9. Передумови для прийняття стратегічних рішень у процесі управління підприємством. Корпоративний, діловий, функціональний та операційний рівні стратегічних рішень.

ПЕРЕДУМОВИ ?-

Рівні розробки стратегії в організації:

Корпоративна стратегія поширюється на всю компанію, охоплює всі напрями її діяльності. Рішення щодо корпоративної стратегії зазвичай приймає рада директорів: керівники найвищого рангу та інші ключові менеджери.

Розробка корпоративної стратегії для підприємства має такі складові:

• визначення меж і напрямів диверсифікації;

• заходи з поліпшення загальних показників роботи в тих галузях, у яких уже працює підприємство (швидкий розвиток найперспективніших підприємств, забезпечення нормальної діяльності в основних сферах бізнесу, підтримка ділової активності в малоприбуткових, але перспективних напрямах, відмова від непривабливих сфер бізнесу);

• пошук способів досягнення синергетичного ефекту від діяльності споріднених господарських підрозділів і перетворення його на конкурентну перевагу;

• визначення інвестиційних пріоритетів і спрямування корпоративних ресурсів у найпривабливіші напрями діяльності.

Ділова стратегія. Для підприємства, яке займається одним видом бізнесу, корпоративна та ділова стратегія збігаються; відмінності між ними є тільки на диверсифікованому підприємстві.

Ділова стратегія стосується управління окремою сферою діяльності підприємства; вона складається з низки підходів і напрямів, розроблюваних керівництвом для досягнення найкращих показників у цій сфері діяльності.

Відповідальність за ділову стратегію несе менеджер стратегічного господарського підрозділу (стратегічної бізнес-одиниці) підприємства — самостійної структурної одиниці організації, орієнтованої на певні стратегічні зони господарювання (сфери бізнесу). Стратегічна бізнес-одиниця — незалежна від інших зона бізнесу, яка охоплює певну сферу діяльності фірми; внутрішньо фірмова організаційна одиниця, що відповідає за розробку стратегії фірми на одному чи кількох сегментах цільового ринку.

Сукупність стратегічних одиниць бізнесу утворюють господарський (корпоративний, стратегічний) портфель фірми. В основі виокремлення стратегічних одиниць бізнесу лежить концепція сегментації ринку (поділу ринку на частини — сегменти зі схожими характеристиками) згідно з такими критеріями: територіальним (ринковим), товарним (продуктовим), за типом покупців, мішаним.

Залежно від рівня виділення стратегічних бізнес-одиниць ними можуть бути регіональні відділення, дочірні компанії, підприємства, групи підрозділів тощо.

Стратегічна бізнес-одиниця має такі характеристики:

• вона орієнтована на певну сферу діяльності (товари чи послуги, тип покупців, географічний ринок) або на кілька сфер водночас;

• має власну стратегію розвитку, що ґрунтується на конкурентних перевагах, і чітко визначених конкурентів;

• має самостійного керівника з повноваженнями приймати важливі рішення, який контролює більшість факторів, що впливають на рівень прибутків; розпоряджається ресурсами, самостійно планує та проводить виробничо-збутову діяльність, матеріально-технічне постачання;

• відповідає за самостійне створення прибутку.

У компанії може бути від однієї стратегічної бізнес-одиниці (якщо це невелика спеціалізована фірма) до кількох десятків. Коли їх недостатньо, то є загроза ігнорування важливих відмінностей у напрямах бізнесу; надто велика кількість стратегічних бізнес-одиниць ускладнює процес стратегічного управління.

Основне завдання ділової стратегії — досягнення і закріплення довготермінової конкурентоспроможної позиції підприємства на ринку. Для його виконання ділову стратегію слід розробляти за такими основними напрямами:

• планування заходів, спрямованих на посилення конкурентоспроможності та збереження конкурентних переваг;

• формування механізму реагування на зовнішні зміни;

• координація стратегічних дій основних функціональних підрозділів

• зусилля щодо вирішення специфічних питань і проблем підприємства.

Функціональні стратегії стосуються плану дій окремих функціональних відділів і служб підприємства (НДДКР, виробництво, маркетинг, персонал, розподіл, фінанси тощо) у межах корпоративної та ділової стратегії. За її формування відповідають керівники функціональних підрозділів. Роль функціональної стратегії полягає в підтримці загальної ділової стратегії та конкурентоспроможності компанії, створенні управлінських орієнтирів для досягнення визначених функціональних цілей підприємства.

Якщо керівники функціональних підрозділів реалізують власні стратегії незалежно один від одного та від менеджера стратегічної бізнес-одиниці, це може призвести до нескоординованих дій і конфліктів. Щоб цього не трапилось, потрібно координувати функціональні стратегії ще на стадії обговорення, коли не пізно усунути розбіжності.

Операційні стратегії визначають, як забезпечити виконання важливих оперативних завдань (закупівлю матеріалів, управління запасами, ремонт, транспортування, рекламні кампанії та ін.) у рамках функціональних, ділових і корпоративних стратегій підприємства. За їх розробкувідповідають менеджери середньої ланки. Їхні пропозиції має розглядати й затверджувати керівництво підприємства.

10. Характерні риси стратегій підприємства. Загальна типологія стратегій за рівнями стратегічних рішень.

Тепер досить багато місця в економічній літературі займає питання відносно сполучення або розділення підходів до визначення «стратегії як процесу» та «стратегії як результату» (кінцевого орієнтиру). В першому випадку для визначення стратегії потрібно відповісти на такі запитання:

а) «Хто ми є?», «Де ми знаходимся?» (положення а));

б) «Куди ми йдемо?» або «Якими ми бажаємо бути?» (поло­ження б));

в) «Коли і як ми досягнемо наших цілей?», тобто перейти з положення а) у положення б).

Визначення «стратегії як результату» пов’язано з ототожненням мети та стратегії і зумовлено необхідністю встановлення конкретних орієнтирів для здійснення стратегічної діяльності. У цьому контексті розрізняють такі підходи.

Найчастіше стратегію ототожнюють з позицією на ринках, із заходами, що дають змогу зміцнити конкурентну позицію та збільшити частку на «своїх ринках», вести боротьбу за завоювання нових ринків та ін. За більш широким визначенням стратегія — це конкретизована у певних показ­никах позиція в середовищі, яку займає підприємство, це — своєрідний погляд на внутрішнє і зовнішнє середовище і спроба знайти шляхи ефективного пристосування до зовнішних, неконтрольованих фірмою факторів, а також проведення необхідних змін елементів та їхніх комбінацій внутрішнього середовища.

Стратегія розглядається як зразок, до якого прагне наблизитись організація (підприємство). Найчастіше за зразок беруть процвітаючу фірму, аналізують її позитивні сторони діяльності й намагаються скористатися її досвідом.

З іншого боку, стратегію як мету управління можна визначити як ідеальну модель підприємства, в якій реалізується «бачення» його керівників і власників і яка побудована з використанням SWOT-аналізу.

У сучасній літературі можна також виокремити дві основних концепції стратегії — філософську та організаційно-управлінську.

Філософська концепція наголошує на загальному значенні стратегії для підприємства.

Стратегію можна розглядати як філософію, якою має керуватися організація, що її має. З цієї точки зору стратегія це:

• позиція, спосіб життя, що не дає зупинитися на досягнутому, а орієнтує на постійний розвиток;

• інтегральна частина менеджменту, що дозволяє усвідомити майбутнє;

• процес мислення, інтелектуальні вправи, які потребують спеціальної підготовки, навичок і процедур;

• відтворювана цінність, що дає змогу досягти найкращих результатів активізацією діяльності всього персоналу.

Стратегію можна визначити як шаблон логічної, послідовної поведінки, яка складається на підприємстві свідомо чи стихійно.

Стратегію можна визначити також як найважливіший елемент самовизначення підприємства чи організації. У такому контексті вона тісно пов’язана з характеристиками та особливостями організаційної культури, має, як правило, всі її переваги й недоліки, дає змогу більш грунтовно формулювати соціальні стратегії загалом і елементи соціальних напрямків у стратегіях іншого типу.

Отже, стратегія:

• дає визначення основних напрямків і шляхів досягнення цілей зміцнення, зростання та забезпечення виживання організації в довгостроковій перспективі на основі концентрації зусиль на певних пріоритетах;

• є способом встановлення взаємодії фірми із зовнішнім середовищем;

• формується на основі дуже узагальненої, неповної та недостатньо точної інформації;

• постійно уточнюється в процесі діяльності, чому має сприяти добре налагоджений зворотний зв’язок;

• через багатоцільовий характер діяльності підприємства має складну внутрішню структуру, тобто можна ставити питання про формування системи стратегій у вигляді «стратегічного набору»;

• є основою для розробки стратегічних планів, проектів і програм, які є системною характеристикою напрямків розвитку підприємства;

• є інструментом міжфункціональної інтеграції діяльності підприємства, способом досягнення синергії;

• є основою для формування та проведення змін в організаційній структурі підприємства, узагальненим стрижнем діяльності всіх рівнів і ланок ОСУ;

• є основним змістовним елементом діяльності вищого управлінського персоналу;

• є фактором стабілізації відносин в організації;

• дає змогу налагодити ефективну мотивацію, контроль, облік та аналіз, виступаючи як стандарт, котрий визначає успішний розвиток і результати.

Кожен процес чи явище можуть давати лише те, що є в їхньому потенціалі. Стратегія — це багатогранне та дуже ефективне для діяльності підприємства творіння, яке, між іншим, не є панацеєю від всіх негараздів підприємства. Тому дуже важливо чітко визначити, чого саме не треба очікувати від стратегії.

Чого не дає стратегія:

• негайного результату;

• 100 % передбачення майбутнього, котре б забезпечувало у поточ­ному періоді прийняття «винятково правильних рішень»;

• продажу товарів у запланованих обсягах;

• забезпечення необхідними за кількісними та якісними характеристиками ресурсами за низькими цінами саме тими постачальниками, що були заздалегідь визначені;

• 100% виконання всіх стратегічних настанов;

• визначення стандартного переліку дій та етапів розробки стратегії для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності (див. розд. 1.2);

• обов’язкового виживання підприємства в довгостроковій перспек­тиві (відсутність стратегії зменшує ймовірність виживання підприємства взагалі).

Чим не повинна бути стратегія:

• «вилитим у бронзі» планом, який треба виконати за будь-яких умов і будь-якою ціною;

• переліком сухих стандартних форм і документів, де втрачається основна ідея існування та розвитку підприємства;

• простою агрегацією продуктових, ресурсних і функціональних планів;

• планом «обсягом 100 сторінок»;

• ідеєю лише вищого управлінського персоналу;

• розробленою та виконаною в умовах конфлікту;

• заміною здорового глузду та інтуїції.

Аналіз діяльності підприємств у ринковій економіці дав змогу виокремити фактори, що найбільш суттєво впливають на зміст стратегії:

• потреби клієнтів;

• наявність можливості та період впровадження необхідних нововведень різних типів;

• наявність необхідних ресурсів;

• можливості використання власних і залучених капіталовкладень;

• рівень діючої технології та можливості її модифікації;

• тип і масштаб використання сучасних інформаційних технологій;

• кадровий потенціал та ін.

Загальна типологія стратегій за рівнями стратегічних рішень – див. Питання 9

10. Стратегії підприємств різних галузей. Еталонні стратегії розвитку підприємства та стратегії його організаційного розвитку.

Стратегії конкуренції у фрагментарних галузях

Фрагментарними галузями в СУ називаються такі, для яких характерно: відсутність єдиного лідера; велике число невеликих конкурентів. Прикладом фрагментарних галузей можуть служити: пекарні, аптеки, готелі, ресторани, ательє, медичні клініки і ін.

Основні ознаки фрагментарних галузей: відсутність або слабка враженість ефектів масштабу; відносно низькі вхідні бар'єри; розкиданість споживачів по регіонах; висока частка транспортних витрат в структурі витрат; відносна невелика кількість споживачів; високий ступінь продуктової диференціації, заснованої на іміджі; місцеве регіональне регулювання, що робить кожний географічний район унікальним.

У фрагментарних галузях застосовуються наступні види стратегій: розробка і використовування стандартних послуг; збільшення споживацької вартості за допомогою інтеграції товарів і послуг; вузька продуктова лінія; обслуговування вузького кола клієнтів; робота в межах вузької географічної території.

Стратегії конкуренції на міжнародних ринках

Можна виділити декілька причин інтернаціоналізації бізнесу. Серед них такі, як: прагнення знайти нові ринки збуту; бажання знизити собівартість продукції; намір здійснити вертикальну інтеграцію.

На процес інтернаціоналізації роблять вплив різні чинники, наприклад: відмінності у виробничих витратах, що визначаються відмінностями в ставках заробітної платні, податках, вартості енергії, ресурсів і т.д.; коливання обмінних курсів; державне регулювання, що визначається відмінностями в тарифах, квотах, цінах, технічних стандартах, сертифікації, регулюванні вивозу валюти; відмінності в культурах.

Можна виділити декілька типів інтернаціональних стратегій:

- надання ліцензійних прав інофірмам на виробництво і просування продукції у формі ліцензійних угод за допомогою надання права користування патентами; поставок унікальних комплектуючих, технічної документації, технологічного устаткування, інженерного персоналу; надання фірмової торгової марки і ін.;

- виробництво в одній країні і експорт в інші на основі схем генеральної або ексклюзивної дистрибуції, авторизованого дилерства, представництва;

- задоволення специфічних потреб клієнтів в різних країнах, наприклад, поставка спеціальних верстатів і устаткування, хімікатів, програмних продуктів;

- задоволення стандартних потреб у вигляді поставок готової продукції таких галузей, як автомобілебудування, літакобудування, машинобудування, виробництво обчислювальної техніки [7, с. 73-75].

Найбільш поширені, вивірені практикою і широко висвітлені в літературі стратегії бізнесу зазвичай називаються базисними або еталонними. Вони відображають чотири різні підходи до зростання фірми і пов’язані із зміною стану одного або декількох наступних елементів: продукт, ринок, галузь, положення фірми усередині галузі, технологія. Кожен з даних п’яти елементів може знаходитися в одному з двох станів: існуючий стан або новий стан.

Еталонні стратегії розвитку підприємства та стратегії його організаційного розвитку.

Першу групу еталонних стратегій складають так звані стратегії концентричного зростання. Сюди потрапляють ті стратегії, які пов’язані із зміною продукту і (або) ринку і не зачіпають три інших елементи. У разі використання даних стратегій фірма намагається поліпшити свій продукт або починає випускати новий, не міняючи при цьому галузі. Що стосується ринку, то фірма веде пошук можливостей поліпшення свого положення на існуючому ринку або ж переходу на новий ринок

Конкретними типами стратегій першої групи є наступні:

- Стратегія посилення позиції на ринку, при якій фірма робить все, щоб з даним продуктом на даному ринку завоювати кращі позиції. Для реалізації цієї стратегії потрібні великі маркетингові зусилля. Реалізація цієї стратегії допускає також здійснення так званої "горизонтальної інтеграції", при якій фірма намагається встановити контроль над своїми конкурентами.

- Стратегія розвитку ринку, що полягає в пошуку нових ринків для вже вироблюваного продукту.

- Стратегія розвитку продукту, що припускає рішення задачі зростання за рахунок виробництва нового продукту. При цьому передбачається його реалізація на вже освоєному фірмою ринку.

Другу групу еталонних стратегій складають такі стратегії бізнесу, які припускають розширення фірми шляхом додавання нових структур. Ці стратегії називаються стратегіями інтегрованого зростання. Зазвичай фірма може удаватися до здійснення таких стратегій, якщо вона знаходиться в сильному бізнесі, не може здійснювати стратегії концентричного зростання. При цьому інтегроване зростання може відбуватись як шляхом придбання власності, так і шляхом розширення зсередини. В обох випадках відбувається зміна положення фірми усередині галузі. Виділяються два основні типи стратегій інтегрованого зростання:

- Стратегія зворотної вертикальної інтеграції, направлена на зростання фірми за рахунок придбання або ж посилення контролю над постачальниками, а також за рахунок створення дочірніх структур, що здійснюють постачання.

- Стратегія прямої інтеграції, яка передбачає придбання у власність, або встановлення повного контролю фірмою над дистрибюторами її продукції.

Третьою групою еталонних стратегій розвитку бізнесу є стратегії диверсифікованого зростання. Ці стратегії реалізуються в тому випадку, якщо фірма далі не може розвиватися на даному ринку з даним продуктом в рамках даної галузі. Стратегіями даного типу є наступні:

- Стратегія концентричної диверсифікації, що базується на пошуку і використанні додаткових можливостей для виробництва нових продуктів в існуючому бізнесі. При цьому існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає, виходячи з тих можливостей, які характерні для освоєного ринку, використовуваної технології або ж в інших сильних сторонах функціонування фірми.

- Стратегія горизонтальної диверсифікації, що припускає пошук можливостей зростання на існуючому ринку за рахунок нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної від використовуваної. При даній стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не пов’язаних продуктів, які б використовували вже наявні можливості фірми, наприклад в області постачань. Оскільки новий продукт повинен бути орієнтований на споживача основного продукту, то по своїх якостях він повинен бути супутнім вже вироблюваному продукту.

- Стратегія конгломеративної диверсифікації, що полягає в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов’язаних з вже вироблюваними нових продуктів, які реалізуються на нових ринках. Це одна з найскладніших для реалізації стратегій розвитку, оскільки її успішне здійснення залежить від багатьох чинників, зокрема від компетентності наявного персоналу, і особливо менеджерів, сезонності в житті ринку, наявність необхідних сум грошей і тому подібне.

Четвертим типом еталонних стратегій розвитку бізнесу є стратегії скорочення. Дані стратегії реалізуються тоді, коли фірма потребує перегрупування сил після тривалого періоду зростання або у зв’язку з необхідністю підвищення ефективності, коли спостерігаються спади і кардинальні зміни в економіці, такі, як, наприклад, структурна перебудова і тому подібне. В певних обставинах це єдино можливі стратегії оновлення бізнесу, оскільки в переважній більшості випадків оновлення і загальне прискорення – взаємовиключні процеси розвитку бізнесу. Виділяються чотири типи стратегій змушеного скорочення бізнесу:

- "Скорочення і переорієнтація" (переоріентація ресурсів фірми на випуск нового продукту).

- "Відсікання зайвого" (продаж частини фірми або її дочірньої компанії).

- "Збір урожаю" (отримання короткострокового додаткового грошового потоку від бізнесу, що не може бути вигідно проданим).

- "Негайна ліквідація" (розпродаж всіх активів фірми).

У практиці фірма може одночасно реалізовувати декілька стратегій. Особливо це поширено у багатогалузевих компаній. Може проводитися фірмою і певна послідовність в реалізації стратегій.

10. Стратегії управління ресурсами підприємства (ресурсозабезпечення та ресурсозбереження) та особливості їх вибору.

(все, що знайшла)

Одна з головних цілей стратегічного управління на підприємстві — забезпечення раціонального розподілу ресурсів між напрямками діяльності (СЗГ) і їх ефективного використання для якнайкращого досягнення поставлених стратегічних цілей.

Ресурсне забезпечення стратегічної діяльності підприємства має здійснюватись у відповідній формі на основі розробки ресурсних стратегій, які сприяють розв’язанню таких завдань:

• визначення перспективних потреб підприємства в ресурсах всіх необхідних видів;

• розрахунок допустимих ресурсних обмежень і формування прогресивних норм витрат ресурсів різних типів;

• визначення «зон стратегічних ресурсів», можливостей їхнього використання шляхом балансування обсягів і складу, термінів постачання з динамікою використання;

• розробка заходів щодо раціонального транспортування, зберігання та використання;

• використання підходів з позиції логістики щодо системи реалізації ресурсних стратегій.

І. Ансоф пропонує для розробки ресурсних стратегій використовувати підхід, аналогічний з визначенням СЗГ при розробці продуктово-товарних стратегій: ресурсні потреби фірми визначати через «зони стратегічних ресурсів» (ЗСР), які характеризують ситуацію із забезпеченням окремими видами ресурсів потреб підприємства.

ЗСР — сегмент ринку, де діє певна сукупність підприємств-постачальників, що можуть забезпечити виведення на ринок товарного асортименту фірми й сприяти ритмічному функціонуванню її виробничо-управлінської системи.

Кожне підприємство працює з різними ЗСР (їхні основні групи наведено на рис. 3.25), перелік яких зумовлюється особливостями зовнішнього та внутрішнього середовища.

Для кожної ЗСР розробляються стратегії, які, як зазначалося, є певною системою обмежень і стратегічних заходів, що розробляються підприємством з метою їх подолання. Однак на кожному конкретному відрізку часу узгодження інших видів стратегій з ресурсними — безумовна необхідність, що, зокрема, визначає й темпи виконання загальних стратегічних планів і програм. Через контроль і аналіз виконання планів та програм ресурсного забезпечення інших стратегічних планів і програм відбувається контроль та координація системи розподілу ресурсів між окремими підрозділами, тобто реалізація найдавнішої, первісної функції, яку з самого початку здійснювало стратегічне управління ще на ранніх етапах свого розвитку.

Рис. 3.25. Принципова схема структури та взаємозв’язку ресурсів підприємства

Отже, ресурсна стратегія — це узагальнена модель дій підприємства у ЗСР, необхідних для досягнення визначених цілей за допомогою коорди­нації та розподілу ресурсів компанії між окремими сферами її діяльності.

На рис. 3.26 показано основні елементи, які треба враховувати при розробці ресурсних стратегій.

Рис. 3.26. Ресурсні стратегії: склад ресурсів і рух

Ресурстні стратегії — тип забезпечуючих стратегій стратегічного набору, в яких визначаються стратегії поведінки підприємства у ЗСР, форми та методи постачання, політика створення страхових запасів; систем розподілу і поповнення ресурсів.

Реалізація ресурсних стратегій означає також формування нового або перетворення наявного виробничого потенціалу підприємства, оскільки кількість, співвідношення та цільова спрямованість використання ресурсів «задають» основні цільові характеристики виробничого потенціалу підприємства

,

10. Виробнича стратегія підприємства. Класифікація стратегій за: розвитком виробництва, використанням виробничого потенціалу, стадіями виробництва тощо.

Стратегія виробництва — це довгострокова комплексна програма дій зі створення та реалізації продукту організації; загальна концепція досягнення виробничих цілей за встановлених обмежень у ресурсах.

У межах виробничої стратегії потрібно приймати рішення щодо організації виробничого процесу (добору потрібної технології, розробки виробничої програми, матеріально­технічного забезпечення, управління запасами, проектування виробничої структури й інфраструктури підприємства). Цю стратегію можна застосовувати не тільки до промисловості (заготівельних, обробних і складальних процесів, виконуваних на заводах), а й до надання послуг (освіти, охорони здоров’я, туризму, готельного господарства, торгівлі, транспорту тощо).

Як одна з підсистем корпоративного управління виробнича стратегія є функціональною, подібно до фінансової, кадрової, маркетингової, інноваційної, інвестиційної, і пов’язана з ними. Відповідають за розробку стратегій виробництва керівники середньої ланки та виробничі (лінійні) менеджери, пропозиції яких розглядає та затверджує вище керівництво.

Виробнича стратегія — спосіб досягнення стратегічних виробничих цілей, які посідають важливе місце в системі цілей підприємства, зокрема:

1) зменшення виробничих витрат. Для їх оцінювання використовують показники собівартості виробництва одиниці продукції, оборотності товарних запасів, фондовіддачі, питомих витрат живої праці та матеріалів;

2) підвищення якості виробництва, яку оцінюють за такими показниками: відсотком браку; кількістю скарг, рекламацій і повернень продукції; часткою дефектів кінцевої продукції; часом надійного функціонування продукції; витратами на підвищення якості продукції;

3) досягнення високої якості постачання, яку оцінюють за такими показниками: часткою постачань, які точно відповідають умовам контрактів (угод); кількістю (часткою) затримок, зривів постачань, невиконання інших умов; фінансовими збитками через невиконання умов постачання;

4) досягнення відповідності виробництва попиту на кінцеву продукцію, яку оцінюють за такими показниками: швидкістю оновлення асортименту вироблюваної продукції; широтою асортименту вироблюваної продукції; часткою (обсягом) оновлення асортименту продуктових груп (класів, ліній, родин) і товарної номенклатури всередині продуктових груп.

Стратегії розвитку організації розроблюють, ґрунтуючись на використанні її конкурентних переваг. Основу ефективної виробничої стратегії становлять такі чинники:

• якість наукових досліджень (це важливо для високотехнологічних галузей);

• можливість інновацій у виробничому процесі;

• ступінь опанування наявних прогресивних виробничих технологій;

• низька собівартість продукції (економія на масштабах виробництва);

• якість продукції (зменшення кількості дефектів, потреби в ре­

монті);

• ефективне використання виробничих потужностей (особливо в капіталомістких галузях);

• вигідне розміщення підприємства (дає змогу економити на транспортуванні);

• доступ до кваліфікованої чи дешевої робочої сили;

• висока продуктивність праці (важливо для трудомістких галузей);

• спроможність виготовляти багато модифікацій продукції;

• здатність виконувати комплексні й індивідуальні замовлення;

• ноу­хау в контролі над якістю;

• компетентність у сфері дизайну продукції;

• спроможність швидко переводити нові товари зі стадії розробки в промислове виробництво;

• гнучке регулювання обсягів виробництва, здатність швидко реагувати на зміни попиту [74; 89].

За сучасних умов гострої міжнародної конкуренції ефективні стратегії виробництва ґрунтуються на дотриманні трьох важливих організаційних принципів:

1) виробництво “точно вчасно”, відповідно до якого підприємство прагне одержувати матеріали та комплектувальні вироби точно в той час, коли вони потрібні для виробництва. За такої системи постачальники доставляють потрібні для підприємства ресурси не раз на тиждень, як зазвичай, а кілька разів на день;

2) робити все правильно з першого разу, згідно з яким якість виробленої продукції забезпечують за допомогою системи тотального комплексного контролю. Кожна посадова особа відповідає за якість виробленої продукції. Нові працівники зобов’язані вивчати принципи оцінювання якості водночас з опануванням виробничих операцій. Це сприяє підвищенню ролі контролю над якістю на кожному робочому місці;

3) комплексного профілактичного обслуговування, який полягає в тому, що працівники повинні ретельно виконувати профілактичне обслуговування обладнання, щоб запобігти його відмовам. Це потребує високої кваліфікації робітників, їх уміння виконувати кілька завдань, мати широкий профіль суміжних спеціальностей [8;

Типи стратегій виробництва Стратегії концентрації, спеціалізації та комбінування виробництва

Стратегія концентрації виробництва полягає в зосередженні випуску одного чи кількох аналогічних видів продукції на одному потужному підприємстві (у межах регіону). Унаслідок її застосування збільшуються розміри підприємства, обсяги випуску та продажу продукції, чисельність працівників, вартість основних фондів. Завдяки цій стратегії зростає потужність машин і обладнання, збільшуються розміри споруд і кількість однакових верстатів, що сприяє зниженню собівартості продукції.

Стратегія концентрації виробництва доцільна тоді, коли зростає потреба в певних видах продукції та розвитку науково­технічного прогресу в галузі, є можливість підвищувати якість продукції та зменшувати її вартість.

На ступінь концентрації виробництва (розміри підприємства) впливають різні фактори:

у видобувній промисловості — природні умови, кількість корисних копалин, терміни служби споруд, обсяги споживання продукції;

у галузях обробної промисловості з дискретним виробництвом (машинобудуванні, взуттєвій і текстильній промисловості) — склад верстатів, технологічного обладнання, сервісних господарств і підрозділів.

Розглянемо основні варіанти стратегії концентрації виробництва:

• концентрація спеціалізованого виробництва дає змогу зосередити однорідне виробництво на великих підприємствах, щоб уможливити застосування високопродуктивних спеціалізованих машин, автоматизованих поточних ліній, сучасних методів організації виробництва. Це найефективніший варіант концентрації;

• концентрація комбінованих виробництв забезпечує послідовне виконання технологічних процесів, комплексну переробку сировини, використання відходів і побічних продуктів, скорочення викидів шкідливих речовин у природне середовище;

• концентрація не пов’язаних між собою виробництв (ні однорідністю, ні послідовністю технологічних процесів, ні комплексною переробкою сировини) уважають найнеефективнішим варіантом зростання розмірів підприємства. Недостатня спеціалізація, різні розміри поєднаних виробництв, різнорідність продукції не дають змоги досягнути високої ефективності виробництва, ускладнюють управління технологічним процесом.

До переваг стратегії концентрації виробництва належить зменшення собівартості продукції, можливість залучати висококваліфікованих фахівців, автоматизувати виробництво, застосовувати сучасні інформаційні ресурси й технології. Однак подальша концентрація ускладнює процес управління підприємством.

Сутність стратегії спеціалізації виробництва — зосередження діяльності на відносно вузьких, спеціальних напрямах, окремих технологічних операціях або видах продукції. Вона поєднує поділ праці та концентрацію (об’єднання) однорідних операцій або продукції.

Є такі варіанти стратегії спеціалізації виробництва в промисловості: предметна, подетальна, технологічна та ін:

Стратегія предметної спеціалізації передбачає зосередження виробництва певних видів продукції кінцевого споживання (інструментів, одягу, автомобілів, тощо).

Стратегія подетальної спеціалізації означає зосередження виробництва певних деталей, заготовок, напівфабрикатів, а також виконання окремих технологічних процесів (наприклад, завод двигунів).

Стратегія технологічної стадійної спеціалізації полягає в перетворенні окремих технологічних стадій (фаз, операцій) на самостійне виробництво (наприклад, ливарний завод, прядильну фабрику тощо).

Стратегії спеціалізації допоміжних виробництв передбачають, наприклад, уведення в дію ремонтних заводів і організацію міжгалузевих виробництв (зокрема, випуску продукції загальнопромислового призначення — редукторів, колінчастих валів тощо).

Важлива умова розвитку спеціалізації виробництва — внутрішньо­ та міжвиробнича кооперація — установлення тривалих виробничих і управлінських зв’язків між підприємствами, кожне з яких спеціалізується на випуску окремих складових частин виробів чи на виконанні окремих робіт (послуг). Виробнича кооперація може бути регіональною, галузевою та міжнародною.

Стратегія комбінування виробництва ґрунтується на поєднанні різних галузей виробництва в одній потужній організації для спрощення міжвиробничих зв’язків у межах технологічного процесу.

Умови застосування стратегії комбінування виробництва в промисловості — спеціалізація виробництва та його концентрація, високий рівень науково­технічного розвитку. Це дає змогу економічно вигідно використовувати великі обсяги відходів виробництва, ефективніше перероблювати обмежені сировинні ресурси.

характеристики стратегії комбінування:

• технічне об’єднання різнорідних виробництв у єдиний технологічний ланцюг;

• пропорційність виробництв за продуктивністю (потужністю);

• територіальна єдність підприємств;

• організаційно­економічна доцільність об’єднання виробництв;

• наявність якісних комунікацій між різними виробництвами;

• спільні допоміжні та сервісні виробництва.

Застосування стратегії комбінування у виробництві надає такі переваги:

• комплексне використання (переробка) відходів виробництва;

• одержання максимальної кількості корисних речовин (компонентів) із сировини;

• ефективне використання обмежених недешевих природних ресурсів;

• зменшення матеріалоємності продукції;

• розширення сировинної бази промисловості;

• зменшення шкоди природному середовищу.

Стратегії одиничного, серійного, масового та безупинного виробництва

Залежно від рівня спеціалізації робочих місць, обсягу та стабільності номенклатури продукції виділяють стратегії одиничного, серійного, масового та безупинного виробництва. Від типу виробничої стратегії залежить структура підприємств і цехів, характер завантаження робочих місць і руху предметів праці, особливості організації виробництва, технологічних процесів і устаткування, складу та кваліфікації кадрів.

Стратегія одиничного виробництва полягає у виготовленні широкої номенклатури виробів у одиничних екземплярах і має такі особливості:

• програма підприємства складається з широкої номенклатури виробів різного призначення, випуск кожного виробу заплановано в обмеженій кількості;

• номенклатура продукції у виробничій програмі різнотипна, нестабільна, що призводить до зменшення можливостей застосування стандартизованих конструкторсько­технологічних рішень;

• виготовляють багато складних, оригінальних деталей і мало — уніфікованих;

• замовлення на виробництво зазвичай не повторюються, тому витрати на детальну розробку технологічних процесів економічно невиправдані;

• брак спеціального устаткування робить економічно невиправданим забезпечення потрібної точності розмірів деталей, що призводить до збільшення обсягів кінцевої оброки в процесі складання, часто виконуваної вручну;

• технологічні процеси розроблюють для всієї операції, а потім деталізують безпосередньо у виробничих підрозділах, тому велику частину технологічного та планового керівництва перенесено із центрального апарату управління в цехи;

• підприємство широко застосовує універсальне обладнання, яке дає змогу обробляти багато деталей, а спеціальні верстати, напівавтомати й автомати використовують рідко;

• велика трудомісткість продукції, висока кваліфікація працівників, збільшені витрати матеріалів, пов’язані з великими допусками, підвищують собівартість виробів;

• виконання робіт на універсальному обладнанні, без спеціального устаткування, велика частка ручної праці суттєво збільшують тривалість виробничого циклу.

Варіант стратегії одиничного виробництва — проектне виробництво, тобто виготовлення широкої номенклатури виробів у одиничних кількостях через невизначені проміжки часу чи одноразово (наприклад, великі й масштабні будівельні проекти, космічні проекти, комплекси робіт).

Проектне виробництва має такі особливості:

• усі виробничі ресурси спрямовують на реалізацію одного чи кількох проектів;

• на випуск кожної одиниці продукції витрачають кілька місяців або років;

• продукт дуже великий, складний, унікальний, часто в єдиному екземплярі;

• потрібне обладнання, устаткування та персонал концентрують навколо продукту; після того, як їх роль у проекті закінчується, їх спрямовують на інші проекти.

Стратегія серійного виробництва полягає у виготовленні обмеженої номенклатури виробів партіями (серіями), повторюваними через певні періоди. Серійний тип виробництва найбільше поширений у промисловості; він має такі особливості:

• обмежена номенклатура продукції, але ширша порівняно з одиничним виробництвом;

• повторюваність випуску виробів; стабільність їх конструкції;

• можливість широкої уніфікації продукції та технологічних процесів, виготовлення стандартних деталей великими партіями, що зменшує їх собівартість;

• використання як універсального, так і спеціального високопродуктивного обладнання, налагодження його спеціальними фахівцями;

• економічна доцільність детальної розробки технологічних процесів обробки та складання, визначення режимів обробки, точних назв верстатів, технічних норм часу;

• високий рівень спеціалізації; за кожним робочим місцем закріплено виконання кількох певних деталеоперацій;

• запровадження циклічного графіку випуску продукції, чіткої послідовності обробки виробів у цехах, на виробничих дільни­цях, робочих місцях;

• середній рівень кваліфікації працівників.

Залежно від різноманітності номенклатури продукції, розміру партії виробів, періодичності її випуску, рівня спеціалізації робочих місць розрізняють дрібно­, середньо­ та великосерійне виробництво.

Стратегія масового виробництва.

Стратегія масового виробництва полягає у виготовленні однотипної продукції у великих обсягах упродовж тривалого часу (наприклад, виготовлення автомобілів, тракторів, сільськогосподарських машин, телевізорів, холодильників, годинників).

Ця виробнича стратегія має такі особливості:

• обмеження номенклатури випуску виробів заводом або цехом до одного­двох найменувань;

• широке застосування в конструкціях виробів уніфікації, стандартизації, взаємозамінних елементів;

• нечасте змінення виробничої програми, супроводжуване зазвичай реконструкцією цеху чи підприємства;

• глибоке розроблення технологічних процесів, операції яких диференційовано до окремих переходів; їх виконують на спеціальному обладнанні за допомогою спеціалізованого устаткування;

• використання високопродуктивного обладнання (автоматів, агрегатних верстатів, автоматичних ліній), економічно доцільного за значних обсягів виробництва та диференціації технологічного процесу;

• використання замість універсального обладнання й устаткування спеціалізованого;

• закріплення за кожним робочим місцем небагатьох деталеоперацій;

• різке скорочення обсягу ручної праці, виключення довідних і припасовувальних робіт, залучення вузькоспеціалізованих працівників­операторів і висококваліфікованих робітників-наладників;

• великі витрати засобів і часу, перерви у випуску продукції підприємства за будь­яких змін конструкції виробів, технологічних процесів, систем планування, обліку й інших аспектів організаційно­технологічної діяльності підприємства;

• потреба в значній централізації всіх функцій керівництва (стандартні плани розроблює плановий відділ підприємства, технологічні процеси — відділ головного технолога тощо);

• переважно невисока кваліфікація працівників.

Стратегію безупинного виробництва застосовують у разі випуску великих обсягів високостандартизованої продукції в металургії, електроенергетиці, нафтопереробці, хімічній і харчовій промисловості, сфері послуг. Вона має такі особливості:

• ресурси безупинним потоком (24 години на добу) проходять через виробничу систему, перетворюючись на готову продукцію на її виході;

• виробництво та технічний контроль високоавтоматизовані, технологічні процеси інтегровані;

• зупинки технологічного процесу неприпустимі, їх наслідок — великі витрати на поновлення запуску виробництва;

• вироблена продукція однорідна, її вимірюють в умовних одиницях, погонних, квадратних і кубічних метрах, тоннах тощо;

• для проектування та впровадження безупинного виробництва потрібні високі капітальні витрати, тому обсяги випуску продукції мають бути великі, щоб їх окупити.