21. Києво-Могилянська академія як посередник філосовської думки (Петро Могила ,Феофан Прокопович).

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи – Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія – утворився у 1632 р. шляхом об’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому академію стали називати Києво-Могилянською. Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності. Тут було запроваджене роздільне вивчення філософії та богослов’я.

У академії працювали такі видатні мислителі того часу, як І.Галятовський, С.Яворський

І.Гізель, Л.Баранович, Г.Кониський, Г.Щербацький та ін…

П.Могила був не лише громадським та культурним діячем, але й мислителем.

Погляди П.Могили:

• Обстоював ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви

• Закликав поширювати освіту в народному середовищі.

• Наполягав на пріоритеті духовної влади над державною

• окреслив образ бажаного володаря – «філософа на троні», гуманного щодо своїх, нещадного до ворогів, освіченого і мудрого, вірного Богові та підзвітного йому

Істотний внесок у розвиток української культури, зо­крема філософії, зробив професор академії Феофан Прокопович (1677—1736), який читав лекції з ариф­метики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богосло­в'я. Він був людиною високої ерудиції. Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію перехо­ду тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, то­гочасної модерної європейської філософії. Ця тенденція особливо стає помітною при переосмисленні ним розумін­ня Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта; тенденції до визнання непорушності законів приро­ди, до утвердження сили людського розуму, до критики питоритаризму і догматизму, притаманного філософії по­переднього часу, тощо. Він визнавав важливу роль чуттєвого досвіду в осягненні істини, але при цьому особливу увагу звертав і на споглядання як невід'ємну умову цього процесу та фантазію, що, на його думку, забезпечує зв'язаність цих двох складових під час знаходження істини.

Серед натурфілософських, онтологічних проблем, яким Прокопович надавав особливо важливого значення, було учіння про матерію, яке він переосмислив відповідно до філософії Нового часу. Всупереч усталеній середньовіч­ній схоластичній традиції він розглядав матерію не в метафізиці, а в натурфілософії, у зв'язку з природознав­чими дослідженнями. Матерія в його інтерпретації не є чистою потенцією, що своїм існуванням завдячує формі, не є абстрактним субстратом, а мислиться як така, що характеризується протяжністю, тобто має ширину, глиби­ну, висоту, довжину тощо. Ще до обґрунтування М. Ломоносовим закону збереження матерії Прокопович за­значав, що матерія, яку Бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ні збіль­шуватись, ні зменшуватись, і скільки її створено, стільки й залишиться завжди.

Головною ознакою природи він вважав рух, який по­в'язував із суперечністю речей, взаємозв'язком протиле­жностей, про що свідчать будова світу, зміна матеріаль­них речей у ньому, які взаємознищуються, щоб не лише зберегти, але й примножити його бездоганність. Розгля­даючи проблему руху, Ф. Прокопович не залишив поза увагою і проблеми часу, кінцевого і безкінечного, перерв­ного і неперервного. Простір він ототожнював із місцем, що його займає тіло, а тому не зводив щастя лише до матеріального статку. Він доводив, що людина стає щас­ливою за умов дотримання нею закону природного, мора­льного, громадянського й Божого, що значною мірою досягається пі ляхом самопізнання.