“Катерина” (1838 р.)

присвячена В. Жуковському “на память 22 апреля 1838 года” (день звільнення з кріпацтва). Ш. репрезентує оригінальний і незвичний жанр для української літератури – соціально-побутову поему. Зазначимо тільки, що його твори цього періоду мають лише окремі ознаки цього жанру.

В основі поеми неоригінальний сюжет, який має життєві паралелі. Це історія дівчини-селянки, яку спокушає і покидає з дитиною дворянин, і вона закінчує життя самогубством. Подібні теми широко розроблялись у світовій і російській літературі. Попередником Ш. в українській літературі був Г. Квітка-Основ’яненко (повість “Сердешна Оксана). У світовій літературі аналогії до поеми – європейська міщанська драма і сентиментальна повість (мотив кохання пана і “простолюдинки” з трагічним наповненням). Відчувається також певна типологічна близькість з мотивом кохання туземки з чужинцем, характерний для літератури імперських і колоніальних націй (М. Лермонтов, “Герой нашого часу”, стосунки Печоріна і Бели). У випадку “Катерини” маємо колоніальний погляд: смерть дівчини пов’язана з чужинцем, який несе в собі небезпеку саме як чужинець:

Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями.

Тому можна говорити про подвійний характер конфлікту. Він зумовлений вдачею героїні і суспільними обставинами, і одночасно викликаний порушенням родових законів. З останнім пов’язана неприродно жорстока поведінка батьків дівчини. Це зіткнення “… між емоціями і мудрістю роду, між еросом і логосом.” (М. Шлемкевич). Ш. змальовує цей конфлікт не тільки в рамках національного чи соціального протистояння, а в універсальних загальнолюдських категоріях. Дослідження умов людського існування, особливо страждань, спричинених конфліктом загального добра і особистої волі, стає, починаючи з “Катерини”, центральним мотивом найкращих Ш. творів. Одночасно виникає образ покритки як центральний символ колоніального становища України (Україна як зраджена покритка). Цікаво, що пізніше Є. Маланюк витворює з цього символу архетип повії:

Мізерія чужих історій

Та сльози п’яних кобзарів –

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар

Це ж ти – попівна Роксоляна

Байстрюча мати яничар!

Центральний персонаж твору – Катерина. У ньому автор розкриває передусім “трагедію серця”, трагедію скривдженого й ображеного почуття.

Художні риси твору визначаються авторським задумом. Композиція: короткий авторський вступ, перша частина – експозиція (розповідь про кохання і зраду офіцера), основна частина – трагічні пошуки покриткою батька дитини, епілог (розповідь про долю сина Катерини). Найбільшу вагу має основна частина, яка розкриває центральну проблему твору – долю покритки, жінки-матері.

Особливості стилю і поетики: яскрава суб’єктивність, наскрізна ліричність (авторські ліричні втручання в розповідь, лірично забарвлена лексика). Одночасно елементи драматизації розповіді (тяжіння до монологу, з переходом у діалог). Художні особливості твору дослідники пов’язують також з дуже оригінальним авторським синтезом різних типів творчості. Це просвітительський реалізм – заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей, зображення народної моралі і психології. Сентименталізм – ідеалізація героїні, культ почуттів, виразне авторське замилування і розчулення. Романтизм – однозначна поляризація персонажів, трагічна концепція кохання, стиль “байронічної” поеми.