Б. Тактичні особливості допиту обвинуваченого ( підозрюваного )

Предметом допиту обвинуваченого є обставини, сформульо­вані у постанові про притягнення особи як обвинуваченого.

Обвинувачений не зобов'язаний давати показання у справі, однак, дотримуючи процесуальний порядок проведення допиту і застосовуючи окремі тактичні прийоми, слідчий повинен переко­пати обвинуваченого у недоцільності приховання істини у справі.

Оскільки показання обвинуваченого є не тільки джерелом доказів, а й засобом його захисту від обвинувачень, слідчий мусить падати обвинуваченому можливість детально викласти його показання.

Процесуальний порядок допиту обвинуваченого визначено статтями 143-146 КПК України.

Тактичні прийоми допиту мають свої особливості.

1. Слідчий повинен ретельно вивчити матеріали справи для правильного обрання моменту допиту обвинуваченого (зрозу­міло, у комплексі процедури пред'явлення обвинуваченого, за винятком повторного чи додаткового допиту).

Якщо всі обставини справи, з яких необхідно допитати обви­нуваченого, повністю не досліджено або не перевірено, чи є сумніви у слідчого, проведення допиту буде передчасним і не принесе бажаного результату.

Коли у справі є кілька обвинувачених, а важливе значення має правильне визначення слідчим питання щодо черговості їх допиту, слідчий повинен урахувати:

- яку роль відіграв той чи інший обвинувачений у спільній злочинній діяльності;

• яке покарання загрожує йому за вчинений злочин;

• у яких стосунках він перебуває з іншими обвинуваченими;

• які докази його винності;

• його особисті якості тощо.

Швидке отримання правдивих показань від одних обвинува­чених може стати важливою умовою допиту їх співучасників, що дають неправдиві показання.

Допит обвинуваченого (початковий та основний) почина­ється із запитання слідчого, чи визнає допитуваний свою вину.

Тактика проведення допиту обвинуваченого визначається ставленням обвинуваченого до пред'явленого йому обвинува­чення і до провадження кримінальної справи в цілому. Можли­ві такі типові ситуації:

а) обвинувачений визнає себе винним повністю;

б) обвинувачений визнає себе винним частково;

в) обвинувачений не визнає себе винним і дає неправдиві по- казання;

г) обвинувачений не визнає себе винним і не бажає давати показання;

д) обвинувачений визнає себе винним, але відмовляється від давання показань.

За ситуації, коли обвинувачений визнає себе винним і його показання відповідають іншим матеріалам кримінальної спра­ви, завдання слідчого полягає у перевірці щирості такого зізнання деталізацією його показань або проведенням додатко­вого допиту. Це здійснюється для унеможливлення самообмо-ви чи приховування тяжчого злочину.

У випадках, коли обвинувачений визнає свою вину, але його показання через його добросовісну помилку не відповідають іншим матеріалам справи, перевірка показань здійснюється:

- деталізацією показань обвинуваченого;

- встановленням з'ясування обставин, про які може знати тільки та особа, яка вчинила злочин;

• проведенням повторного допиту зі зміною порядку послі­довності встановлення обставин, щодо яких обвинувачений вже допитувався;

• якщо обвинувачений не може чітко відтворити окремих деталей чи обставин події, можна скористатися тактичними прийомами актуалізації забутого.

Обвинувачений визнає себе винним частково - у цій ситуа­ції показання обвинуваченого містять свідчення, що суперечать матеріалам справи. У таких випадках рекомендується:

• почати допит із відволікаючої бесіди на тему, не пов'язану з розслідуваною подією;

• вислухати показання обвинуваченого до кінця, не переби­ваючи його, та ретельно їх зафіксувати;

• аналізом показань виявити суперечності та роз'яснити їх обвинуваченому;

• поступово пред'явити обвинуваченому окремі докази та ін­ші матеріали, що викривають його неправдиві свідчення.

Пред'явлення обвинуваченому доказів і даних, отриманих через здійснення оиеративно-розшукових заходів, є ефектив­ним тактичним прийомом для викриття обвинуваченого у не­правдивих показаннях обвинуваченого можуть бути викорис­тані тільки перевірені, достовірні факти.

Можна рекомендувати такі способи застосування тактично­го прийому «пред'явлення доказів та інших матеріалів справи»:

• згадування про докази;

• перелік доказів;

• надання можливості допитуваному оглянути окремі до­кази;

• демонстрація доказів, яка може здійснюватись у спосіб:

а) пред'явлення доказів у порядку зростання їх важливості у справі;

б) пред'явлення сукупності доказів;

в) пред'явлення найбільш важливого (головного) доказу. Необхідно, однак, мати на увазі, що пред'явлення доказів із

великими проміжками часу та без певної логічної послідовності через втрату чинника раптовості позитивного результату не дає.

Наявні матеріали необхідно використати так, щоб в обвину­ваченого склалася думка про повну обізнаність слідчого щодо обставин розслідуваного злочину.

Окрім цього, з метою отримання від обвинуваченого правди­вих показань, слідчому доцільно роз'яснити обвинуваченому зміст п. 8 ст. 40 КК стосовно положення, що щире розкаяння та сприяння розкриттю злочину є обставинами, які пом'якшу­ють кримінальну відповідальність. Далі.

Обвинувачений не визнає себе винним і дає неправдиві по­казання. За такої ситуації під час підготовки до допиту необхід­но ретельно вивчити особливості особи обвинуваченого, мате­ріали кримінальної справи, матеріали архівних кримінальних справ, якщо обвинувачений був раніше судимим, умови його життя, його схильність та інтереси.

Під час проведення допиту обвинуваченого за цієї ситуації можна застосувати такі групи тактичних прийомів:

> Використати прийоми емоційного впливу:

а) спонукати розкаятись і визнати вину через розтлумачення допитуваному як шкідливих наслідків замовчування та брехні, так і позитивних наслідків визнання вини та активної співпра- ці зі слідством, зокрема і щодо злочинів, учинених допитува- ним у минулому, роз'яснити зміст і значення дійового каяття;

б) впливати на позитивні сторони особи допитуваного; вико- ристати його інтереси, хобі; відгуки про його високий професій- ний рівень і авторитет серед оточення;

в) використання антипатії, яку відчуває обвинувачений до співучасників, коли така є, та аналізу його залежності від них, що принижує його гідність. Підсилити сумніви в їхній «надій- ності» і нездатності до кінця дотримуватися наперед обумовле- ної між ними лінії поведінки на слідстві;

г) використати фактор раптовості постановою неочікуваних запитань у ситуації, коли обвинувачений таких запитань не очі- кує, оскільки вже внутрішньо налаштувався на інший перебіг подій чи заспокоєний безпечним, на його думку, змістом і на- прямом допиту (інколи цей прийом іще називають «лобовим» допитом).

> Використати, так звані прийоми логічного впливу:

а) пред'явлення доказів, що спростовують показання допиту- ваного (про особливості пред'явлення доказів мова вже йшла);

б) пред'явлення доказів, які вимагають від обвинуваченого деталізації своїх і чужих показань, а це приведе до виявлення суперечностей між позицією допитуваного та іншими співучас- никами;

в) логічний аналіз суперечностей, які є в показаннях допиту- ваного;

г) логічний аналіз суперечностей між інтересами допитува- ного та інших співучасників;

д) постановка контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у справі;

е) максимальна деталізація показань;

є) пропозиція обвинуваченому повторно викласти показан­ня про подію в цілому або окремих її обставин.

Криміналістикою напрацьовано типові тактичні комбінації, що використовуються під час допиту обвинувачених (і не тіль­ки), які не визнають своєї вини і дають неправдиві показання (брешуть).

Під тактичною комбінацією на допиті, коли обвинувачений (підозрюваний) не визнає себе винним і дає неправдиві пока­зання, розумі готь створення штучної ситуації, розрахованої на її неправильне оцінювання допитуваною особою, що об'єктивно приведе до її викриття в неправді. Це досягається використан­ням у різних варіантах таких тактичних прийомів:

• прийоми, що мають на меті приховати від допитуваного обізнаність слідчого про ті чи інші обставини справи;

• метод непрямого (побічного) допиту, який полягає в постановці запитань, які є другорядними, на думку допитува­ного, але фактично маскують головне запитання - про причет­ність до злочину. Наприклад, коли на місці події виявляють сліди пальців рук обвинуваченого, то спершу запитується про таке, яке згодом відкине можливість стверджувати, що ці від­битки залишені ним не під час учинення злочину, а раніше чи пізніше;

• способи для створення ситуації, за якої допитуваний об­мовляється: його спонукають до детальних, розлогих пояснень із розрахунку на те, що серед цієї завідомо неправдивої інфор­мації той повідомить повні достовірні дані, які потраплять у його показання внаслідок нерозуміння їхньої значущості;

• створення напруженості - забезпечується через пред'яв­лення маси доказів, нагадування про мораль в оцінюванні вчи­неного злочину. У тактичній комбінації цей засіб може поєдну­ватися з методом «зняття напруженості». Це досягається різни­ми способами: голосом, інтонацією, репліками слідчого тощо. Криміналістикою, підтвердженою практикою, ці прийоми ви­знаються допустимими за умови, що створювана напруга не по­винна ототожнюватись із грубістю або недозволеним психоло­гічним або фізичним насильством;

• вже згадуваний «лобовий» допит - заспокоївши допиту­ваного розмовою на сторонню тему або малозначущими питан­нями у справі та використавши фактор раптовості, слідчий неочікувано ставить пряме запитання про причетність до зло­чину тощо;

• «допуск легенди» - допитуваному надається можливість безперешкодно викладати надумані свідчення щодо розсліду­ваної події, щоби згодом, використовуючи їхню нелогічність, суперечність матеріалам справи, продемонструвати свідому не­правду, а отже, спонукати до викладення правди;

• форсування темпу допиту і непомітне переведення допиту з однієї сфери блоку питань до іншої з розрахунку на обмовлен­ня за інерцією про обставини, які відомі лише злочинцеві чи особі, що була присутня на місці вчинення злочину;

• створення умов для неправильного оцінювання недобро­совісним обвинуваченим наявної ситуації допиту, про що вже також згадувалось. Як елемент рефлексивного управління, цей прийом розрахований на можливі помилкові орієнтування та оцінювання тієї чи іншої обставини допиту особою, яка справді причетна до цієї обставини.

Тут немає обману, немає примусу до допитуваного щодо вибору ним певної позиції, немає жодного навіювання.

Дезінформація допитуваного, що є результатом цього прийо­му, «справа рук» самого допитуваного. Способів для цього багато: пряма відмова від повідомлення інформації, яка цікавить заінте­ресованих осіб; замовчування, репліки та окремі повідомлення, які допускають неоднозначне тлумачення; створення ситуацій, що можуть обумовити в обвинуваченого ті чи інші догадки;

• очікування - перерва в допиті, щоби створений іншими тактичними прийомами вплив закріпив зміни у психологічно­му стані допитуваного, а це приведе до переборення його уста­новки на завідому неправду;

• створення заповненості - полягає у виділенні слідчим про­галин у показаннях, підкреслюванні нез'ясованих моментів із тим, щоб у допитуваного з'явилося бажання усунути ці прога­лини і дати нові показання;

• використання «слабких місць» особистості обвинуваче­ного.

Звичайно, спершу слідчому необхідно знайти ці місця. До цих слабкостей можна віднести:

• недоліки інтелекту,

• боягузство,

• запальність,

• самозакоханість,

• прямолінійність.

Практично кожна з цих якостей може бути використана слідчим із тактичною метою для нейтралізації його опору вста­новленню істин у справі. Адже через слабкості може йти управ­ління особою.

Але тут слід пам'ятати таку моральну норму: тактичне вико­ристання слабкостей не повинно базуватися на їх заохоченні та сприяти їх укріпленню й розвиткові.

Навпаки, після завершення допиту треба знайти спосіб ви­словити обвинуваченому позитивну оцінку факту дання ним правдивих показань.

Наприклад, на боязкого обвинуваченого можна вплинути через ознайомлення його з санкцією кримінального закону, пе­редбаченою за вчинене, а отже, спонукати його до каяття і спри­яння слідству, щоб пом'якшити відповідальність. Якщо ж він, злякавшись правових наслідків, дає правдиві показання, цей факт доцільно оцінити як мудру з боку обвинуваченого і грунто­вану на правильному розумінні свого становища поведінку.

А зараз про особливості застосування тактичних прийомів у ситуації, коли обвинувачений і не визнає себе винним, і не ба­жає давати показання.

Закон не зобов'язує обвинуваченого давати показання, як і не забороняє йому давати неправдиві показання. Цим законо­давець, як видається, покладає на слідчого обов'язок установи­ти істину незалежно від показань, поведінки і позиції обвину­ваченого, з урахуванням імовірності неправдивих показань з його боку, а можливо, й самообмови.

Але слідчий завжди повинен пам'ятати, що обвинувачений зазвичай краще, ніж будь-хто інший, знає про обставини підго­тування, вчинення і приховання злочину, його мотиви й мету.

Наявна в показаннях обвинуваченого інформація - докази можуть виявитися дуже важливими, а отже, їх відсутність лише негативно відобразиться на повноті розслідування (достатності).

Окрім цього, отримання нових і повних показань від обвину­ваченого суттєво прискорить розслідування, оскільки з них слідчий дізнається про існування інших джерел доказів.

Усе це обумовлює завдання не тільки викрити обвинуваче­ного у неправді, коли той обрав такий спосіб протидії слідству, а й перебороти відмову від давання показань.

Тактичними прийомами переборення відмови від давання обвинуваченим показань є:

- переконання обвинуваченого в неправильності обраної ним позиції;

- повідомлення обвинуваченому про те, що його співучасни­ки, на відміну від нього, вже дають показання, зокрема й такі, що викривають його у злочині;

- використання суперечностей між інтересами співучасників. Для того щоб переконати обвинуваченого в неправильності

обраної ним позиції, слідчий повинен роз'яснити йому, до яких негативних наслідків призведе його відмова:

- затримка з розслідуванням;

• створення перешкод щодо встановлення ступеня вини співучасників;

• ускладнення з установленням справжніх обставин справи, зокрема таких, що пом'якшують вину обвинуваченого або на­віть заперечують її.

Повідомляючи обвинуваченому про те, що співучасники його викривають, не слід знайомити його зі змістом таких пока­зань (до дання ним показань особисто).

Обвинувачений може змінити свої показання та позиції навіть із остраху запізнитися з визнанням своєї вини, якщо слідчий зуміє його у цьому переконати, з тим, щоб саме йому врахувалося розкаяння та сприяння слідству.

Процесуальний порядок допиту підозрюваного визначаєть­ся статтями 107, 134-136, 145, 146 КПК.

Якщо підозрюваного було затримано або до нього було обра­но запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а за неможливості негайного допиту - не пізніше 24 годин після затримання.

Предметом допиту підозрюваного є обставини, на підставі яких особу було затримано, або до неї було обрано запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення.

У ході підготовки до проведення допиту підозрюваного не­обхідно:

- визначити предмет допиту;

• сформулювати запитання і визначити порядок їх послідов­ності;

• визначити, які докази та матеріали можуть бути викорис­тані під час допиту для викриття підозрюваного;

• визначити послідовність проведення допитів за наявності кількох підозрюваних осіб.

Тактика допиту підозрюваного дуже схожа з допитом обви­нуваченого, застосовуються майже ті ж тактичні прийоми. Утім, допит підозрюваного має й специфіку. Вона обумовлена тим, що даних про особу підозрюваного зазвичай недостатньо, їх бракує; у розпорядженні слідчого ще немає такого доказового матеріалу, як під час допиту обвину­ваченого.

Але на боці слідчого, а надто під час першого допиту підо­зрюваного, фактор раптовості: допитуваний ще не встиг проду­мати й підготувати лінію захисту; не знає, якими доказами його вини користується слідчий.

Щоб не повторюватися, не будемо ще раз зупинятися на так­тичному арсеналі слідчого під час допиту підозрюваного, бо він такий, як і для допиту обвинуваченого. Але зупинімося на од­ному з різновидів тактичних комбінацій, безпосередньо пов'я­заних із допитом підозрюваного.

Мова йтиме про комбінацію з використанням трансферів -спеціальних пристосувань для захисту різноманітних об'єктів у спосіб залишення на суб'єкті посягання слідів його злочинних діянь.

Трансфери можуть бути хімічними, можуть бути пристро­ями для отримання фото- і кінозображення, відеознімання зоб­раження злочинця в момент його дій на місці злочину.

Дію більшості трансферів розраховано не на захоплення зло­чинця па місці злочину (хоча можливі й такі варіанти), а на подальше його викриття з використанням комбінацій слідчих дій:

- затримання підозрюваного,

- його оглял із метою виявлення ознак впливу на тіло або одяг трансфера,

- проведення допиту.

Саме у процесі цього допиту можуть бути використані вже згадувані тактичні прийоми, найбільш ефективними з них, як свідчить практика, є:

- послідовне пред'явлення підозрюваному доказів у порядку наростання їхньої викривальної сили;

• створення і локалізація напруженості;

• допуск легенди в поєднанні з припиненням неправди.