Релігія як духовна цінність.
Релігія – це сфера духовного життя суспільства, групи або людини, спосіб практично духовного освоєння світу, область духовного виробництва.
Релігія – це віра, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності в існуванні того або іншого різновиду надприродного, а також обєднання віруючих людей у певну організацію.
Релігія (лат. «зв’язую) – зв'язок священного та світського.
Головною ознакою всіх релігій є віра у надприродне.
Віра – особливий психічний стан повного визначення й прийняття якогось твердження або установки без достатніх обґрунтувань.
У релігії виявляється сутність відповідного суспільства, його глибинні зв’язки. Релігія – необхідний етап у житті кожного суспільства. Релігія – один із засобів вираження уявлень людини.
Класифікація релігій
Монотеїстичні (Християнство, іслам, іудаїзм)
Політеїстичні (багато богів)
стародавні релігії (наприклад, стародавні Греція, Рим, Єгипет, Київська Русь до 988 р.)
Мертві
Живі (сучасн)
Таким чином, можна представити наступну класифікацію релігій:
1). Ранні (родоплемінні. первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);
2).Етнічні та регіональні (національно-державні) релігії (іудаїзм, індуїзм, зороастризм);
3). Світові релігії (буддизм, християнство, іслам);
4). нові релігійні рухи (нетрадиційні рухи).
Філосовське значення наукових відкриттів епохи Відродження (н.Коперник, Дж.Бруно).
Ренесанс або Відродження – важливий час в історії розвитку філософської думки. (14-16 ст.). Саме тоді відроджується цікавість до античної літератури і філософії. Християнський теоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, й воля, й доля хвилюють філософів та мислителів Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Нікколо Маккіавелі, Миколу Крузанського та ін…
Виникає явище ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського блага головною метою соціального та культурного розвитку і підкреслює цінність неповторності кожної особи.
Властиві анти схоластична спрямованість та пантеїстична картина смут. (Пантеїзм – філософське вчення, в якому Бог сприймається як надприродна сила, що існує в усіх об’єктах, а ен як всемогутня особа.)
Прагнення знайти граничні підстави для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М.Кузанського, до питання про положення людини в космосі, про його фізичні і значеннєві зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина вважалась безсумнівним центром усіх зв’язків світового цілого. Положення міняється після виступу Коперника (1473 – 1543), що замінив геоцентризм геліоцентризмом.
Джордано Бруно, приймаючи геліоцентриську концепцію Коперника, йде далі, лишаючи і Сонця положення центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч зірок, подібних до нашого Сонця, навколо яких обертається безліч планет, схожих на нашу Землю. Стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породження нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманна всім природним речам. Розумне життя повинне бути не тільки на Землі.
Людина – кінцева земна істота – володіє кінцевою смертною душею. Тільки розумна безособова частина душі може бути безсмертна. Тому ми по-винні усвідомлювати неминучість особистої смерті. Однак в чеканні смерті, на думку Дж. Бруно, не можна бути дозвільним, тому що ми призначені для теоретичного творення на основі пізнання. Вища ступінь пізнання п вища ступінь людського удосконалювання – самовідданість, і подвижництво заради високої мети – є стан героїчного ентузіазму, до якого і треба прагнути. Гімном розуму, здатному, переборюючи кінцівку його носія, самостійно, без опори на одкровення, осягати нескінченний Всесвіт, завершується епоха Відродження в Італії.
Такі деякі концепції, що висувалися філософією епохи Відродження. Однак вирішальне вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки поступово пробивала собі дорогу ідея автономної філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов, що спирається на досвід і природний розум, філософії, що обгрунтовує знання про природу, природні право і мораль, природну релігію. Таку ідею прийняли і протестанти, і багато католиків. Лише східна церква продовжує до наших днів захищати ідею християнської філософії, ідею філософствування в вірі. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям переконання в силі природного розуму, здатного обгрунтувати самоцінність земного життя, але і посіяла сумніву в його силі, виявивши необхідність для розуму самовивчення, тобто дослідження своїх можливостей і границь.