40

Тема: Історична наука в епоху позитивізму (друга половина XIX – початок XX ст.)|віків| План

1. Позитивізм у французькій історичній науці.

2. Позитивізм у британській історичній науці.

3. Позитивізм і німецький історизм. Марксистська історіософія. Соціальна історія М.Вебера.

4. Позитивізм в історіографії США.

Друга половина XIX ст. ознаменована значним прогресом в організації історичних досліджень, публікації документів, викладанні історії. На цей час припадає заснування безлічі історичних журналів – зокрема таких, які в своїх країнах надовго стають провідними, а інші з них продовжують виходити і понині. Місцеві історичні товариства об'єднуються в загальнонаціональні асоціації (Німеччина, США) або під егідою новостворених наукових центрів типу Італійського історичного інституту. Вони грають важливу роль в справі виявлення і публікації місцевих джерел. Продовжуються раніше початі великі серійні публікації документів (такі, як «Monumenta Germaniae Historica») і робляться нові, наприклад, видання керованого Т.Зіккелем Австрійського інституту історичних досліджень, головним чином з історії середньовіччя, що здобули високий науковий авторитет. Із спеціалізованих центрів вивчення нової історії слід назвати засноване в 1888 р. і таке, що проіснувало до кінця Третьої республіки «Товариство історії Французької революції», а серед його видань – початі в ознаменування 100-річного ювілею революції багатотомні публікації протоколів Якобінського клубу і актів Комітету суспільного порятунку.

Закладаються основи спеціальної історичної освіти в університетах. Попереду інших країн в цьому відношенні йде Німеччина. Тоді як в Англії перший університетський систематичний курс з історії починають читати в 1870-і роки, а в США перша історична кафедра створюється в 1881 р., в німецьких університетах вже з початку 1860-х років існує спеціалізація по різних галузях історичних знань. Університетськими ученими-істориками ведуться і значні наукові дослідження. Деякі університети (перш за все знову-таки німецькі) здійснюють публікації документів, мають власні періодичні видання типу «вчених записок» і т.д.

Між істориками окремих країн складаються певні наукові зв'язки. Частина|частка| з|із| них здобула освіту і професійну підготовку в зарубіжних університетах. Американські історики у той час нерідко|незрідка| проходять|минають| навчання|вчення| в Німеччині. З|із| Росії їдуть вчитися в університети різних європейськи|х країн, в російських університетах починають|розпочинають| свій шлях|колію| в науку слов'янські історики. Наукові контакти розвиваються і за допомогою поїздок з метою вивчення на місці архівних першоджерел.

Дискусії в академічному середовищі|середі| з крупних історичних проблем нерідко|частенько| набувають міжнародного характеру. Прикладом|зразком| може служити дис­кусія|, що розгорнулася в 1880-ті роки навколо|навкруг| походження європейського феодалізму.

До кінця XIX ст.|ст| у середовищі професійних істориків починає виявлятися невдоволення наявним теоретико-методологічним арсеналом, здійснюються пошуки нових, ефективніших підходів до вивчення минулого.

Наприкінці|під кінець| XIX ст.|ст| представники впливових| історіографічних течій все частіше вступають в пряму конфронтацію з|із| марксизмом або ж намагаються|пробують| запозичати| і включити в свої побудови|шикування| окремі| його елементи. Це – своєрідне| мірило наукового авторитету, завойованого на той час марксистською історичною концепцією. У національних історіографіях низки країн зародився марксистський напрям|, представлений переважно|уяв роботами активних учасників соціалі­стичного| руху. Труди П. Лафарга (Франція), А. Лабріоли (Італія), Г.В. Плеханова (Росія) внесли важливий|поважний| внесок|вклад| не тільки|не лише| до пропаганди, захисту і подальшої| теоретичної розробки марксистського| вчення про суспільство|товариство|, але й у висвітлення з марксистських позицій проблем конкретної історії.

Проте впродовж всієї другої половини XIX ст. в історіографії (особливо таких країн, як Англія, Франція, США, Італія, Росія) провідне положення займали ідеї позитивізму. Позитивістська філософія виникла і розвивалася на тлі бурхливого прогресу природних наук і випробувала на собі його дію. Однією з основоположних її ідей стала зведена в універсальний принцип ідея еволюції, якій проклало шлях відкриття еволюційних процесів в природі Ч.Лайеллем (поступовість змін земної кори) і Ч.Дарвіном (еволюція біологічних видів як результат природного відбору). Позитивізм являв собою спробу протиставити збудованим умоглядно філософським концепціям таке розуміння світу, яке грунтувалося б на позитивних (наукових) даних і охоплювало б як природу, так і суспільство.

Основи позитивістської філософії були закладені ще в 30-40-і рр. XIX ст. Огюстом Контом (1798–1857) у його основній роботі «Курс позитивної філософії». Але саме в даний період позитивізм, одержуючи подальший розвиток в працях Герберта Спенсера (1820–1903), – «Основні начала» (1862), «Основи соціології» та ін. – стає найбільш впливовою течією в західноєвропейській філософській думці.

Позитивізм у філософії претендував на подолання «однобічності» і матеріалізму, і ідеалізму. Цій філософській позиції відповідало плюралістичне уявлення про історію як результат паралельної, рівнозначної дії та взаємодії безлічі «чинників» (економіка, право, мораль, релігія і т. д.).¹ У той же час, не віддаючи в теорії переваги якому-небудь з них як вирішальному, позитивістська соціологія на практиці незмінно схилялася до пояснення історії через свідомість людей (не індивідуальну, а масову), залишаючись тим самим на грунті ідеалізму.

Хоча в позитивізмі була закладена тенденція до зіставлення історії і соціології і до приниження ролі історичної| науки як такої, його філософські| й соціологічні ідеї справили|робили| в другій половині XIX ст.|ст| сильний вплив на розвиток історичної науки, хоч і неоднозначний за своїми резільтатами|.