“Гайдамаки” (1839-1841 рр.)

Це був перший великий твір Ш. на історичну тематику і перша спроба створення романтичної героїчної епопеї в українській літературі. Поема присвячена Василю Григоровичу на пам’ять про день звільнення Ш. з кріпацтва.

Тема – Коліївщина, народне антифеодальне повстання 1768 р. проти польсько-шляхетського гноблення на Правобережній Україні. Повстання почалося на Київщині, поширилося на Поділля і Волинь. Було жорстоко придушене. Основним джерелом відомостей про Коліївщину були для Ш. спогади дитинства (розповіді діда). Серед літературних джерел називають роман Михала Чайковського “Вернигора”. Гайдамацькі пісні позначились на загальній ліричній тональності твору, на його пафосі, а також на поетиці.

У поемі спостерігаємо певні розбіжності у погляді Ш. на Коліївщину. Автор у тексті прямо заявив, що метою поеми є оспівування й увіковічення справедливої гайдамацької покари гнобителям. Одночасно у передмові зазначає “Слава Богу, що минуло”, – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами.” Отже, вже в час написання “Гайдамаків” у Ш. було досить неоднозначне сприйняття Коліївщини – як “пекельного свята”, “недолі козацького краю”, і як вияву справедливої козацької кари.

Історизм твору досить умовний. Для Ш. головне – передати народний погляд на Коліївщину. Він прямо вказує джерела твору – народні перекази і навіть приховує, містифікує певним чином своє знання історичних матеріалів про повстання: “надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого…”. У “Гайдамаках” Ш. осмислив історію в актуальному національно- та соціально-визвольному дусі, з орієнтацією на ідеал вільної України. У поемі, зокрема у Передмові, вимальовується також ідеал “братства братнього” і федерації вільних слов’янських народів, який пізніше ясно конкретизується у діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Твір має складну архітектоніку (основний принцип побудови літературного твору як єдиного цілого). Він складається з 10 композиційно закінчених частин, має авторський вступ, історичний вступ, епілог і передмову (по мові). Побудова твору визначається своєрідністю художнього історизму поеми. Ш. ставив завдання відтворити епічний розмах подій. Це здійснено шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір (“всю Україну”). Цей романтичний принцип побудови художнього світу (макропростір у мікрочасі) поширюється і на динаміку розвитку головного героя (Ярема → Гадайда), який побудований на протиставленні того, що було вчора, тому, що є сьогодні. Розрізнені, композиційно закінчені частини, пов’язані змістом, дозволяють розімкнути часопростір у різних напрямках. У поемі відбувається монтаж подій (епізодів), що проходять ніби одночасно і з однаковим напруженням.

Перший вступ – це авторська програма, його бачення подій. У цьому вступі є також елементи полеміки з сучасними авторами щодо завдань літератури і щодо можливостей української мови.

Історичний вступ – це експозиція, розповідь про історичні причини Коліївщини, це відтворення стану анархії в польському суспільстві того періоду. Поштовхом до повстання Ш. називає численні й жорстокі розправи об’єднань шляхти (конфедерацій) над селянами.

Передмова (по мові) являє собою політичну програму автора в контексті слов’янофільства.

Поема має дві сюжетні лінії, міцно переплетені, але цілком самостійні. Ш. використав своєрідний прийом романтичного історизму: на тлі історичних подій простежив долю вигаданого героя. Перша сюжетна лінія – повстання, друга – доля Яреми Галайди, сироти, рядового учасника Коліївщини. Цілком вигаданою є лінія про кохання Яреми і Оксани. Образ головного героя має прототип – це гайдамак Голойда, оповіді і пісні про якого були поширені на батьківщині поета. Романтичний характер твору підтверджується також тим, що Ш. робить його головним героєм повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуалізованих образах Яреми, Гонти, Залізняка, Волоха.

Система персонажів поеми складається передусім з двох збірних образів – гайдамаків і “ляхів”, які контрастно протистоять один одному. Позитивні герої гіперболізовано романтичні, але по-різному. Ярема автобіографічно ближчий автору. Гонта романтизований найбільше як особистість великого масштабу з нелюдською силою волі й саможертовною відданістю справі. Над збірними образами домінує “образ автора”, який вибудовує багатовимірну часову перспективу твору. Образ автора двоєдиний. Перший – це синхронний (епічний) розповідач. Він не відділений від зображеного ні часовою, ні просторовою дистанцією. Це створює ефект реальності подій і присутності читача. Другий – ліричний автор або “власне автор” – розмикає епічний часрпростір, відкриває його у сучасність.

В основі поетики твору – фольклор. Саме фольклорні уявлення лежать в основі образності поеми. Це, наприклад, розгорнуті метафори бою і бенкету, крові й посіву. В основі персоніфікації предметів і явищ природи – теза про психологічну єдність героя з природою. Для стилю і поетики характерні: суб’єктивність, ліричність, присутність авторського “я” (коментарі, риторичні фігури, зауваження). Для твору характерна поліритмія. Ритмічно виділяються контрастні картини, авторські відступи, пейзажі, зміни сюжетних ситуацій. Л. Білецький: “Вся, насичена червоною барвою швидких змін подій, робить враження панорами, зміни фрагментів, обірваних хвиль розбурханого моря, що захопило з собою й самого автора. Тому в ній так багато стихійної краси, велика сила трагічних моментів.”

Особливість історизму Ш. полягає в тому, що він зіставляє минуле з теперішнім і спонукає кожного, хто знайомиться з його творами, задуматись, яка ж причина глибокого занепаду й руїни в країні.

Ранній Ш. – це поет-романтик. Водночас вже у ранніх поезіях з’являється самобутня тропіка, риси властивої зрілому поету образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Фольклорну образність поет трансформує, надаючи їй нового символічного значення.