3. Зародження і розвиток екології людини

Взаємовплив людини і навколишнього середовища роз­почався з її появою у біосфері. В ранній період виникнення і еволюції людини, а саме тоді, коли вона оволоділа зна­ряддями праці (приблизно 40 тис. років тому), головним чинником її розвитку були природні абіотичні явища (гро­зи, атмосферні опади, зміни пір року).

Антропогенні зміни у навколишньому природному се­редовищі були спричинені необхідністю людини задовольняти свої першочергові потреби — у продуктах харчуван­ня та житлі. На стадії примітивного полювання, рибальс­тва і збирання дарів лісу її діяльність не руйнувала при­родних умов існування. З часом мисливські племена, що перебували на вищому рівні розвитку, навчилися підпа­лювати лісові масиви, намагаючись полегшити цим полю­вання на тварин. Лісові пожежі нищили рослинність, ого­люючи ландшафти, на схилах яких почали розвиватися ерозійні процеси, а також тварин, птахів, комах, унаслі­док чого виникали певні диспропорції у природі. Такими були перші порушення природної рівноваги з ініціативи людини.

На цьому історичному етапі людина почала усвідомлю­вати, що деякі види її діяльності обертаються збитками довкіллю, від чого виникають незручності, проблеми і в неї. З цими спостереженнями пов'язане зародження стихійних, донаукових уявлень про місце і роль людини в природному світі. Як правило, давня людина мислила себе частиною природи, про що свідчать такі форми її вірувань, як аніма­тизм (лат. уособлений, оживлений) — перене­сення психічних властивостей людей на природу, ставлен­ня до предметів і явищ природи як до живих істот; аніма­лізм (лат. апітаї — тварина) — сукупність вірувань, магічних обрядів, пов'язаних з уявленнями про окремі тварини, види рослин як про родових покровителів; земле­робські культи; жертвоприношення.

Саме міфологія, вірування, пам'ятки матеріальної культури є джерелом інформації про екологічні уявлення первісної людини. Вони свідчать, що протягом раннього етапу в історії людства екологічне середовище було спри­ятливим для проживання, люди відчували себе невід'єм­ною частиною природи.

Кочове життя у пошуках їжі змушувало оцінювати умо­ви і обставини полювання, про що свідчать печерні малюн­ки, наскельні живописні фрагменти. У Франції (провінція Леско) зберігся малюнок драми, що розігралася 12—15 тис. років тому, — нападу пораненого зубра на мисливця. Він, як і живописне зображення боротьби людини з леопардом, знайдене в ущелині гори Брандберт (Намібія), є докумен­тальним свідченням вдосконалення людської популяції.

Наступний етап розвитку взаємодії людини і природи розпочався з виникненням скотарства, прирученням ди­ких тварин. Найдавніше були приручені тварини нехижацького походження, які забезпечували людей їжею, бу­ли невибагливими до умов проживання.

Поліпшення умов існування людей супроводжувалося постійним переселенням їх і тварин у більш сприятливі природно-кліматичні умови. Нерідко людські міграції спричинювали лісові пожежі, винищення рослинності, внаслідок чого посилювались ерозійні процеси ландшаф­тів, розширювалися території опустелень, назавжди зни­кали тварини і рослини, які не могли адаптуватись до нових умов існування. Усе це негативно позначалося на господарюванні, забезпеченні їжею, спричинювало різно­манітні незручності, навіть загрози, які, безперечно, люди зауважували і змушені були певною мірою аналізувати.

Перший великий поділ праці — відокремлення кочо­вих (скотарських) від осідлих (землеробських) племен — розширив можливості людини у збагаченні продуктами харчування, що сприяло створенню ареалів штучних еко­систем. У цей період розпочали формуватись примітивні одиничні поселення, удосконалюється обробіток землі, особливо після появи плуга. На агрокультурному етапі людської еволюції відчутно посилився антропогенний тиск на довкілля. Передусім це виявлялося у збільшенні площ оброблюваних земель, наслідком чого були поступо­ве погіршення їх родючості, початок деградації ґрунтів.

На доісторичному етапі людству довелося пережити три екологічні кризи. Перша настала в період збиральництва, примітивного мисливства і рибальства (у теплий міжльодо­виковий період останнього зледеніння), коли набула розкві­ту мустьєрська культура раннього палеоліту. Спричинена криза була боротьбою за виживання між представниками двох типів людини — неандертальця і кроманьйонця, а за­вершилася перемогою кроманьйонця завдяки його перевазі в оволодінні технологією полювання з вогнем.

Друга екологічна криза виникла в період значного збід­нення мисливських ресурсів у першій половині післяльо­довикового періоду, коли зникла популяція мамонтів та інших холодостійких звірів, що було однією з передумов розмежування людства на землеробів і скотарів.

Третю екологічну кризу започаткувало втручання лю­дини у природні процеси в період переходу від неоліту до ери металів, яке супроводжувалося використанням мета­левих знарядь праці в обробітку ґрунтів, добуванні твер­дого палива тощо.

Уже з давніх часів відомі екологічні кризи як поро­дження нераціональної діяльності людини в природі. Без­сумнівним є історичний факт вирубування п'ять тисяч років тому кедрових лісів на гірських схилах Лівану, що зумовило інтенсивний розвиток схилових ерозійних про­цесів, оголення цих ландшафтів. Приклади втручання лю­дини у природне середовище, які спричинили екологічні збитки, зафіксовані на території Китаю та Індії.

З початком історичного періоду розвитку відносин люди­ни і природи, тобто з початком нової ери, негативний вплив людини на довкілля прогресував у різних напрямах, серед яких домінував біолого-ботанічний. На той час припадають перші теоретичні обґрунтування походження тварин і рос­лин, взаємозв'язків між ними, процесів живлення і росту живих організмів. Цими питаннями переймалися мислителі давніх Катаю, Індії, Месопотамії, хоча тамтешня філософія більше заглиблювалася в морально-етичну проблематику.

Великий інтерес до всього, що відбувається у природі і впливає на людське життя, виявляли представники античної науки і філософії. Давньогрецькі мислителі Анаксімандр (610—540 до н. є.), Емпедокл (487/484— 424/423 до н. є.), Ксенофан (580/587—485/490 до н. є.) за­думувалися над тим, як виникли і ростуть живі організ­ми. Кілька трактатів на біологічну тематику, які містять і екологічні відомості, зіставляють різні живі організми належать Арістотелю (384/383—322/321 до н. є.). Рим­ський натураліст Пліній (23/24—79 до н. є.) на початку нової ери написав багатотомний твір «Природна історія», в якому йшлося про різні тварини і місця їх перебування!

Послідовність, системність у баченні цієї проблемати­ки виявила натурфілософія — сукупність умоглядних уявлень про природу як цілісність, — яка була першою іс­торичною формою філософії, основою теоретичного осмис­лення природи. Особливого розвитку вона набула в Єгипті, Вавилоні, Давній Греції. Вчені, що репрезентували її, за­думувалися над сутністю природи, космосу, процесами, що відбувалися в них, не протиставляючи їх людині.

Особливо значущим щодо нагромадження цінних для екології людини знань стало утвердження у філософській думці антропоцентризму — філософського принципу, від­повідно до якого людина є центром Всесвіту, найвищою ме­тою всього, що відбувається у світі. Він зафіксував переорі­єнтацію уваги мислителів на проблеми людини, зокрема на проблеми гармонізації взаємодії в соціумі і світі природи.

Напрацювання вчених на рубежі нової ери започатку­вали медико-фізіологічний (у теперішньому тлумаченні) напрям екології людини, хоча подібної термінології не іс­нувало, як і не було виокремлено специфічної, спорідненої з екологією людини галузі знань.

На початку епохи Відродження були встановлені зв'яз­ки між живими істотами і неживою природою, зафіксова­ні факти селекції рослин, сформульовані ідеї про зміни рослин внаслідок впливу довкілля.

Загалом, у донауковий період людство отримало багато інформації про фауну і флору, взаємозв'язок між живими організмами і рослинним світом, вплив людини на довкілля.

На початку XVII ст. (період становлення науки) з ви­найденням мікроскопа людство отримало змогу проводити дослідження мікроорганізмів, харчових ланцюжків. Усе це утверджувало вчених у думці про єдність тваринного і рослинного світів, вплив на функціонування і розвиток живих організмів зовнішніх умов.

Одним із перших серед природодослідників таку думку висловив французький учений Жан-Батіст Ламарк (1747—1829), наголошуючи у своїй гіпотезі еволюції лю­дини на винятковій ролі навколишнього середовища як елемента адаптаційного процесу. Цінність його концепції полягає в тому, що причиною розвитку організмів від ниж­чих форм до вищих він вважав прагнення живої природи до досконалості за різних природних умов.

Екологічний напрям в географії рослин вивчав німець­кий географ Олександр Гумбольдж (1759—1854), довівши взаємозв'язок між кліматом і характером рослинності.

У середині XIX ст. бурхливо розвивалися різні наукові напрями. Особливу роль у становленні біології відіграли наукові дослідження англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809—1882), який обґрунтував теорію при­родного відбору і походження видів, яка містить багато цінних ідей для екології людини. Найважливішими для екології в теорії Ч. Дарвіна є обґрунтування ролі взаємодії різновидів і видів у зв'язку з умовами їх існування, а також високої потенційної спроможності організмів до збільшен­ня чисельності. Основні ідеї Дарвіна викладені у праці «По­ходження видів шляхом природного відбору» (1859).

Під її впливом німецький біолог-еволюціоніст Ернст Геккель (1834—1919) запропонував усі процеси і явища, пов'язані з боротьбою за існування і впливом фізичних, абіотичних умов на живі організми, позначати терміном «екологія», обґрунтував особливості цієї галузі знань. Сталося це 14 вересня 1866 року, коли вчений поставив підпис під передмовою до своєї книги «Загальна морфоло­гія організмів». Саме цей день вважають днем визнання екології як науки.

У другій половині XIX ст. розпочалося активне поши­рення екологічних знань, що посилило увагу науки і гро­мадськості до проблем взаємодії між організмами, впливу на них навколишнього середовища. Значно системнішими, послідовнішими і цілеспрямованішими стали дослі­дження впливу зовнішніх умов на організм людини. Ними почали займатися вчені всіх європейських країн. Особли­вого розмаху дослідження близьких до екології проблем набули в Росії, де на їх означення використовували назву «біологія людини». Як йшлося у багатьох працях дослід­ників, об'єктом їх вивчення є хвора людина, нормальне життя якої порушене умовами її існування. В Англії у 1848 р. саме завдяки зусиллям спеціалістів з промислової санітарії було прийнято закон про попередження захворю­вань і усунення шкідливих впливів на підприємствах.

Фундаментальне значення мало обґрунтування поняття «біогенез» як історично сформованої сукупності рослин і тварин, що населяють територію з більш-менш однаковими умовами існування; розкриття у 1897 р. значення життєвого простору для живих організмів, впливу на них фізико-хімічних факторів. Ці та багато інших досліджень прислужилися тому, що в 60-ті роки XIX ст. екологія людини утвердилася як самостійний науковий напрям з окресленими предметом і об'єктом досліджень.

Результати досліджень різних поколінь учених стали підґрунтям різноманітних ідей, які розширювали, конкретизували проблемне поле екології людини. Особливо плід­ним було запровадження у науковий обіг австрійським ге­ологом Едуардом Зюсом (1831—1914) поняття «біосфера» на позначення особливої оболонки Землі. Непересічним внеском у її розвиток є дослідження біосфери мислителем Володимиром Вернадським (1863—1945) і обґрунтування ним вчення про ноосферу — оболонку Землі, в якій вияв­ляється вплив людини на структуру і хімічний склад біос­фери, а також про неминучість формування ноосферно-космічної цивілізації. Відповідно до цього вчення людині, її творчому потенціалу відводиться центральне місце в усіх виробничо-економічних структурах, а її розум відіг­рає провідну роль у відтворенні основних умов життя сус­пільства.

Розширення промислового виробництва, наслідками якого були посилення техногенного навантаження на при­роду, погіршення здоров'я людини, зорієнтувало на проб­лематику екології природничу, медичну науки, напрацювання яких збагачували її первинним матеріалом, оцінка­ми, теоретичними узагальненнями. Особливого масштабу набули дослідження у XX ст., що пов'язано з бурхливим розвитком промисловості, технологічними відкриттями, використанням хімії, ядерної енергії у мирних і військо­вих цілях. Саме тоді людство вперше відчуло, усвідомило могутні ризики, спричинені нераціональним господарю­ванням, хижацьким ставленням до природи, нехтуванням у гонитві за багатствами і намаганнях досягти військово-політичного домінування екологічною рівновагою, здоро­в'ям людини. Цим були зумовлені світоглядні, екзистенційні кризи поколінь, що проявили себе в різноманітних формах масових громадянських протестів, навіть у мис­тецтві, оскільки ставало очевидним, що намагання досяг­нути промислових, технічних та інших переваг ціною по­гіршення здоров'я людей, створення різноманітних загроз планетарного масштабу всьому живому і людському буттю є безперспективним, згубним шляхом.

У цей час у науковий обіг запроваджено термін «еколо­гія людини», що відбулося завдяки старанням представни­ків Чиказької школи соціальної екології (США), які наго­лошували на тісному зв'язку між становищем населення і навколишнім середовищем.

Найпродуктивніші ідеї, які належать до проблемного поля екології людини, були зосереджені в царині медичної географії. У 1972 р. у Стокгольмі відбулася перша міжна­родна нарада з проблем навколишнього середовища, на якій розглядалися питання екології людини. На цю пору припадає зародження медико-фізіологічного напряму еко­логії людини, який ґрунтується на системі взаємопов'яза­них понять для оцінювання впливу різних компонентів природи на стан, поведінку і здоров'я людини.

Необхідність вивчення впливу природного середовища на людину була зумовлена прогресуючим техногенезом, зростанням кількості захворювань, пов'язаних з неспри­ятливими умовами проживання, активним освоєнням те­риторій з екстремальними умовами праці та побуту тощо.

У Радянському Союзі, у складі якого перебувала Украї­на, екологічні дослідження, зокрема з проблем екології лю­дини, перебували під політичним контролем, більшість їх результатів була засекречена, а екологію людини критику­вали радянські «спеціалісти» з вивчення «буржуазних тео­рій в біології і медицині». Країна була втягнута у малопер-спективне для неї економічне змагання із західним світом, гонку озброєнь, що спонукало до розширення виробництв, освоєння нових територій. Екологічні, природоохоронні чинники при цьому мало бралися до уваги, що спричинило порушення екологічної рівноваги в багатьох регіонах, техно­генні катастрофи, найжахливішою з яких є Чорнобильська, погіршення загального здоров'я людей, а також викликані незадовільними умовами життя масові захворювання.

У європейських країнах набув поширення міждисцип­лінарний напрям, який розглядає екологію людини як єд­ність гуманітарних і природничих дисциплін. Цій ідеї від­повідає сформульоване Міжнародним центром екології людини, до якого входять університети Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії та Данії, таке визначення екології люди­ни: «Екологію людини можна розглядати як початок нової дисципліни в науці, або як відображення науки з її ціннос­тями, або як метод вивчення суспільства у навколишньому середовищі». Це означає, що його представники розгляда­ють екологію людини як методологічний крок вперед на основі знань із різних дисциплін з урахуванням динаміки біокультурних взаємовідносин в екосистемах.

У середині XX ст. була усвідомлена глобальна роль людства у відносинах з довкіллям, а увага світової спільно­ти зосередилася на прогресуючих проблемах існування людини. Людство зрозуміло необхідність компенсації втрат, яких зазнала природа у зв'язку з деградацією еко­систем, а також екологізації всіх сфер життя суспільства.

На сьогодні кожна галузь фундаментальних, гумані­тарних і прикладних наук тією чи іншою мірою вивчає проблеми взаємодії людини і навколишнього середовища.

Це свідчить, що екологія людини є основним, стрижневим напрямом екологічних досліджень, підтверджує людино-центричну модель сучасного світу.

Українські дослідники проблем екології людини зосе­реджуються на таких теоретичних проблемах:

1. дослідження еволюції механізмів адаптації на інди­відуальному, груповому, популяційному рівнях. Вивчен­ня цієї проблеми відбувається на постчорнобильському ма­теріалі;

2. дослідження специфічних і неспецифічних реакцій людського організму на вплив довкілля;

3. вивчення генетичної типології та особливостей адап­таційних механізмів, наслідком чого має бути створення екологічних портретів різних груп населення;

4. дослідження впливу абіотичних, соціальних факто­рів на стан здоров'я людини;

5. з'ясування забруднень біосфери на генетичні пору­шення в людському організмі;

6. участь у міждержавному антропомоніторингу стану довкілля, впливу екологічних умов на здоров'я і соціаль­но-трудовий стан довкілля.

Екологізація науки, виробництва сприяє підвищенню ефективності використання природних ресурсів, поліпшен­ню довкілля, центром якого є людина, відновлення здатнос­ті біосфери до саморегуляції на основі природних процесів. Різноманітні чинники сучасного буття свідчать про утвер­дження людиноцентричної концепції екологічних знань, непересічну цінність екології людини як науки, котра, ін­тегруючи знання із різноманітних сфер, спрямовує їх на оз­доровлення довкілля і облагородження життя людства.