Перелік умовних скорочень

АРС Атомремонтсервіс

ГЦН Головний циркуляційний насос

ДСП “ЧАЕС” Державне спеціалізоване підприємство “Чорнобильська атомна електростанція”

ЗМІ Засоби масової інформації

МАГАТЕ Міжнародної агенції з атомної енергії

МПА Максимальна проектна аварія

НАЕК Національна атомна енергогенеруюча компанія

НАН України Національна академія наук України

ОЕС Об'єднаній енергетичній системі

ООН Організація об’єднаних націй

РВПК Реактор великої потужності канальний

САОР Система аварійного охолоджування реактора

СЕС Санітарно-епідеміологічна станція

СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік

ТВЗ Тепловидільний елемент

УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка

ЦК КПРС Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу

ЦК КПУ Центральний Комітет Комуністичної партії України

ВСТУП

Що таке Чорнобиль? Чому ми повертаємось до цього питання протягом 25 років? За чверть століття, що минулася з моменту аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС, світ зазнав чимало подій та потрясінь. Одні держави зникали з карти світу, інші – з’являлися; революції, путчі, війни; руйнівні повені, цунамі, землетруси – безліч соціальних, природних та техногенних катастроф з тяжкими наслідками. Інформаційний простір перенасичений подробицями кожної з них. Людина, що живе в цьому просторі, мимоволі отримує безліч інформації, яка автоматично повинна забутися, викреслити з пам’яті більш давні події. Тож, слідуючи законам розвитку інформаційного суспільства, ми вже давно повинні забути Чорнобильську катастрофу. Але, як не парадоксально, саме вона найглибше вкарбувалася в нашій пам’яті. Чому?

Можливо, тому, що Чорнобиль був найжорстокішим, найсуворішим уроком, який отримало людство на шляху до побудови техногенної цивілізації. Навіть більше, ніж уроком, – першим серйозним попередженням про неприпустимість зухвалої гонитви за сьогоденними зисками й перевагами використання тих чи інших технологій, в основі яких лежать не до кінця вивчені природні процеси. Чорнобиль показав: насправді наука тільки-но доторкнулися до певного розуміння невеликої часточки цих процесів, а вони значно глибші, ніж ми можемо собі навіть уявити.

Чи усвідомили ми цей урок? До певної межі природа пробачає людині її самовпевненість, але завжди наступає час, коли нехтування законами Всесвіту виходить за дозволені рамки. Саме тоді відбуваються “чорнобилі”. Яскравим прикладом цього стали події на японській АЕС «Фукусіма» в березні 2011 року.

На перший погляд, ці дві події не пов’язані між собою, адже аварія на японській АЕС сталася внаслідок землетрусу. Але це тільки на перший погляд. Вже за тиждень після аварії на багатьох інтернет-ресурсах були оприлюднені висновки МАГАТЕ, зроблені фахівцями-експертами майже за два роки до біди: на цій АЕС також знехтували вимогами безпеки. Рекомендаціями щодо створення резервного енергопостачання для власних потреб блоків станції було проігноровано її власниками з причин економії коштів. Наслідки відомі: значне радіоактивне забруднення території країни та вод Тихого океану, виселення мешканців прилеглих населених пунктів, економічні втрати …

Напевне, будуть тривалими наслідки, як для японського народу так і для людства в цілому. Вже сьогодні відмічено наявність часток цезію-137 в продуктах харчування, отже, забруднення не залишилося локальною, суто японською проблемою. Впала ціна на уран, який є головною складовою частиною палива для ядерних реакторів – тож, йдеться про нову кризу у розвитку атомної енергетики. Постраждали й власники аварійної АЕС. За даними Німецького об’єднання страховиків ядерних реакторів, “Фукусіма” була застрахована на декілька десятків мільйонів євро, однак страховку й досі не виплачено, адже збитки від землетрусу та цунамі не входили в перелік страхових ризиків АЕС.

Незасвоєні своєчасно уроки коштують дуже дорого. Саме тому Чорнобиль варто згадувати, аналізуючи кожну його подію. Можливо, це дозволить нам уникнути нових “чорнобилів” у майбутньому.

У цьому аналітично-ретроспективному дослідженні ми спробуємо розібратися, в чому саме полягають уроки Чорнобиля для нас.

Предмет дослідження: історія Чорнобильської катастрофи.

Мета дослідження: з’ясувати, які саме уроки повинно засвоїти людство, щоб не допустити наступних техногенних катастроф.

Результат дослідження: визначення моральної моделі ставлення суспільства і особистості до уроків Чорнобиля.

РОЗДІЛ 1

Історична довідка

Важливою складовою в розумінні причин Чорнобильської катастрофи є її історія. Чорнобильська АЕС була первістком української атомної енергетики. Із самого початку її будівництво привертало значну увагу радянського уряду, оскільки саме цій АЕС, згідно з ідеологічними настановами часу, було призначено стати флагманом енергетики півдня СРСР. Історія станції повинна була виглядати бездоганною. Саме тому проблемні моменти, пов’язані з проектуванням, будівництвом та експлуатацією ЧАЕС були ретельно приховані від громадськості. Широкий загал мав знати головне: перша АЕС на території України побудована в рекордно стислі терміни і працює з постійним перевиконанням плану. Можливо, громадський резонанс від подій 1986-го року був би значно менший, якби не ця заздалегідь нав’язана суспільству установка. Її миттєве руйнування призвело до формування стійкої недовіри народу до будь-яких пост-аварійних месиджів керівництва радянської держави щодо перебігу справ в Чорнобилі. Виходячи з цього, почнемо наш аналітико-ретроспективний огляд з ознайомлення з офіційною версією чорнобильської історії

Рішення про будівництво Чорнобильської АЕС було прийнято 45 років тому. 29 червня 1966 року Постановою Ради Міністрів СРСР затверджено план введення на території країни атомних станцій в 1966-1977 рр. Відповідно до цієї Постанови 1966-1977 роках було заплановано ввести в дію енергетичні потужності у розмірі 11.9 млн.кВт, зокрема з реакторами РВПК – 8 млн.кВт. Одна з атомних електростанцій повинна була компенсувати дефіцит електроенергії в Центральному енергетичному районі – найбільшому в ОЕС півдня, тобто в Україні. Введення в дію першого енергоблоку планувалося в 1974 році, другого – в 1975-му.

З метою вибору оптимального варіанту для розміщення атомної електростанції Київським відділенням проектного інституту “Теплоелектропроект” в 1965-1966 роках було проведено обстеження 16 пунктів в Київській, Вінницькій і Житомирській областях.

Майданчик був вибраний в 4 км від села Копачі Чорнобильського району, на правому березі річки Прип’ять, в 12 км від м. Чорнобиля. Він мав бути розташованим на малопродуктивних землях і відповідати вимогам водозабезпечення, транспорту і санітарно-захисної зони.

Цей майданчик був рекомендований Державною комісією та узгоджений з Київським обкомом КПУ, Київським облвиконкомом, Міністерством енергетики і електрифікації УРСР та іншими зацікавленими організаціями. 18 січня 1967 року Колегією Держплану УРСР рекомендовано місце розміщення АЕС біля с. Копачі Київської області. Майбутній станції дано назву “Чорнобильська”.

2 лютого 1967 року, Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР рекомендації Держплану УРСР про розміщення АЕС біля села Копачі Київської області було затверджено. Науковим керівником проекту РВПК-1000 був призначений Інститут атомної енергії ім. Курчатова , а головним конструктором став Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки Міністерство середнього машинобудування СРСР. Чорнобильска АЕС – третя станція з реакторами типу РВПК-1000 після Ленінградської і Курської АЕС, пущених в 1973 і 1976 роках.

28 травня 1969 року ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову про затвердження кошторисно-фінансового розрахунку на будівництво першочергових об’єктів Чорнобильської ГРЕС, а за півроку Міністром енергетики та електрифікації вийшов наказ про організацію дирекції та підготовку до розмітки котловану під 1-й енергоблок, а ще за рік закінчено будівництво лінії електропередач потужністю 110 кВт п/с Чорнобильська.

Однією з найважливіших подій у будівництві стало залиття фундаменту головного корпусу. 15 серпня 1970 року, у День професійного свята будівельника, об 11 годині закладено перший кубометр бетону, а вже 7 грудня 1971 року була створена постійно діюча комісія по прийомці об'єктів Чорнобильської АЕС. Ця подія широко висвітлювалася у радянських засобах масової інформації. Всі матеріали, присвячені даній темі, базувалися на твердженні, що будівництво буде вестися ударними темпами, і станція дасть першу електроенергію значно раніше планового терміну.

Насправді ж, з самого початку будівництва ЧАЕС низькі темпи робіт ставили під загрозу пуск 1 енергоблоку в 1975 році. 14 квітня 1972 року вийшла постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР “Про хід будівництва Чорнобильської атомної електростанції”. У постанові відмічено, що управління будівництва “Кременчукгесбуд” Міністерства енергетики і електрифікації СРСР повільно розгортає будівництво Чорнобильської атомної електростанції. План робіт не виконується. Будівельно-монтажні роботи виконуються на низькому інженерному рівні, допускаються великі втрати робочого часу будівельників, недостатньо використовується будівельна техніка. Дирекція атомної електростанції несвоєчасно і некомплектно видає на будівництво необхідну проектно-кошторисну документацію. Тривалий час не розв'язується питання про резервне джерело електропостачання будівництва. Цей документ не був широко оприлюдненій і існував з грифом “Для службового користування”.

Незважаючи на очевидну затримку графіку будівництва об’єкту, вже 30 січня 1973 року оформлено рішення Міністерство енергетики СРСР “Про введення в дію 1 енергоблоку ЧАЕС в 1975 році”. Звичайно, виконання вказаного рішення було зірвано, і 30 квітня 1975 року перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький подав доповідну записку про проблеми забезпечення споруджуваної АЕС обладнанням Голові Ради Міністрів СРСР А. Н. Косигіну.

У зв’язку з цим, 16 травня 1975 року за наказом директора ЧАЕС Віктора Петровича Брюханова створена комісія по підготовці та проведенню пуску 1-го енергоблоку ЧАЕС. Була організована цілодобова робота згідно графіку пуску блоку в декілька змін. На початку жовтня 1975 року на склад свіжого палива почали надходити перші паливні збірки, які мали назву ТВЗ – головний конструктивний елемент, в якому знаходиться ядерне паливо. З ТВЗ йде виділення важких ядер ²³⁵U, ²³⁹Pu або ²³³U, що супроводжується виділенням теплової енергії, яка потім передається на теплоносій.

Терміни пуску першого блоку ЧАЕС переносилися декілька разів, але робилося це так, аби не привертати уваги громадськості.

15 травня 1976 року, у зв'язку з вимогою технічного проекту і СЕС, було встановлено регулярний дозиметричний контроль в районах зони прилягання до АЕС. У жовтні 1976 року приступили до будівництва ставка-охолоджувача, що повинен охолоджувати гарячу воду, яка надходила з РВПК. Початок травня 1977 року відзначився тим, що колективи монтажників, будівельників, експлуатаційний персонал ЧАЕС приступили до пуско-налагоджувальних робіт на 1-у енергоблоці. З 8 червня 1977 року, у зв'язку з початком робіт по збірці палива, було організовано зону строгого режиму.

В перший день серпня 1977 року до активної зони реактора 1 блоку була завантажена перша ТВЗ. За 2 тижні повномасштабне завантаження палива завершилось. Вперше в історії радянської атомної енергетики цей процес і основні експерименти за програмою фізичного пуску були здійснені на 25 діб раніше передбачуваного (вкотре перенесеного) терміну. 18 вересня 1977 року почався підйом потужності реактора. 26 вересня було ввімкнено у мережу турбогенератор №2, а за місяць і турбогенератор №1. Ця трудова перемога «була присвячена» черговій річниці Великої жовтневої революції.

Наступним етапом і перемогою Міністерства енергетики та електрифікації в житті станції стало підписання 14 грудня 1977 Акту прийомки першого енергоблоку Чорнобильської АЕС. За півроку, 24 травня 1978 року, перший енергоблок було виведено на планову потужність 1000 МВт, яка була освоєна також на 2 місяці раніше запланованого терміну.

Тут важливо зазначити: від працівників станції вимагали постійних трудових подвигів, що не могло не призвести до певних технологічних порушень.

Фізичний пуск 2-го енергоблоку розпочався 16 листопада 1978 року, а 19 грудня 1978 року відбувся підйом потужності реактора. Через 3 дні турбогенератор № 3 було включено у мережу. 2-й енергоблок в роботу увійшов 10 січня 1979 року, коли турбогенератор №4 дав перший промисловий струм. 22 квітня 1979 року Чорнобильська АЕС виробила перші десять мільярдів кВт. годин електроенергії. Цей результат чорнобильських енергетиків присвячувався річниці з дня народження лідера комуністичної партії СРСР В.І. Леніна, ім’я якого,на той час, було присвоєне ЧАЕС.

Пуск третього енергоблоку відбувся 3 грудня 1981 року. На початку 1982 року ЧАЕС виробила 50 млрд. кВт. годин електроенергії. 9 червня 1982 року на 3-у енергоблоці на 3 місяці раніше наміченого терміну освоєна проектна потужність 1000 МВт.

25 листопада 1983 р. на реакторі 4-го енергоблоку завантажена перша ТВЗ. Турбогенератор № 7 включений в мережу 21 грудня 1983 року, за 9 днів, 30 грудня, було включений в мережу турбогенератор № 8. За три місяці 4-й енергоблок виведений на проектну потужність 1000 МВт достроково, це на 3 місяці і 5 днів раніше наміченого терміну. 21 серпня 1984 р. на Чорнобильській АЕС вироблено 100 мільярдів кВт. годин електроенергії.

Як доводять наведені вище факти, історія ЧАЕС складалася з низки замовчувань реальних фактів та підгону термінів пуску до певних знаменних календарних дат Радянського Союзу. Подібна практика згодом не могла не призвести до серйозних проблем з устаткуванням та забезпеченням безпеки діючих блоків.

РОЗДІЛ 2

Міфи Чорнобиля

Коли трапляється будь-яка значна подія, котра має пролонгований негативний вплив, суспільство нерідко вдається до створення міфів, що начебто виправдовують та залагоджують провину справжніх винуватців того, що сталося. І тоді замовчування правди неодмінно призводить до повторення трагедій. У Чорнобиля теж є свої міфи.

Чому було вирішено будувати саме атомну станцію? Сучасні версії не надто різноманітні: здебільшого в них йдеться про можливість реактора РВПК-1000 за певних умов виробляти збройний плутоній – компонент для так званої “брудної ” бомби. Цей міф має під собою політичне підґрунтя і прозорий натяк на агресивну зовнішню політику Радянського Союзу. Насправді, за ствердженням авторів монографії [2, с.36], вибір типу реактора спирався на суто економічні причини: РВПК був дешевший в будівництві та експлуатації. Про зняття станції з експлуатації, яке є дуже дорогим для реакторів згаданого типу, тоді ніхто не думав. Економічна доцільність перемогла навіть міркування безпеки, оскільки технічні вади, які в 1986 році в значній мірі спричинили аварію, були відомі задовго до початку будівництва Чорнобильської АЕС.

Звідси й перший урок Чорнобиля: економія повинна бути розумною і не перекреслювати міркувань безпеки. Інакше ми знову будемо власними руками будувати підвалини якоїсь, ще невідомої, майбутньої біди.

“До аварії 1986 року станція працювала в безаварійному режимі, і лише некомпетентні дії її персоналу призвели до катастрофи,” – таким є інший поширений чорнобильський міф. Звісно, він також не відповідає дійсності. Так, як не відповідають дійсності розповіді “очевидців” про майже щоденні аварії на ЧАЕС протягом 1977-го по 1986 років. Істина, як завжди, десь посередині.

Перша аварійна ситуація на Чорнобильській АЕС сталась 9 вересня 1982 року, коли після планового ремонту підчас пробного запуску реактора 1-го енергоблоку на потужності 700 МВт теплових при номінальних параметрах теплоносія сталося руйнування тепловиділяючої збірки і аварійний розрив технологічного каналу № 62-44. За офіційними даними, аварія вагомо не вплинула на навколишнє середовище, тому що підвищення радіоактивного забруднення було незначним. Для ліквідації наслідків знадобилося 3 місяці. На сьогоднішній день єдиної версії розриву каналу немає. Існує декілька варіантів перебігу подій: припинення циркуляції теплоносія в каналі внаслідок грубого порушення персоналом цеху наладки технологічного регламенту під час регулювання канальних витрат води, або потрапляння в канал стороннього предмету, або залишкове внутрішнє напруження в стінках цирконієвої канальної труби, що виникло внаслідок самовільної зміни заводом технології її виробництва [3, с.36].

В цій історії вбачається навіть не один, а декілька уроків одночасно. По-перше, якщо подія не розслідувана належним чином, вона має значні шанси повторитися. По-друге, при будь-якому трактуванні того технічного інциденту його головною причиною все одно був людський фактор. Звичайно, інцидент не варто було замовчувати, він потребував розслідування та висновків. Але зручніше для всіх було його замовчати. Так, сходинка по сходинці, будувалася подальша Чорнобильська катастрофа.

Звичайно, в цьому короткому розділі наводяться далеко не всі приклади Чорнобильських міфів, та й не можливо їх навести всі в рамках неспецифічного дослідження. Наше завдання – довести до свідомості читача розуміння того, що будь-яка міфологізація, будь-яких подій завжди спрямована на приховування правди і не вигідна нікому, крім справжніх винуватців або “авторів” містифікованих подій.

РОЗДІЛ 3

Аварія на ЧАЕС

3.1. Причини аварії

Чорнобильська трагедія – одна з наймасштабніших аварії того часу, що спричинена сильним вибухом та подальшим руйнуванням 4-го реактора. Майже 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 людей було евакуйовано із зон забруднення радіоактивними речовинами. На думку багатьох нинішніх дослідників, саме чорнобильська катастрофа стала однією з причин розвалу СРСР. Радянський уряд намагався приховати масштаби і наслідки аварії, проте після повідомлення зі Швеції, де було знайдено радіоактивні частинки, подальше замовчування стало неможливим [7, с.36].

Як вдалося з’ясувати при вивченні документів, які були розсекречені та оприлюднені до 20-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС, аварія сталася внаслідок проведення експерименту електричного характеру. Подібні експерименти зазвичай проводяться на блоках до початку промислової експлуатації. На ЧАЕС, як було зазначено в Розділі 1, подібні випробування виконувалися із порушеннями – на працюючих блоках – оскільки штатні випробування завжди переносилися з огляду наведених вище “пусків до дат”. Черговий урок Чорнобильської катастрофи можна сформулювати наступним чином: недотримання вимог регламенту щодо будівництва та пуску складних технічних об’єктів неодмінно веде до важких катастроф з непередбачуваними наслідками.

3.2. Хроніка подій

Аварія сталась 26 квітня 1986 року в 1годину 23 хвилини 40 секунд за московським часом в ході проведення проектних випробувань однієї з систем забезпечення безпеки. За даними офіційного веб-сайту ДСП “ЧАЕС” [17, с.37], дана система безпеки передбачала використання механічної енергії обертання турбогенераторів (так званого вибігу), що зупиняються, для вироблення електроенергії в умовах накладення двох аварійних ситуацій. Одна з них – повна втрата електропостачання АЕС, зокрема ГЦН і насосів САОР; інша – МПА, яка в проекті розглядається як розрив трубопроводу великого діаметра циркуляційного контура реактора. Проектом передбачалося, що при відключенні зовнішнього електроживлення електроенергія, що виробляється турбогенераторами за рахунок вибігу, подається для запусків насосів, що входять в САОР. Це забезпечило б гарантоване охолоджування реактора. Пропозиція про використання вибігу турбогенератора в 1976 році була отримана від головного конструктора реактора РВПК. Ця концепція була визнана і включена в проекти будівництва АЕС з реакторами такого типу [3, 6, с.36].

Проте енергоблок № 4 ЧАЕС, як і інші енергоблоки з РВПК, був прийнятий в експлуатацію без випробування цього режиму, хоча такі випробування повинні бути складовою частиною передексплуатаційних випробувань основних проектних режимів енергоблоку. Окрім Чорнобильської, ні на одній АЕС з реакторами РВПК – 1000 після введення їх в експлуатацію, проектні випробування по використанню вибігу турбогенератора не проводилися. Такі випробування були проведені на енергоблоці № 3 Чорнобильської АЕС в 1982 році. Вони показали, що вимоги до характеристик електричного струму, що виробляється за рахунок вибігу турбогенератора, протягом заданого часу не витримувалися і необхідна доробка системи регулювання збудження турбогенератора.

Випробування на 4-му енергоблоці було намічено провести вдень 25 квітня 1986 року при тепловій потужності реактора 700 МВт, після чого реактор планувалося зупинити для проведення планових ремонтних робіт. Слід зазначити, що програма випробувань відповідала діючим на той момент вимогам. Таким чином, випробування повинні були проводитися в режимі зниженої потужності, для якого характерні підвищена, щодо номінального, витрата теплоносія через реактор, незначний недогрів теплоносіїв до температури кипіння на вході в активну зону і мінімальний паровміст. Ці чинники мали прямий вплив на масштаб аварії.

О 01:23:40, після завершення експерименту, старший інженер управління реактором Леонід Топтунов, виконуючи вимоги Регламенту управління атомними реакторами, натиснув кнопку аварійного захисту реактора АЗ-5. Стрижні аварійного захисту почали рух в активну зону. За 3 секунди з’явилися сигнали розгону реактора і несподіване зростання потужності. О 1:23:49 пролунав сигнал аварійного захисту. Він сповіщав про підвищення тиску в реакторному просторі (розрив технологічного каналу). Ще за 11 секунд в журналі старшого інженера з’явився запис “Сильні удари, стрижні системи управління і захисту зупинилися, не дійшовши до нижніх кінцевиків. Виведений ключ живлення муфт”.

Подальші події описані досить детально. Сьогодні багато відомо і про пожежу, що виникла на даху зруйнованої “четвірки”, і про те, як пожежні віддали своє життя, рятуючи від вогню сусідній третій блок, і про те, як шукали в темряві та радіаційній парі своїх товаришів ті, хто працював в ту ніч на блоці, і про те, як ніхто з працівників станції не залишив своїх робочих місць, незважаючи на явну небезпеку власному здоров’ю та життю, і про подвиг шахтарів та інших ліквідаторів. Здавалося, ведучи дослідження в даному напрямку, неможливо знайти бодай якийсь невивчений , непомічений іншими попередниками факт. Втім, це не так. В книзі А.Дятлова “Чернобыль. Как это было” – автор, учасник сумнозвісного експерименту, послідовно доводить думку, що насправді події перших годин ліквідації зазнали майже повної міфологізації, ціль якої — звинуватити в аварії персонал ЧАЕС та відвести відповідальність від розробників реактора РВПК. Так був створений міф, який розповідав про виключний подвиг в первісному приборканні аварії пожежних і повністю виключав участь у ньому персоналу ЧАЕС. Свідчення на користь працівників станції щодо проявлених ними мужності та героїзму з перших хвилин аварії в ЗМІ зустрічаються не часто, але вони є.

“…Мог взорваться водород. Если бы заместитель начальника электроцеха Александр Лелеченко не откачал водород из корпусов генераторов да другие энергетики ценой своей жизни не дали аварии перекинуться на другие блоки, было бы куда хуже…” (З інтерв’ю колишнього директора ЧАЕС Віктора Брюханова газеті “Факты”від 28 квітня 2006 року).

В Славутичі мешкає кілька тисяч ліквідаторів аварії на ЧАЕС, тому в місцевій газеті є чимало їхніх спогадів про ті події. З огляду на політику замовчування незручної для керівництва СРСР правди про аварію та її ліквідаторів, ці свідчення є безцінними і повинні бути збережені – це також урок Чорнобиля.

3.3. Спогади ліквідаторів

Зі спогадів Володимира Миколайовича Трушина, начальника експериментальної лабораторії Чорнобильського пусконалагоджувального підприємства:

“… 27 апреля мы собирались отмечать день рождения сына – ему как раз исполнялось 11 лет. Я приготовили для него подарок –небольшую сборную авиамодель: мы с ним очень любили их запускать. Под утро приходит ко мне мой работник Сережа Магера и говорит – взорвался реактор. Поверил я ему не сразу – только когда увидел поднимающийся над трубами столб ионизирующего излучения. Но отказаться от той, мирной жизни, вот так сразу было не по силам. Утром 27-го жена наделала пельменей, но ничего отмечать нам уже не пришлось. в тот же день я отправил семью в эвакуацию и остался в городе один. Это было жутко: пустые улицы, по которым изредка проходят милицейские патрули в противогазах. Только тогда я осознал весь ужас создавшейся ситуации.

Но я хочу рассказать не об этом. Накануне нашего переезда в "Сказочный" мы похоронили нашего друга, сотрудника моей лаборатории Володю Шашенка. Не пойму, откуда взялась версия, что его вынесли из руин медики? Неправда – это сделали его друзья: Петя Паламарчук и Толя Шевчук. У Пети потом еще год не заживала язва на плече – кулак проваливался в эту язву.

Володю похоронили в деревне под Припятью – я не помню названия. Через год мы приехали и распили на его могиле бутылку шампанского. Позже прах его перенесли в Москву.

Петя жив – вылечился, возглавляет общество чернобыльцев в Москве, потрясающей силы воли человек. Толя – тот в Киеве, болеет. Я вас очень прошу – восстановите справедливость, расскажите о них правду. Они подвиг совершили, а их даже к наградам не представили…”

Згадує Володимир Георгійович Химач:

“…Во время аварии я был заместителем начальника по эксплуатации турбинного цеха № 1. Как у нас обычно делалось? На останов блока подается заявка о проведении необходимых ремонтов. Так было и накануне аварии. Я подал заявку и написал задание смене. Ночью, где-то в половине второго, мне позвонил начальник смены, Павел Федорович Егоров, и говорит: у нас здесь на четвертом блоке небольшой пожарчик, на деаэраторной этажерке свет погас, так что ваше задание выполнить не можем. Я разрешил выполнять остальные пункты задания – утром, дескать, разберемся. Лег спать, а уснуть не могу – что ж это за небольшой пожарчик, что на деаэраторной света нет?! Что-то, думаю, не то. Ворочался-ворочался, только начал засыпать, как вновь звонок – приказали прибыть в штаб ГО.

…Машина стояла под домом, и через пару минут я уже ехал к станции. Ночь. Темно. Пожар. И очертания станции какие-то не такие, как обычно, а в чем дело – понять не могу. Дальше больше – подъезжаю к станции, а мне на встречу бежит дозиметрист. Это надо видеть – дозиметрист бежит! Ну, думаю, это что ж здесь такое произошло, что дозиметристы бегают? На проходной стоит охрана в противогазах. Тут уж даже как-то не по себе стало. Но о том, что произошло на самом деле, даже отдаленных подозрений не было – нам ведь вся наука неустанно твердила – ядерный взрыв на реакторе не возможен! Возможен лишь тепловой. Мы – верили…

…В штабе к тому времени собралось все руководство станции. Было принято решение – подавать воду на блок. Сегодня-то уже знают, что этого делать не надо было. Но кто это знал тогда? Кто в ту ночь вообще что-то знал?

...Со второй очереди пришел СЕУТ – никакой, тошнота, рвота, классика одним словом. Вызвали другого специалиста – из другой смены. Через пару часов и он вернулся никакой. Что там с полями творится, мы уже предполагали, и поэтому я дал команду своим людям: связь только по телефону, выходить из помещений только в случае крайней необходимости или непосредственно по приказу. Может, благодаря этому практически никто из моего персонала тогда и не “сгорел”…

…Я сделал обход, сходил на береговую, взял на всякий случай для находящихся там респираторы, но они у ребят к счастью были. Поглядел на четвертый блок – мать честная! неужто это барабан-сепаратор голый стоит?! Быть не может. Над блоком – легкий дымок. Зашел на дизельную – стена вывалена, гидробаллоны системы аварийной защиты реактора разрушены. Поперек прохода протянута веревочка, а на ней – листочек диаграммной бумаги с надписью “проход закрыт”. Я еще в первый момент думал все же пройти, несмотря на запрет, а потом решил – для чего-то же это писали, и вернулся, решил не утолять свое любопытство.

…Вечером мне было в смену. Иду через мост – над станцией огромный факел. Я сначала не понял, что это не пожар, а свечение из реактора подсвечивало раскаленную трубу. Схватил бы я тогда немало, но через мост шел БТР, о-о и подвез меня до станции…

Через несколько дней я машиной отвез тещу в Киев к родне. На пропускном пункте перед Киевом дозиметрист так и не смог взять в толк, в каких единицах надо измерять излучение, исходящее от моего автомобиля.

Знаете, что я все время вспоминаю, рассказывая о тех событиях? Фразу, сказанную Наполеоном своему министру: это хуже, чем преступление – это ошибка. То, что случилось 26 апреля в Чернобыле, было ошибкой, которая куда хуже, чем любое преступление…”

А ось спогади Лева Олександровича Дубчака, в минулому – працівника цеху централізованого ремонту ЧАЕС:

“…Что об этом говорить! Столько лет прошло… Первые дни помню, когда передвигались по площадке как под артобстрелом – короткими перебежками, скрываясь за любыми укрытиями. На улице жарко, в небе ни тучки – в такую погоду только отдыхать, а вокруг такая беда! Вы вот про героизм спрашиваете… Не было никакого героизма. Конечно, мы боялись. Боялись, что там говорить – жизнь-то у каждого одна! Тем более, на атомной работали – прекрасно понимали, что происходит вокруг. Но мыслей, о том, чтобы не пойти, не выполнить чего-то – не было. Просто не было – и все, даже без словесного оформления на подобие «кто же, если не мы». Это тоже была жизнь. Другая, неправильная, но – жизнь. Мальчишек вот только жалко было, тех солдатиков, которых присылали – они-то уж точно ничего не понимали из того, что вокруг них происходило…

… Тут вот сегодня все о льготах речь шла – отменять их, не отменять. А я так думаю – не льготы у чернобыльцев отнять пытаются, а гарантии государству, данные всему народу. Случись такая авария сегодня – не дай Бог, конечно, – кто туда пойдет, зная, как поступают с нами? Кто ее ликвидировать будет?

…Да я, вообще-то, о другом сказать хотел. Мы же многого не просим – только самое-самое необходимое. Нам бы как-то наладить положение с доплатами на питание и лекарствами по бесплатным рецептам. Все вокруг страшно дорого, а деньги появляются с большим запозданием. Вот сидишь, смотришь на эти копейки пенсионные и думаешь, куда их потратить, – на кусок хлеба или на лекарства. Рецепты наши мертвым грузом лежат, по ним необходимого почти никогда и не купишь…

…Да вы не плачьте, что вы в самом деле – это же жизнь. Мы все так живем. И жить хочется всем. Нет, ничего больше говорить не буду, а то совсем расстроил вас…”

Сьогодні вже багато, що відомо і зрозуміло. І тому навіть незручно згадувати про ще один чорнобильський урок сучасності. Ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС змушені пікетувати Верховну Раду та інші державні установи, відстоюючи своє право на отримання гарантованих державою чорнобильських виплат. Звісно, в нашій країні дійсно не вистачає коштів. Але чи не стане цей урок фатальним, якщо нас спіткає якесь інше техногенне лихо, а громадяни, які бачать сучасне ставлення до чорнобильців, вирішать не нехтувати своїм життям та здоров’ям заради його приборкання?

РОЗДІЛ 4

Евакуація

Як вже було зазначено вище, із зони радіоактивного забруднення протягом квітня-червня було евакуйовано близько 160 тисяч мешканців. Відселення продовжувалося і після цього періоду, і за різними даними всього із зони відчуження ЧАЕС було вивезено, близько, 200 тисяч людей.

Першим було евакуйовано місто Прип’ять – місто, де до аварії здебільшого проживали працівники атомної станції. Відселення відбувалося в плановому режимі. Сьогодні модно нарікати, що жителів міста досить пізно вивезли з небезпечної зони, що вони навіть не знали про аварію, яка сталася, і тому гуляючи вулицями Прип’яті та працюючи на присадибних ділянках, завдали шкоди своєму здоров’ю. Це також один з відомих чорнобильських міфів, і його неможливо залишити поза увагою. В Славутичі, який був побудований для працівників ЧАЕС після аварії, і досі мешкає чимало тих, хто пережив аварію та евакуацію. Ці люди – живі свідки, їх свідчення варті більше за “свідчення” тих, хто не бачив особисто, як це було. Згідно з цими свідченнями, повідомлення про аварію робилися вже через декілька годин після того, як вона сталася, вранці 26 квітня, що суперечить розповсюдженій ЗМІ версії про замовчування факту аварії і небезпеки для прип’ятчан [16, с.37].

Галина Смілевська на той час – завідуюча дитячим садочком, розповіла свою історію.

“… Дочь в ту ночь шла со смены как раз во втором часу ночи — и видела, и слышала взрыв. Но мы были так далеки от понимания технологических процессов на станции, что она не обратила на это внимание и ничего мне не сказала. Утром я вышла погулять с собакой, гляжу, а возле нашего дома – мы жили на самом выезде из города в сторону Шепеличей – перекрыта автомобильная трасса. Встретила соседку, которая вернулась с автовокзала – она собралась ехать в Киев, но автобусы уже не ходили.

– Запаниковали?

– Вот еще! С чего бы? Сын в школу пошел, дочь отсыпалась после смены. Я окна мыть принялась – первое мая же на носу! Мыла себе, мыла, пока не заметила на улице БТРы. Вот тут-то до меня дошло, что что-то действительно произошло. Тем более, сын вернулся с занятий и сообщил, что им велели идти домой, по улицам не бродить, в квартирах закрыть окна, форточки. Вечером нас всех, работников детсадов и системы образования, собрали в детской поликлинике, вручили таблетки иодированного калия и велели разнести по всем городским квартирам...

– Зарево, сполохи сиреневые в небе уже, небось, вовсю были видны?

– Зарево было. Пылало вовсю…

– Натерпелись страху?

– Представьте – нет, ни радиации не боялись, ни пожар не пугал – повторяю, мы так были далеки от станции, от атомной энергетики!... Я о действии радиации впервые услышала, когда нас вывозили – пояснили работники ЧАЭС, рассказали о том, что же это такое – все эти альфа-, бета-, гамма- частицы.

– Ну, были же у вас какие-то занятия по гражданской обороне?! Ведь точно же известно, что в Припяти они проводились?

– Знаете, при счастливой советской жизни все эти учения как-то … в одно ухо влетали, в другое – вылетали. Все учения воспринимались исключительно как что-то теоретическое, не имеющее к жизни никакого отношения…

– А те, кому вы йод разносили, – они что, ни о чем не спрашивали? Вам же приходилось что-то пояснять?

– Да никто, в общем-то, и не спрашивал – у меня, во всяком случае».

“…Паники не было, но и ощущения вселенской беды – тоже. Наверное – от невозможности осознать то, что произошло. Специалисты, ученые первое время не могли осознать – где уж нам! Да, не говорили нам всей правды, оберегали…

– А, может, лучше было бы людям все же сказать правду? Тогда бы, глядишь, и вы не понесли тот йод раздавать, а сидели бы дома – оно и для здоровья лучше было бы, и дети здоровее были бы, если б дома посидели?

– Не думаю. Вот что точно началось бы – так это паника, а ничего хуже паники в такой ситуации быть не может.”

Тетяна Решетило, на той час школярка, згадує:

“...Нас отпустили после первого урока, велели идти домой, предупредить родителей, чтобы не ходили по городу, закрыли все окна и форточки и сделали влажную уборку.

– И как, выполнили требование?

– Да как раз! С уроков отпустили, погода на улице отличная была…”

Про те, що евакуація відбудеться, мешканцям Прип’яті стало відомо з радіоповідомлення, яке пролунало 27 квітня. В ньому говорилось про те, що на ЧАЕС сталася аварія, і мешканців Прип’яті буде евакуйовано. Прип’ятчанам пропонувалося взяти з собою документи, теплий одяг для проживання в умовах наметового містечка, гроші та продукти харчування на три дні. О 14-й годині до будинків під’їхали автобуси. Посадка тривала недовго, автобуси повільно виїжджали на вулиці та вишиковувались в довжелезну колону. Потім з’ясували, що її довжина була майже вісімнадцять кілометрів. Щоб зібрати таку кількість одиниць пасажирського транспорту, було відмінено майже всі внутрішні автобусні рейси в Київській, Чернігівській, Сумській, Житомирській та Полтавській областях.

Із спогадів Івана Васильовича Галиченка:

“… До аварии я работал в АТП 31015. Мы обслуживали строительство ЧАЭС и перевозку персонала из Припяти на станцию. ...Нам пришлось вывозить Буряковку в Толстый лес. Эвакуация началась в 10 утра, но только в шесть вечера мы вывезли людей. С собой они практически ничего не брали – только сумки со сменой белья, какие – никакие продукты. В Толстом Лесе их поселили в школе – там было быстро оборудовано общежитие. В моем автобусе были сплошь старики, почти все – с палочками. Только они начали выходить из автобуса, как над селом закружили вертолеты с дозиметристами. Оказалось, что фон и там был огромный, но эвакуированных мы все же выгрузили – дальше везти их было просто некуда. На следующий день мы вывозили в Полесское Припятский горисполком. Нас перебросили из зоны последними – седьмого мая в Иванков. Сначала пожарных, а затем и нас. Жить пришлось буквально на капотах – на них мы и ели, и спали – знать не знали, насколько же они грязные! В моем автобусе было полтора рентгена!

А я в нем – с женой, с детьми, аж до тех пор, пока добрые люди не приняли на квартиру…”

Нині дуже модно казати про те, що людей свідомо обдурили, не сказавши їм, що вони залишають свої домівки назавжди. Втім, читаючи сповіді та спогади тих, хто працював у перші післяаварійні дні на станції, розумієш, що свідомого обману не було: аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС не дарма зветься позапроектною. На той момент ніхто ще не знав, що подолання її наслідків затягнеться на десятиліття.

Мимоволі формулюється ще один урок Чорнобиля. Ані мешканці Прип’яті, ані працівники станції, ані штаби цивільної оборони не були готові до дій у надзвичайних ситуаціях таких масштабів. Саме цей урок, здається, добре засвоєно на Чорнобильській АЕС. Протиаварійні тренування тут проходять постійно, а із стрес-тестами, які призначені для виконання всім працівникам АЕС України після фукусімських подій, на ЧАЕС впоралися першими.

З огляду на вищенаведене може скластися хибне враження, що брехні з боку керівництва СРСР щодо аварії в Чорнобилі взагалі не було. Насправді і замовчування інформації, і перекручування, і несвоєчасне її надання мали місце. Та спрямовані вони були на більш значущі цілі, ніж жителі окремого міста або регіону. До двадцятої річниці аварії розсекречені документи, які прямо свідчать про це. Журналіст Алла Ярошинська довгі роки працює на темою Чорнобильської катастрофи. В 2006 році в світ вийшла її книга "Преступление без наказания. Чернобыль 20 лет спустя". Ця робота стверджує: були й замовчування правди, й спроби відвертої брехні:

“...Недавно мне в руки попал уникальный документ с пометкой “Совершенно секретно. (Рабочая запись.) Экз. единственный”. Заседание политбюро ЦК КПСС от 29 апреля 1986 г. Похоже, это первое заседание, на ко­тором рассматривался вопрос о Чернобыле. На третий день после взрыва. Вел его сам Горбачев. Присут­ствовали все члены политбюро. Здесь впервые ре­шалось, какую информацию дать миру и стране. После сообщения В.И.Долгих о “свечении кратера” реактора, о “забросе мешков с вертолетов” (“Для этих целей мобилизовано 360 человек, плюс 160 добровольцев, но есть отказы от работы“), о “трех "языках” облака – западном, северном и южном”, они начали обсуждать и проблему “как давать информацию”. “Горбачев М.С. (…) Чем честнее мы будем вести себя, тем лучше”. (Браво, Михаил Сергеевич!) Но уже через абзац – “Когда будем давать информацию, надо сказать, что станция была поставлена на плановый ремонт, чтобы не падала тень на наше оборудование”. А как же перестройка и новое мышление? На чернобыльскую аварию они не распространялись. Не поэтому ли Чернобыль и стал катализатором распада комму­нистической империи? Из протокола хорошо видны ме­тания членов “благородного собрания”. Они изобретают, как лучше обмануть мир и собственный народ. Планы возникают по ходу.

Настроения и решения этого заседания политбюро неукоснительно соблюдались в работе его оператив­ной группы по Чернобылю. Журналистов на ее засе­дания не допускали. Только один раз, 26 мая 1986 г. (протокол ¹ 18) пригласили редакторов централь­ных газет. Им дали наказ: “Главное внимание уделить мерам, принимаемым ЦК КПСС и Правительством по обеспечению нормальных трудовых и социально-бытовых условий жизни эвакуированного населения, ликвидации последствий аварии, широко отражать активное участие трудящихся в реализации этих мер”. Едва ли не на каждом заседании обсуждали сообщения для СМИ. Все тексты утверждались голо­сованием, с конкретной датой публикации.

“Секретно. Протокол 1. 29 апреля 1986 г. (...) 10. Утвердить текст Правительственного сообщения для опубликования в печати. Утвердить текст информации руководителям ряда капиталистических стран об аварии на Чернобыльской АЭС и принимаемых мерах по устра­нению ее последствий. Утвердить текст руководителям ряда социалистических стран о состоянии дел по лик­видации последствий аварии на Чернобыльской АЭС”.

...В одном из приложений уже даются конкретные указания: “София, Будапешт, Берлин, Варшава, Буха­рест, Прага, Гавана, Белград – Совпослам. Срочно по­сетите т. Живкова (Кадара, Хоннекера, Ярузельского, Чаушеску, Гусака, Кастро, Жарковича или лицо, его замещающее и, сославшись на поручение, передайте следующее (…) Поясните, что аналогичная информация будет передана руководству США и ряда западно­европейских стран. Добавьте, что при необходимости с нашей стороны будет передаваться друзьям дополни­тельная информация”.

Интересен нюанс – “дополнительная информация” будет “передаваться друзьям”. А не друзьям?

“Секретно. Протокол 3. 1 мая 1986 г. (...) Направить в районы, прилегающие к зоне размещения Чернобыльской АЭС, группу советских корреспондентов с целью подготовки материалов для печати и теле­видения, свидетельствующих о нормальной жизнедея­тельности этих районов”. Сочинение на заданную, так сказать, тему.

А вот как тщательно готовились к пресс-конференциям для советских и иностранных журналистов. “Секретно. 4 июня 1986 г. (...) Приложение к протоколу 21. Директивы для освещения на пресс-конференции основных вопросов, связанных с причинами и ходом ликвидации последствий аварии на четвертом блоке Чернобыльской АЭС (...) 2. При освещении хода ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС: показать успешное выполнение широкомас­штабных технических и организационных мероприятий, направленных на ликвидацию последствий аварии (...)отдельных официальных лиц, так и прессы из ряда западных стран, заявляющих о якобы существенном экологическом и материальном ущербе, нанесенном за счет распространения небольших количеств радиоактивных веществ с воздушными массами из зоны Чернобыльской АЭС””.

Так було. З тих подій витікає ще один дуже болісний урок аварії. Й досі навесні, в квітні-травні Україною повзуть чутки, що на ЧАЕС знову чи то аварія, чи то вибух, чи то викид радіації. Звісно, ніяких названих подій на станції не відбувається, а стреси у населення є. А ось до офіційної інформації, яка спростовує дані чутки, довіри немає. І це прикро.

РОЗДІЛ 5

Вплив Чорнобильської катастрофи на розвиток атомної енергетики держави та світу

Чорнобильська катастрофа залишила свій слід не тільки на долях людей, які її пережили. Вона вплинула та продовжує впливати на ставлення до розвитку атомної енергетики у всьому світі. Вона загальмувала дослідження в ядерній галузі, адже практичний попит на них значно знизився. Це, в свою чергу, автоматично загальмувало й роботи з підвищення безпеки блоків, що вже збудовані та діють. Склалася парадоксальна ситуація: з причин усунення вірогідної небезпеки від АЕС якісно та кількісно знизилися фінансові вкладення в підвищення їхньої безпеки.

Та найбільше постраждала саме українська атомна енергетика. На момент аварії на території України будувалося щонайменш 5 атомних блоків, в тому числі два – на Чорнобильській АЕС. Чорнобильські блоки так і не були добудовані, незважаючи на те, що в них вже були вкладені значні державні кошти. П’ятий блок був готовий майже на 90%, було розпочато набір персоналу для роботи на ньому. Готовність шостого блоку перевищувала 60%. Непросто складалася доля запланованих і частково збудованих блоків Хмельницької та Рівненської АЕС: хоча вони не так званого “чорнобильського типу”, їх будівництво було заморожене майже на 20 років. За чотири роки після аварії було видано постанову “Про мораторій на будівництво нових АЕС на території УРСР”, після чого ввели у експлуатацію лише 6 енергоблоків: три-на Запорізькій АЕС, і по одному на Хмельницькій АЕС, Рівненській АЕС, Південно-Українській. Потужність кожного – 1000 МВт.

Світ вважав українську атомну енергетику апріорі небезпечною. Показовими з цієї точки зору є події початку – середини дев’яностих років минулого століття. 11 жовтня 1991 року внаслідок пожежі на першому блоці зазнало певних пошкоджень обладнання другого енергоблоку. Пожежа та пошкодження не мали ядерної та радіаційної загрози. За звичайних умов робота обладнання та генерація електроенергії були б, безумовно, поновлені. Але сама на зва станції, де відбулася аварія, була настільки промовистою, що незначна, за оцінками фахівців, аварія спричинила значний стрибок радіофобічних настроїв у світі. Внаслідок цього 30 листопада 1991 року другий енергоблок ЧАЕС було зупинено назавжди.

В 1995 році український уряд підписав “Меморандум про взаєморозуміння”, який і сьогодні спеціалісти в енергетичній галузі не називають інакше, як “сумнозвісним”, оскільки він обумовлював закриття Чорнобильської АЕС. Рік по тому, у 1996-му, було зупинено 1-й енергоблок ЧАЕС. Він також не виробив свого проектного ресурсу. Припинення генерації електроенергії двома чорнобильськими блоками спричинило помітну нестачу електроенергії в Україні. Українці ще добре пам’ятають так звані “веєрні відключення ” електроенергії – в певні дні у певних регіонах, містах, селах, навіть міських кварталах. Нагадаємо, що частка “атомної” енергії складає 43% від загальної кількості виробленої в Україні електроенергії.

Міжнародне співтовариство, згідно з умовами “Меморандуму...” мало вкласти кошти у будівництво компенсуючих потужностей на атомних станціях України. Втім, блоки Хмельницької та Рівненської АЕС держава добудовувала за власний, бюджетний кошт. Зараз наша країна дуже важко повертає собі втрачені позиції. Вона посідає 8-е місце в світі за кількістю енергоблоків і 5-е – у Європі. (Світову першість за кількістю реакторів утримують США). Сьогодні на території України діють 15 атомних блоків. Але “Програма розвитку атомної енергетики”, прийнята у 2006 році, згідно з якої в Україні до 2030 року повинно запрацювати 30 нових блоків, не виконується. В суспільстві й досі нема чіткого розуміння: на цей час альтернативи атомній енергетиці немає. Зате побоювання шкоди від вірогідних ядерних і радіаційних аварій є. Немає й чіткої програми розвитку альтернативних джерел енергії. Відсутня й роз’яснювальна робота серед населення з даних питань. Здається, людям простіше заплющити очі і взагалі не шукати будь-яких сучасних засобів вироблення електроенергії. Хіба це не черговий гіркий наслідок та жорстокий урок Чорнобиля?

РОЗДІЛ 6

Закриття ЧАЕС. Соціально-економічні наслідки

25 грудня 1995 року Уряд України ухвалив рішення про дострокове закриття Чорнобильської АЕС. 11 грудня 1998 року прийнято Закон України “Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС і перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС в екологічно безпечну систему”. Фінансові витрати по зняттю енергоблоків та соціального захисту персоналу станції та славутичан мали здійснюватись за рахунок Державного бюджету України, організацій, добровільних внесків фізичних та юридичних осіб. “Укриття” також повинно було фінансуватись за рахунок Фонду, який займався заходами щодо ліквідації наслідків катастрофи та соціального захисту населення [11, с.36].

Після прийняття постанови Кабінету Міністрів “Про припинення роботи 3-го енергоблоку і остаточного закриття Чорнобильської атомної електростанції” від 20 березня 2000 року у квітні президент України Леонід Кучма видав указ № 557/2000 “Про створення урядової групи, яка займалася комплексним вирішенням проблеми ЧАЕС”. Згодом, урядова комісія винесла постанови по визначенню комплексних заходів щодо пом’якшення соціальних наслідків з проблем закриття ЧАЕС та соціального благополуччя міста.

На передодні дострокового закриття, 5 грудня 2000 року в уряді відбулися слухання з представниками: Європейської Ради, Міністерства праці США, Франції, Німеччини та інші про остаточне закриття ЧАЕС, а за тиждень Леонід Кучма на зустрічі з працівниками станції запевнив, що ніхто не залишиться без соціального захисту.

15 грудня 2000 року о 13 годині 17 хвилин відбувся останній етап: ключем “АЗ-5” назавжди зупинено роботу не тільки 3-го енергоблоку, а й всієї Чорнобильської АЕС. Електростанція припинила вироблення електроенергії.

Люди не могли повірити: те, що вони колись будували, на чому працювали, все, що з таким трудом, такими жертвами відновлювали після аварії – все це потрібно знищити власними руками. На веб-сайті ДСП “ЧАЕС” [17, с.37] розміщено відео про те, як саме закривався «первісток атомної енергетики України”. Неможливо без сліз дивитися ті кадри: коли плачуть чоловіки –оперативний персонал блоку! – сильні, мужні, професійні – розумієш, що насправді відбувається щось жахливе.

Закриття “трійки” велося в прямому ефірі Першого національного каналу. Трагедію професіоналів, трагедію монопрофільного міста – Славутича – намагалися перетворити на шоу. Звучали урочисті промови про те, що “світовий жах, Чорнобильська АЕС”, нарешті зупинена назавжди.

Чи була Україна готова до цього серйозного кроку? Зараз і політики, і фахівці в галузі економіки, і керівники ЧАЕС одноголосно стверджують: ні, не була. Зняття АЕС з експлуатації – справа досить дорога, її вартість можна порівняти з будівництвом нової станції. В світовій практиці кошти на зняття АЕС з експлуатації починають накопичувати вже з моменту її проектування та будівництва. В нашій країні такої практики немає. Відповідно, у державному бюджеті постійно не вистачає коштів на фінансування ЧАЕС, яка, припинивши вироблення електроенергії, з прибуткового підприємства перетворилася на отримувача бюджетних грошей.

Та чи не найважче після зупинки станції довелося жителям міста Славутича. І це також урок Чорнобиля: інтереси держави та її народу повинні бути вищими за бажання та вимоги зовнішніх політичних сил, навіть тих, які позиціонують себе як тактичні або стратегічні партнери.

РОЗДІЛ 7

Славутич: політ над прірвою

Розпад СРСР залишив молоду українську державу віч-на-віч з її проблемами, а збудоване зусиллями усіх республік інтернаціональне місто енергетиків перед перспективою суцільного безробіття і економічного занепаду після закриття Чорнобильської атомної електростанції. Сьогодні впевнено можна сказати – цього не сталося. Не сталося, бо в Славутичі живуть люди, яким не вперше довелося приймати виклик долі і які мають таку міську владу на яку, по праву, заслуговують.

Міська влада розпочала займатися питанням розвитку Славутича і проблемою диверсифікації економіки міста ще на початку 90-х років. З цього часу створювалась модель місцевої демократії. Не лише до реалізації стратегії розвитку міста, а й до її розробки, через різноманітні форми спілкування: громадські збори, муніципальні слухання, засідання “Громадської ради з розвитку міста”, прямі телеефіри з представниками міської влади, керівниками підприємств, установ та організацій, ділові ігри, залучається найширше коло соціально-активної частини населення Славутича.

За ці роки в Славутичі створена найсучасніша соціальна інфраструктура. Цілком заслужено, що крім багатьох нагород місто отримало сертифікат № 1 міста-лабораторії в рамках Муніципальної майстерні. Сьогодні є всі умови для того, щоб Славутич впевнено дивився у майбутнє. Завершується корегування генерального плану забудови міста до 30 тис. жителів з урахуванням головного - економічного розвитку, диверсифікації економіки міста в умовах знятої з експлуатації Чорнобильської АЕС.

Але це – зараз. Наприкінці 2000 року чимало славутичан сумнівалися в тому, що у міста є перспективи. Адже з закриттям станції Славутич втрачав значну частину робочих місць – нагадаємо, що на той час на станції працювало близько 12 тисяч славутичан – сумарно, як промисловий та непромисловий персонал. Одразу після закриття станції значна частина мешканців міста зробила спробу переїхати до інших міст, зокрема – атомних містечок. У 2001 – 2003 роках місто втратило майже три тисячі жителів за рахунок міграційного відтоку. Та спроби знайти роботу на інших АЕС України для переважної більшості колишніх працівників виявилися марними: на інших АЕС чорнобильців ніхто не чекав.

Чимало з тих, хто поїхав з міста на початку 2000-х років, повернулися назад. І не тільки тому, що їм не було куди подітися. Міське самоуправління в той час розгорнуло велику роботу по диверсифікації місцевої економіки. Було створено відокремлений підрозділ НАЕК “Енергоатом” – підприємство “АРС”. На промисловому майданчику ЧАЕС почали розгортатися міжнародні проекти. У 2001 році було побудовано промислово-опалювальну котельню. Зараз ведеться будівництво заводу з переробки рідких радіоактивних відходів, промислового комплексу з переробки твердих радіоактивних відходів, сховища відпрацьованого ядерного палива, розпочаті роботи з будівництва нового безпечного конфайнмента.

Тож, на промисловому майданчику потрібні робочі руки. Зараз, за направленнями ЧАЕС, молодих фахівців готує один із державних університетів – Севастопольський національний університет ядерної енергії та промисловості. Славутич поступово стає науковим центром . 20-22 квітня 2011 року відбулася міжнародна конференція на тему: “Двадцять п’ять років Чорнобильської катастрофи. Безпека майбутнього”, на якій обговорювалися питання ядерних та радіаційних ризиків та наслідки ядерних та радіаційних аварій для здоров’я людей та довкілля, а також проблеми, пов’язані з об`єктом “Укриття” та  зняттям Чорнобильської АЕС з експлуатації [12, с.36].

Та й сама Чорнобильська АЕС продовжує працювати. Так, вона вже не генерує електроенергію, але на її базі створене Державне спеціалізоване підприємство, завданням якого є не тільки зняття обладнання та систем з експлуатації, але й напрацювання важливого досвіду в цьому напрямку. Цей досвід, без сумніву, буде корисним, коли на етап зняття з експлуатації вийдуть інші українські АЕС.

Чи могло місто не подолати свій політ над прірвою? Напевне, могло б, але подолало і перемогло. І це також є важливим уроком чорнобильської катастрофи: яким бути нашому майбутньому, залежить від кожного з нас.