на Поділлі відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутні згодом. З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент злиття міста з селом [9,36]. Піднесенню селянського господарства сприяли рішення ВУЦВКу у травні 1922р.Тоді було вирішено привести в оптимальне співвідношення основні елементи селянського господарства: землекористування, капіталу, працю, раціоналізовану агротехніку та організований ринок. Дозволялося здавати в оренду землю не більше однієї сівозміни, а за відсутності такої не більше, ніж на три роки, використовувати найману робочу силу в сільському господарстві, але не більше, ніж трьох постійних працівників, за умови, якщо сім’я наймача буде працювати разом із наймитами. Найбільшим досягненням була свобода вибору селянами форм землекористування. Розвитку селянського господарства Поділля сприяла сільськогосподарська кооперація, яка розвивалася в різних формах. Низова мережа складалася з універсальних товариств, що виконували кредитні, збутово-постачальні та інші виробничі функції. Із спеціальних товариств, що охоплювали окремі галузі сільського господарства, питому частку складали кредитні товариства. Найбільша кількість кредитних товариств виникла в Кам’янецькому окрузі. Своїм членам товариства надавали позички на господарські потреби. Другу групу складали допоміжні кооперативи: машинові, меліоративні, тваринницькі товариства. Особливе місце на Поділлі посідали меліоративні. Боротьба з ярами, осушення боліт вимагали значних зусиль, коштів і не була під силу окремому господарю. Об’єднуючи свої капітали і зусилля в меліоративних товариствах, селяни мали змогу разом боротися із засухами, перезволоженнями. Частково поширювалися на Поділлі машинові товариства для спільного придбання та використання техніки, а також птахівничі. Наприклад, у Кам’янецькому окрузі у 1927р. діяло 20 птахівничих товариств, які заснували 66 інкубаторів і утримували ветлікаря [21, 231] [див. дод. №1].

Таким чином, кооперація в подільському селі стала важливим фактором розвитку селянського господарства. Хоча до повного охоплення селян Поділля кооперацією було ще далеко, але умови товарного виробництва змушували господарів кооперуватися. Найважливіше місце в системі землеробства посідала інтенсифікація земельних угідь, що виявлялася в характері використання ріллі ( пар, толока, перелоги, посіви). У сільському господарстві Поділля в доколгоспний період склалися такі системи землеробства: парова трипільна система, коли всю землю розорювали щороку, але частину залишали під паром ( толокою), а решту засівали. При цьому під паром мало знаходитись не менше третини ріллі. Якщо пару було менше 15%, трипілля перетворювалось на рябопілля. Обстеження селянських господарств Подільської губернії у 1922-1923 рр. та 1924-1925рр. виявило, що співвідношення пару і ріллі залежало від землезабезпеченості господарства. Чим більшою була площа землі в господарства, тим меншою ставала питома вага пару. Одночасно спостерігався процес зменшення толоки і пару через збільшення просапного клину за рахунок збільшення посівів кукурудзи, картоплі, цукрового буряка, соняшнику, тютюну. Проте на перешкоді розвитку цієї тенденції була потреба селянських господарств у випасі худоби, а також труднощі, пов’язані із підготовкою і сівбою озимини після збирання ярових культур. Мізерну частину на Поділлі посідала довголітня толока, або так звана перелогова система ведення сільського господарства – не менше 10-15% ріллі використовували як толоку, решту ріллі щороку орали і засівали до повного виснаження землі. Потім ділянку закидали, вона заростала травою, а згодом її знову розорювали як переліг [див. дод. №2]. Всередині 20-х років розпочався перехід селян до громадських багатопільних сівозмін. У тих селах, де землевпорядні роботи із створення громадських сівозмін було завершено, відкривалися добрі перспективи інтенсифікації сільського господарства [19,32]. Проте землевпорядні роботи відбувалися надзвичайно повільно, оскільки не вистачало спеціалістів, обладнання, технічної документації. Майже половина господарств Поділля (41,6%) мали землю у трьох ділянках. Із запровадженням поліпшеної громадської сівозміни, черезсмужність у цих господарствах не зменшувалася, а збільшувалася. Черезсмужна сівозміна передбачала відмову або від кормового, що загострювало проблему забезпечення худоби кормами, або відмову від парового клину, що вело до зменшення родючості ґрунту. У цих умовах землеустрій відбувався шаблонно, без врахування господарських потреб як окремих господарств, так і цілих земельних громад. У цілому лише 9,5% селянських господарств Поділля у середині 20-х років практикували громадські сівозміни. З другої половини 20-х років програму запровадження громадських сівозмін у селянських індивідуальних господарствах було згорнуто [18,236-239]. Складовою частиною доходів із підвищення рівня землеробства було застосування машин та поліпшених знарядь праці. Селянство Поділля не спромоглося протягом 20-х років відновити дореволюційний рівень забезпеченості залізними плугами, сівалками, жниварками, молотарками, віялками. Через незабезпеченість реманентом або його примітивність ґрунт не готувався як слід до посіву, насіння через поганий обробіток землі і ручну сівбу не зароблялося і пропадало. Внаслідок цього сходи були нерівномірними, зрідженими. Примітивні ручні знаряддя праці при догляді за посівами, збиранні врожаю, очистці зерна не дозволяли істотно підвищити продуктивність землеробства. Значну роль у піднесенні культури землеробства мала відігравати електрифікація та механізація, зокрема транспортизація. На шляху електрифікації було зроблено небагато, оскільки державних бюджетних коштів на ці цілі майже не виділялося, а селяни за умов низьких цін на сільгосппродукцію не могли самотужки накопичити відповідні матеріальні ресурси. Значну роль у піднесенні сільського господарства мала відігравати її механізація. Засів десятини сівалкою давав підвищення врожайності до трьох пудів, а економію посівного матеріалу – до 2-х пудів. За рахунок цього лише у Кам’янецькому окрузі застосування сівалок дозволило б отримати додатково більше 300 тис. пудів збіжжя. У зв’язку з цим селянство Поділля намагалося придбати цей складний реманент і машини. Найбільше питали за машинами, привезеними із-за кордону. Але попит на ці машини не могли задовольнити навіть на 30%. Крім того, накопичення відповідних матеріальних засобів для придбання реманенту, за умов низьких цін на зерно, відбувалося надто повільно [22,83]. З другої половини 20-х років було запроваджено штучні перешкоди у придбанні сільгоспмашин заможними селянами шляхом відмови їм у кредитуванні та підвищенні оподаткування. У 20-х роках у сільському господарстві регіону з’явився трактор. У 1925 році Сельбанк продав колгоспам Подільської губернії 28 тракторів: 19 - машиновим товариствам, 9 – сільськогосподарським коопераціям, земельним громадам – 2, дослідним станціям – 5, товариствам взаємодопомоги – 3 і лише один трактор придбало індивідуальне селянське господарство. Трактор міг використовуватись у сільському господарстві як привідна сила у молотарках, січкарнях, круподерках, а також при транспортуванні збіжжя й особливо буряків і картоплі. Найголовнішим видом роботи трактора була оранка. Машини “Джон Дир”, “Олівер” з дволемішним плугом за 10 годин зорювали 2,5-2,7десятини. Під час засіву трактор із сівалками засівав за 10 годин 13 десятин. У той же час максимальне навантаження на одного коня, більше якого він не здатний обробити за сезон без зниження якості роботи, становила 10 десятин посіву. Але, незважаючи на мізерну кількість тракторів, вони використовувались неефективно, особливо в кооперативних організаціях, колгоспах [23,62-70].

Важливу роль у розвитку та піднесенні сільського господарства відігравала агротехніка, під якою слід розуміти технологію землеробства, систему прийомів вирощування сільгоспкультур. У 20-ті роки селяни вели господарство на основі власного досвіду, мало знаючи про передові методи агротехніки. Для популяризації методів ведення сільського господарства серед селянського краю у 1925 році було налагоджено випуск спеціальної газети для подільського села “Західноукраїнський господар”. На його сторінках друкувалася велика кількість статей, повідомлень, які стосувалися впровадження передових технологій. На жаль, внаслідок значної неписьменності населення, незначних накладів газет великих результатів не було. Важливим напрямом інтенсифікації землеробства було внесення органічних та мінеральних добрив. В цілому, сількогосподарські угіддя на Поділлі удобрювалися недостатньо, хоча тут намічалися позитивні зміни, які знайшли вияв у більш раціональному використанні добрив, покращенню технології його внесення у ґрунт. В агрономічних заходах щодо піднесення сільського господарства важливе місце посідала боротьба зі шкідниками. Найбільшої шкоди посівам завдавали хрущі, жук-кузька, миші та хом’яки. Наприклад, жук-кузька міг на одній десятині посіву зменшити врожайність від 10 до 60 пудів. Для боротьби зі шкідниками у 1922р. було створено Подільську станцію захисту рослин (СТАЗРО). У її складі було 11 співробітників. Для боротьби зі шкідниками використовувалися різноманітні, в основному хімічні методи. У Тульчинському окрузі у 1925р. було оброблено поле за допомогою використання миш’яку, мідного купоросу, сірчаного вуглецю. Найбільш ефективна боротьба зі шкідниками проводилася у колгоспах і радгоспах. Так, на полях радгоспу Городоцького цукрозаводу було застосовано метод зараження мишиним тифом [21,189].

Важливим напрямом піднесення землеробства була меліорація. В умовах гострого малоземелля кожна десятина землі, відвойованої в ярів, боліт, чагарників, була вагомим здобутком сільського господарства. Наприклад, у Проскурівському окрузі нараховувалося 17145 га заболочених лугів, 12438 га боліт, 4580 га занедбаних родовищ, 2428 га складали яри та відпрацьовані каменоломні. Чимало цієї непридатної землі шляхом меліорації можна було перетворити в сількогосподарські угіддя. Починаючи з середини 1920х років, у регіоні виникають меліоративні товариства. У 1925р. у Вінницькому окрузі діяло 19 меліоративних товариств, які об’єднували 218 членів, у Могилівському відповідно – 6 і 472, Тульчинському – 17 і 706 [20,26]. Всього у 1925р. у Подільській губернії нараховувалося 42 меліоративних кооперативів, які об’єднували 2605 членів, переважно незаможників. З середини 20-х років на Поділлі розпочинаються меліоративні роботи, пов’язані з осушенням боліт, створенням лісосмуг у засушливих південних районах. Такий напрям піднесення сільського господарства мав неабияке значення, оскільки сприяв підвищенню родючості ґрунтів, збільшенню врожайності, а також в умовах гострого малоземелля поверненню в сількогосподарський обіг значних площ раніше придатної землі [12,68].

Отже, в період нової економічної політики в системі піднесення землеробства, його інтенсифікації відбулися певні позитивні, якісні зміни. Це насамперед знайшло вияв у тому, що площа земель під віджилими відсталими системами землеробства поступово зменшувалася. Толока повільно, але неухильно витіснялася зайнятими парами в сільському господарстві. Почали використовувати та впроваджувати механізацію, меліорацію, хімізацію, покращувалася агротехніка, що виявилась у збільшенні площі злущеної стерні, а також в угноюванні ріллі. Проте в тодішніх реаліях не вдавалося переламати ситуацію в бік докорінної інтенсифікації землеробства. Відсталість матеріально-технічної бази сільського господарства, консерватизм у тодішній селянській агротехніці, дрібні розміри індивідуальних господарств помітно гальмували розвиток тенденцій інтенсифікації у сільгоспвиробництві, зокрема в землеробстві.