17. Особливості управління позиченими коштами банку.

Якщо наявних залучених коштів недостатньо для проведення всіх активних операцій, що їх має намір здійснити банк, то можна або відмовитися від операції, або запозичити ресурси на ринку. Операцію запозичення коштів називають купівлею фондів, а джерела запозичення — недепозитними зобов’язаннями банку. Особливістю запозичених коштів є те, що у процесі їх формування ініціатором виступає банк, тоді як при створенні депозитної бази ініціатива належить клієнтам. Коли йдеться про запозичення, банк самостійно визначає, скільки і на який період йому потрібно коштів, а у процесі залучення вкладів їх сума та строки визначаються клієнтами з огляду на власні потреби.

Основні джерела запозичення коштів для банківських установ такі: позики у центральному банку (ЦБ); міжбанківський ринок ресурсів; проведення операцій РЕПО; міжнародний фінансовий ринок (євроринок); ринок депозитних сертифікатів; ринок комерційних паперів; позики в небанківському секторі.

На вибір недепозитних джерел коштів банку впливають такі чинники: відносна вартість конкретного джерела; граничні строки погашення; рівень надійності джерела; правила та обмеження щодо використання; доступність; кредитні можливості банку-позичальника — розмір капіталу, рейтинг, можливості реалізації комерційних паперів тощо.

Процес управління запозиченими коштами має певні особливості, виходячи з яких менеджери формують стратегію управління ресурсами.

1. Гнучкість управління: у кожний момент часу можна чітко визначити, скільки і на який період необхідно банку запозичити коштів. Потреба в недепозитних джерелах розраховується як різниця між вихідними та вхідними грошовими потоками банку, з урахуванням як реальних, так і очікуваних значень.

2. Висока чутливість до змін ринкової відсоткової ставки: позики здебільшого надаються під плаваючу ставку або на короткі періоди часу.

3. Короткостроковий характер операцій запозичення: найпопулярнішими є одноденні позики та зі строками погашення до двох тижнів.

4. Неможливість застосування цінових методів управління, оскільки ставку за позикою встановлює кредитор.

Отже, менеджмент банку може частково вплинути на вартість запозичених коштів, підтримуючи високу репутацію своєї установи, підвищуючи її надійність і платоспроможність та поліпшуючи фінансові показники діяльності.

17. Суть і необхідність управління активами. Кредитна політика як складова загальної стратегії розвитку банку.

Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише що-до одного аспекту банківської діяльності — розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних витрат. Банк не має потреби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочувати витрати на підготовку та оплату праці фахівців.

Вади цієї стратегії полягають у тому, що вона не дозволяє максимізувати прибуток.

Управління банком через активи

З часу заснування банків і до 1960-х років в міжнародній практиці керівництво кредитними установами здійснювалось пе-реважно через управління активними операціями. За такого під-ходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зо-бов’язання і капітал — як такі, що не залежать від їхньої діяльності, а визначаються, головно, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Вважалося, що банк не може вплину-ти на обсяги, вартість та структуру залучених коштів, оскільки клієнти банку нібито самі визначають кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та поточними рахунками, які вони мають намір відкрити в банківській установі. В такому разі клю-чова сфера прийняття рішень керівництвом банку пов’язується не із залученням коштів, а із розміщенням активів. Управлінські рі-шення здебільшого стосуються того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позички.

Потреби ліквідності за такого підходу задовольняються підтриманням значної частини активів у високоліквідній фор-мі, придбанням достатньої кількості державних цінних папе-рів, а також завдяки поміркованому управлінню кредитним портфелем. Більшість банківських кредитів у такому разі ма-ють бути короткостроковими або виданими на строки, що від-повідають сезонним потребам клієнтів, з рівномірним пога-шенням протягом усього ділового циклу. Проте на практиці ці вимоги не завжди дотримуються, особливо коли економіка пе-ребуває у стадії спаду. Тоді нерідко виникає необхідність рес-труктуризації деяких видів кредитів (наприклад, їх пролонга-ції), а отже, потрібно шукати нові джерела коштів для підтри-мання цих кредитів.

Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише що-до одного аспекту банківської діяльності — розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші мето-ди, які не потребують значних ресурсних витрат. Банк не має по-треби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочувати витрати на підготовку та оплату праці фа-хівців.

Вади цієї стратегії полягають у тому, що вона не дозволяє мак¬симізувати прибуток. Адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами і, отже, від впливу на їхню вартість. З іншого боку, велика частина банківських активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтримання достатньо-го рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів.

Стратегії управління активами притаманна своя логіка і в де-яких випадках, наприклад в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними, вона цілком виправдана. В Україні частина банків вико-ристовує зазначений підхід до управління частіше, ніж інші ме-тоди, що зумовлено рядом причин. До об’єктивних причин мож-на віднести те, що доходи переважної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, звужує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах об-меженого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, керувати бан-ком через розміщення активів.

Для багатьох банків такий підхід є простим, зрозумілим і звич¬ним, а невисокий рівень кваліфікації банківських менеджерів не дозволяє застосовувати на практиці підходи до управління склад¬ніші, ніж управління активами. Інколи застосування цього підхо-ду виправдане і пояснюється специфікою діяльності банку.

Проте у сучасних умовах дедалі більше вітчизняних банків досягають тієї стадії розвитку, за якої актуальним стає інтегрова-ний підхід до управління активами і пасивами.