Розділ I

Становище сільського господарства на Поділлі напередодні введення непу

Поділля – традиційно селянський край, основу якого складають землероби. Подільський селянин був універсалом: змалечку батьки передавали йому всі трудові навички й уміння, в житті він покладався в основному на власні сили. Чоловік повинен був вміти орати, сіяти, косити, полагодити реманент, збрую, будувати і ремонтувати оселі та господарські приміщення, жінка допомагала йому в збиранні та збереженні врожаю, готувала їжу, виховувала дітей. Це було справжнє трудове господарство.

Поділля характеризувалося сприятливими умовами для ведення сільського господарства, добрими кліматичними умовами та родючими ґрунтами. Це підтверджують метеорологічні спостереження 1900-1910рр. Середня річна температура – +7°- +8° дозволяла культивувати на Поділлі велику кількість теплолюбних культур. Земля розподілялася за такими юридичними категоріями: надільна – 78,4%, колишня чиншова - 7%, придбана на правах приватної власності – 19,6% [21,13]. З часу скасування кріпосного права землеволодіння селян дещо збільшилося особливо в період столипінської аграрної реформи. За період з 1861 по 1916рр. кількість селянських дворів збільшилася на 112% [ 2, 224].

На Поділлі була подвірна форма землекористування. Хутірна або відрубна різновидність не отримали поширення, охопивши всього 95265 десятин землі [1,89].

Із всієї селянської землі 11,67% знаходились під садибами, садами і левадами (у 1868р. – 10,29%), 81% складала рілля, близько 30%-сінокоси [21,76-77].

Селяни вели наполегливу роботу за збільшення польової і садибної землі за рахунок розорювання сіножатей, вигонів інших непридатних або малопридатних для сільського господарства угідь. Можливості для збільшення селянського землекористування на початку ХХ століття були майже вичерпані. Подальше збільшення площі ріллі за рахунок інших угідь призвело б до шкідливих екологічних наслідків.

Кризові явища в економіці розпочинаються з початком Першої світової війни, оскільки з 1914р. у регіоні тривали постійні військові дії, які зумовлювали відтік з села на фронт значної кількості робочих рук, позбавивши селян значної тяглової сили, сільськогосподарських знарядь праці, призвело до скорочення посівних площ і зниження врожайності. Незважаючи на це, частина селянських господарств продовжувала розвиватися, конкуруючи з поміщиками і добиваючись певних успіхів і результатів. Окремі селяни намагалися господарювати по-новому: заводили багатопільні сівозміни, використовували передові методи агротехніки, якісне насіння [3,126]. На початок 1917 року посіви поміщицьких господарств через нестачу робочих рук скорочуються значно більше, ніж у селянських господарствах, а врожайність основних сільськогосподарських культур залишалась меншою. Тому, на нашу думку, селянське господарство могло б потіснити велике поміщицьке землеволодіння, якби для цього були створені відповідні умови. Високі викупні платежі, податковий тиск підривали фінансову базу селян, перешкоджаючи значній частині господарів купити кращий реманент, робочу худобу чи нову ділянку землі.

Не змінилася ситуація із приходом до влади Тимчасового уряду, який продовжив «війну до переможного кінця» і майже не виконував обіцянок реформування економічного життя. Зневірившись в обіцянках влади вирішити земельне питання реформістським шляхом, селянство змушене було вдатися до революційних дій. Боротьба селян вилилася в аграрну революцію, яка тривала впродовж 1917-1920 років. Подільський губернський комісар М. Стаховський повідомляв у 1917 році, що “хвиля розгромів винокурних заводів викликала повну анархію в губернії, біда має стихійний характер. Групи п’яних і озвірілих солдатів за масової участі місцевих селян вдалися до повальних розгромів поміщицьких господарств, винокурних і цукрових заводів” [ 2,165-167]. До весни 1918 року практично всі поміщицькі господарства на Поділлі були ліквідовані.

Наприкінці жовтня в Петрограді відбувся державний переворот, в результаті якого до влади приходять більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним). Розпочалася так звана націоналізація. Аграрна і продовольча політика набуває “воєнно-комуністичних ознак”. У першу чергу аграрні перетворення торкнулись великих господарств: радгоспів, комун, артілей. Селянське індивідуальне господарство відсунули за задній план. Частина земель не попала в зрівняльний розподіл, хоча селяни добивались цього зі зброєю в руках. Тому незабаром на очах в більшовиків уторилося явище, яке історики називають антикомуністичним селянським рухом. На Поділлі, як і на всій Україні, виникають повстанські загони, які воюють проти більшовиків. На території діяли загони Якова Гальчевського, Ананія Волинця, Іпполіта Хмари, Якова Шепеля. Це був масовий збройний опір селян аграрній політиці більшовиків [1, 94].

Діяло подільське селянство і пасивними методами опору владі: приховували врожай, реманент, худобу, не сплачували податки, самовільно захоплювали землі.

На початку 1921 року повстанський рух став головною формою громадянської війни. Припинити цю боротьбу міг лише компроміс між ворогуючими сторонами.

Отже, в ході аграрної революції 1917-1921 роках було ліквідовано поміщицькі економії, зазнала невдачі спроба більшовиків на їхнє місце запровадити великі державні господарства, тоді як, індивідуальні селянські господарства не отримали конфіскованих земельних угідь і перебували у важкому стані. Тому селянство змушене було чинити відчайдушний опір воєнно-комуністичний політиці, в результаті якого влада переходить до часткової підтримки індивідуального селянського господарства, яке стало ключовим типом виробничої одиниці в аграрному секторі економіки аж до 1930-31 років [4,21].