
- •Українська демонологія
- •Розділ 1 Походження української демонології
- •Розділ 2 Ієрархія демонічних сил
- •Розділ 3 Демонічні істоти України
- •3.1. Прислів`я, приказки та вислови про демонів
- •3.2. Легенди та перекази про демонічних істот Про вівчара та повітрулю
- •Про те, як чоловік злидні у ріжок загнав.
- •Про те, як чоловік злидні у діжку посадив
- •Змагання із нечистою силою
- •3.3. Лихі сили в творах українських письменників
- •Висновки
- •Список використаних джерел
- •Додатки
- •Р ядові біси
- •Д ванадцятикрилка ш естикрила
Розділ 3 Демонічні істоти України
Антипко (безп’ятько) – чорт, якому дверима відбито п’яти, через що він шкутильгає. У народі вважають, що антипко викльовується з курячого зноска.
Анциболот (анциболотник, болотник, болотяник, болотяний лісовик, кадук) – болотяний чорт, що живе тільки в болоті.
Арідник — найголовніший чорт, якому підпорядковуються чорти нижчих рангів: дідьки, біси, юдники, щезники.
Баба — міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскотує людей. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості. С. Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості — баби — розвинувся сучасний образ Берегині. Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя. Лісова баба — дружина лісовика, банна баба — дух лазні, залізна баба — дух, що живе в кукурудзі, житня баба — польовий дух. Існувало повір’я, що зловлена в полі баба служитиме гоподареві, як вірна наймичка. Подекуди вірили, що баба полюбляє підміняти ще нехрещених дітей на свої відміни (одмінки).
Баба́й (Баба́йка, Вова, Бука) — нічний дух, уявна істота, згадування якої використовують батьки, щоб залякати неслухняних дітей. Бабай описується як «маленький дідусь з бородою і з торбинкою або великим мішком». Іноді Бабай не описується взагалі; в цьому випадку діти уявляють його самі. В уявленнях слов’ян – це привид з великим ротом, що поїдає дітей.
Зазвичай Бабай використовується, щоб неслухняні діти не вставали з ліжка після того, як їх уклали спати. В цьому випадку батьки говорять, що Бабай ховається під ліжком, і що він забере дитину, якщо та встане.
Баба-Яга (Яга, Баба-Юга, Язя, Йога, Єгера) — у дохристиянських віруваннях — богиня смерті; мешканка потойбічного світу; живе у хатинці на курячих ніжках як межі двох світів; традиційний персонаж дитячої казки як лихої баби, небезпечної для дітей, котрих хоче поїдати; взагалі у народних казках — потворна і зла чарівниця, зла істота, стара відьма; також персоніфікація дуже лютої зими; у народі відома з дуже давніх часів (слово яга, можливо, споріднене з литовським anris — «гадюка, уж»; давня язя — «чарівниця»); у переносному розумінні — взагалі лиха, зла, підступна, сварлива жінка. [дод.6]
Берегиня (Оберега) — найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усілякого зла. На думку академіка Б. Рибакова, культ Берегині започаткувався в первісні часи, коли протоукраїнці приносили жертви упирям і берегиням (у чому «проявився дуалістичний анімізм: задобрювання чорних сил і вдячність охоронним берегиням»).
З часом, згідно з еволюцією релігійних уявлень, Берегиня стає «хатньою» богинею, захищаючи оселю, всю родину, надто — малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо. Вона є жіночим аналогом домовика.
Біхрес — біс, який живе в лісі й схожий на мужика у червоній шапці.
Блуд — демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому. Блукає на одному місці до повного знесилення. Це лісовий дух, що заманює людей у нетрі, і там вони помирають.
Босірка — найнижчий ступінь у класифікації відьом.
Вихор — в українських народніх віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу.
Оповідали, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям.
Відьмак — персонаж слов'янської міфології, що володіє чаклунськими здібностями. Також відомий як, перевертень, чаклун, відун. Походження йде від праслов'янської *vědě «я знаю», давньо-руської вѣдь «чаклунство, відьомство, знання».
За повір'ями, відьмак, як і відьма, може бути природженим і навченим. У природженного немає волосся, бороди, вусів зіниці вертикальні. Навчений - нічим не відрізняється від нормального чоловіка.
Іноді згадуються відьмаки, що лояльно ставляться до людей: замовляють хвороби, лікують людей і тварин, забороняють чаклункам чинити зло, захищають людей. У відьмака дві душі: людська і демонічна. Українська міфологія трактує відьмака як главу роду (клану), який має магічні здібності та йде за горизонт дорогами Нави. Українські відьмаки володіли секретами щастя і долі, отриманими від Морока в нагороду за те, що не піддалися на його спокуси.
Відьмак наскрізь бачить всіх відьом і чаклунів в околиці, управляє відьмами, які сповідаються перед ним у тій шкоді, яку вони заподіяли людям.
Вміє керувати бджолами, розганяти хмари. Проти нього безсилі чари русалок. Відьмак здатний бути перевертнем: він перетворюється на коня, метелика, вовка і т.ін. Відьмак не втрачає своєї сили і після смерті: б'ється на могилах з мерцями, не пропускаючи їх у село, і завжди перемагає.
Вій (шолудивий Буняк)— персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується»
Віли (Білі Віли, Сужениці, Сивили, Сестриниці) — богині долі, які, згідно з повір'ям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас — богині поезії, музики, танців. За давньоукраїнськими легендами, Віли наділяють людей, які їм сподобалися (надто вродливих юнаків) умінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, складати пісні, малювати чи вирізьблювати по дереву. Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпущеними косами, в яких буцімто вся чарівна сила Віли. Згідно з повір'ям, вони живуть на хмарах, а також у воді, лісах, на верхів'ях гір. Їх улюблене заняття — пісні й танці. За деякими легендами, одружуються з смертними юнаками, роблячи їх щасливими на все життя, або стають їхніми посестрами. Виліковують поранених і хворих. Можуть воскресити померлого. В поетичній уяві давніх українців хмаряні Віли— завжди добрі, лагідні, зичливі; водяні — злі, а лісові й гірські — з мінливим настроєм. Злі Віли— призвідці бур і посухи.
Віли мали в давніх українців особисті назви, з яких до нас дійшло дев'ять: Даїра, Дора, Д'одона, Мета, Пелідора, Пита, Прімна, Тиха та Яніра.
Ставилися в один ряд з язичницькими богами. За давньоукраїнською легендою, всього віл було 30.
Вважалися великими віщунками, натхненними дівами, жрицями Сонця. Мешкали в горах.
В давньоукраїнського племені фракійців сивила називалася Хвилею. З іменем сивил пов'язані пам'ятки найстародавнішого українського письма — «Книги пророцтв», або «Книги сивил»
Поетичний образ В. з XIV ст. переходить до української та білоруської народної творчості, наявний, зокрема, в примовках («вродлива, як Вила») та ін.
Вовкула́ка — міфічна істота, людина, що перекидається на вовка, або перетворена у вовка, тобто перевертень. Вірування у вовкулак були свого часу поширені по всій Європі, включаючи й Україну.
В українській міфології, вовкулака — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуном . Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулака . Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинуте нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою. Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вокулаком.
Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши його через хомут . Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною …або вдарити його тричі перевеслом по голові .
Вовкулака робиться вовком звичайно вночі, і тоді він пристає до вовків і живе з ними спільним життям. На Волині оповідали про одного чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: «Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи.
Вовкулака в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.
Вірування в те, що людина може перекидатися на вовка, належить, на думку деяких дослідників, до залишків давніх тотемістичних вірувань, що виводили той чи інший народ від тої чи іншої тварини. Члени тотемної групи вірять що вони мають прикмети своїх тотемних тварин-пращурів і намагаються їх наслідувати та вірять, що вони їм допомагають. Увесь тотем — люди й тварини — вважають за одне суспільне тіло, в якому люди й тварини відповідної породи — брати та сестри однієї великої родини. У цій стадії суспільного життя люди «вовчого тотему» вірять, що вони — дійсно вовки. З часом суспільне значення цього вірування втратилося, але саме вірування залишилося у вигляді забобону про вовкулаку.
Не підлягає отже сумніву, що самого залишку давнього тотемістичного вірування не вистачило б щоб утримати так довго в житті забобонне вірування в вовкулаків. Для цього повинен був існувати якийсь інший сприятливий ґрунт. Цей ґрунт знаходився в поширеній давніше формі божевілля — одній з жахливіших форм манії переслідування, в якій людина вважає себе, за виразом Лесі Українки в одній з її поем, одержимою. В давнину вірили, що довколишній світ заповнений силою різних демонів та бісів, вірили також, що ці біси могли входити в тіло людини і опановувати її. Окремою формою цієї манії переслідування була так звана лікантропія, себто божевілля, що в ньому людина вірила, ніби вона зробилася вовком, і відповідно до того поводилася. Можна думати, що то було своєрідне атавістичне відновлення тотемістичного вірування, що виявлялося в підсвідомості божевільного і знаходило підхожий ґрунт в забобонній атмосфері середньовічного оточення. Ця загальна атмосфера підтримувала вірування в вовкулаків, а божевільні, що вважали себе за вовкулаків і відповідно поводилися, ще більше підтримували те забобонне вірування. Тому-то, тим часом, як давніше лікантропія, чи вовкулацтво займало поважне місце в медичній літературі . Італійський психіатр Діно Орілья писав у 1953 році у «Епоці»:
Лікатропія — форма найбільш знана й разюча особливого роду божевілля — божевілля метаморфічного. Особливо цікаві психологічні мотиви метаморфози: божевілля вовкулаки виникає звичайна на чисто патологічній свідомості якоїсь фантастичної провини, жахливої моральної негідности. Хворий карає сам себе, перемінюючись в тварину і одночасно дозволяючи собі робити вчинки, що їх підказують йому звірині інстинкти, звичайно гальмовані… Чому саме вовк робиться тою обраною звіриною? Може бути тому, що він саме вовк — втілення дикунства й напасливости… |
Повітруля – національний український міфологічний позитивний персонаж жіночої статі.
Асоціюється із стихією вітру (дочка гірських вітрів) – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі, часто змальовують з крилами та вбраною в квіти з голови до пят. Хоча здебільшого описується як красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах. Походить з Карпатського регіону. Вважається, що якщо комусь дев'ять ночей поспіль сниться кохана, то на десятий в її образі спускається з полонини повітруля. У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі...
Повітруля – символ творчості, натхнення, одна з іпостасей Музи. Наділена лише позитивними рисами.
Повітруль можна віднести до демонологічних персонажів так званої «нижчої міфології» (як і русалок, мавок), яка відзначається стабільністю і збереглася майже в незмінному вигляді дотепер, бо зазнала меншого впливу християнства, ніж «вища» (віра в головних богів).
Чугайстер (Чугайстир) — в українській міфології — веселий , життєрадісний, оброслий чорною або білою шерстю лісовик із блакитними очима. Він танцює, співає, полює на мавок, які заманюють молодих лісорубів та пастухів у нетрі й гублять їх.
Образ Чугайстра (Чугайстрина, Лісового Чоловіка) не відомий іншим слов'янам. Його знають тільки в українських Карпатах. На Бойківщині його називають просто Дідом, а на Закарпатті — Ночником. Походження назви Чугайстер достеменно не зрозуміле. Сучасні дослідники пов'язують це слово з чугою, чуганею (верхнім одягом, який тчуть так, що він має вигляд великої овечої шкури і довгою вовною), з гайстром-лелекою або навіть зі сторожовими козацькими вежами, що їх називали чугами та природним рівчаком у камені — чугилом.
Чугайстер, кажуть, зовні як чоловік, але такий високий, як смерека. Він ходить лісами в білому одязі або й зовсім без вбрання, і не може його ні людина вбити, ні звір роздерти, бо так йому пороблено. Він мусить десь заховатися в листі й чатувати на мавок. А коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть. Гуцули твердять, що Чугайстер — це чоловік, заклятий його сусідом.
Часто твердять, що Чугайстер «на одній нозі». Він, як і Баба-Яга, може відірвати свою ногу — й рубати нею дрова. У лісі Чугайстера не слід свистіти й кричати, щоб не прикликати Лісового Чоловіка
Чугайстер має могутній зріст, а тому може скрутитись у велетенське колесо довкола ватри і грітися. Цим він подібний до змія, потойбічна природа якого безперечна. Як лісоруби варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові на сволоці. Вірили, що Чугайстер зуміє звідти здійняти, бо має могутню статуру.
Особливо турбувався Чугайстер про воду. Вночі він приходив до хати й перевіряв, чи є вона в запасі. Коли ж не було, — щоб покарати газду, забирав із собою дитину. Такі дії Чугайстра вказують на його спорідненість із лісовиком, який викрадав недоглянутих немовлят, щоб виховати з них подібних до себе.
Кажуть, що Чугайстер навчав майстрів, коли якому робота не вдавалася. «Чугайстер усякий дар людям дав!», — твердили гуцули. Про Чугайстра також знали як про захисника бідних.
Своїм добродійництвом образ Чугайстра нагадує домовика, який оберігає мешканців оселі, — справжнього духа-покровителя.
Водяни́к — це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді. [дод.3]
Дика баба (літавиця, перелесниця) — казкова жіноча істота, яка спокушає молодих чоловіків.
Шубін — дух шахт у віруваннях гірників Донбасу. Зазвичай у оповідках добрий, але може бути й лихим.
Легенда про Шубіна поширена переважно у шахтарських селищах Донбасу. На Луганщині можна почути кілька варіантів легенди про дух копалень.
За однією версією, Шубін — загиблий шахтар. За іншою — гірничий майстер, який працював наприкінці ХІХ ст. на одній із шахт у Донбасі. Він мав дар передбачувати обвали і викиди метану. Тому перед кожною зміною майстер спускався у шахту і, якщо відчував щось недобре, попереджав про небезпеку. Відтак цим ім'ям шахтарі назвали шахтний дух, який приходить до них на допомогу у небезпечну годину.
Не в усіх легендах Шубін виступає як втілення добрих сил. Шахтарі з Антрацитівського району стверджують, що цей привид мстивий і часто лютує, від чого у шахтах трапляються аварії.
Знають про Шубіна й у Росії. Там у деяких регіонах можна навіть почути фразу «ему пришел шубин». Це означає, що людина потрапила у дуже небезпечну або безвихідну ситуацію. Розповідають, що на Уралі у ХІХ ст. жив жорстокий гірничиий майстер Шубін, який забивав на смерть робочих під землею. За це його й убили. З того часу він тиняється підземними ходами і зазвичай показується людям в образі згорбленого старика у дірявій шубі і валянках. Розповідають, що той, хто побачить шубіна, навряд залишиться у живих.
Популярність легенди про шубіна призвела до того, що його ім'ям у Донбасі названі розважальні заклади, бари, а також популярна марка пива «Добрий Шубін» донецького пивоварного заводу «Сармат».
Чорт (аспид, гаспид, диявол, біс, бузничий, лисий дідько, куций, лихий, той що в скалі сидить, той що греблі рве, нечистий патлатий, паничик, лукавий, спокусник) — персонаж слов’янської міфології. Фантазія малювала Чорта як злу нечисту силу і уявляла його у вигляді лукавої людиноподібної істоти, хитрої і підступної. Вірили, що Чорт водиться у безлюдних місцях, що живе у безоднях, в очереті, в пустелі, у пустках, руїнах і що він може перекидатися на людину, тварину і в різні речі. Вірили, що небезпечно згадувати його по імені; тому, замість слова "чорт", вживали різні назви: дідько, «той, що греблі рве», «той, що не при хаті згадуючи» тощо. В українському фольклорі існує багато приповідок про чорта. Згадки про чорта збереглися в українські топоніміці: Чортова гора, Чортиця, Чортова печера, річка Чортовець тощо. Образ Чорта часто зустрічається в творах українських письменників. [дод.8]
В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. «Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі». Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. «Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту».
Щезник — за давніми віруваннями гуцулів чорт, що раптово з'являється, раптово зникає, і скликає всіх міфічних істот у танок.
Упи́р (опи́р, вампір) — міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами.
Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції, однак ще в XIX ст. ці персонажі диференціювались.
Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно з одними уявленнями, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі — це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселяються чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити. О. Афанасьєв стверджує, що упирі — це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Вночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше — на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.
Скарбник (скарбівничий, скарбівник)— охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Скарбник (злий дух) охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.
Русалки — це образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. [дод.3]
Відомі головним чином з народних вірувань України , Білоруси та Росії i майже невідомі серед західних і південних слов'ян. Згідно з цими віруваннями, русалками ставали дівчата, які потонули або померли на Зелені свята. Також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом. Русалки (дівчата і жінки-утоплениці) стають дружинами Водяника.
Русалок уявляли, як гарних дівчат, голих і з довгим русявим або зеленим розпущеним волоссям до колін або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля.
В українській міфології русалки входять до класу демонів. Це дівчата-утоплениці, які, ставши русалками, навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. Вони живуть на дні водойми в кришталевому замку, де одні розчесують свої золоті коси, інші відпочивають на лежанках із дорогоцінних мушлів. Їхні прозорі тільця здригаються від холоду, бо промені сонця не доходять до них. Русалки нетерпляче чекають променів, щоб погрітися. Інколи забирають дівчат до себе, в яких не склалася доля. Боги не мали права увійти до русалчиного замку.
Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Навесні, гуляли полями й лісами — до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були русалки у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерті. Оберегом від русалок були хрест і полин (Євшан-зілля). Щоб русалки не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами.
Розрізняють три види русалок: 1) Берегиня (Русалка водяна) – демон, народжений від дівчини, яка втопилася. Схожа на дівчину з пишним волоссям і риб’ячим хвостом замість ніг. Боїться запаху полину або любистку. Живе на дні річок, озер, морів у кришталевих палацах. Часто виходить на берег і сумно співає. Саме тому і назва – Берегиня. Не слід плутати з небесною Берегинею – богинею Матері-Землі. 2) Поляниця (Русалка польова) – демон, що уособлює мрії про волю, незалежність, гордість. Вигляд: дівчина у вінку та одязі із зелені. Походить з дівчини, яку розтерзали дикі звірі або яка повісилася. Гуцули називають її Повітрулею. 3) Мавка (Русалка лісова) – демон, що народжується з духу дівчини, яка загинула в лісі з різних причин. Схожа з Поляницею, але різниться одягом, який сплетений з вербових віток.
Польовик — один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Міфічний володар полів, степів і лук. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, маленькі ріжки, телячі вуха і великі зуби. Він міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Вважали, що він ховається в колоссі, тому щоб його не розгнівати на ниві залишали пучок незібраного збіжжя і закручували його ("завивали бороду" польовикові). Польовику приписуються й позитивні риси: зокрема, на Бойківщині його вважають охоронцем польових меж.
Одмінок (обмінчук, відміна) - це дитина, підмінена нечистою силою. Українці вірили, що дика баба чи богиня може викрасти людське немовля, підкинувши замість нього свого. Впізнати одмінка можна по мішкуватій будові тіла (маленька голова, великий живіт, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. Одмінок міг жити у людей до двадцяти років. Щоб позбавитися від одмінка, радили винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пошкодувавши свою дитину, забере її. Загальнопоширеним було застереження: не слід згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.
Песигол́овці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву.
За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв церковний живопис та іконопис.
Згідно з одними переказами, песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли".
У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи. Тобто ці повір'я - фактично трансформовані в народній пам'яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх.
Також песиголовці, за переказами, спеціалізувалися на викраденні людей і особливо жінок. За відомим казковим сюжетом, песиголовець викрадає дівчину і тримає у своєму домі, куди приходит витязь-визволитель, проте не застає його. Дівчина показує у винному льоху посудину з рідиною, яку п’є песиголовець перед боєм, щоб стати непереможним. Витязь напивається чудодійного зілля, а рештки виливає. Повернувшись, песиголовець не знайшов свого напою і був переможений богатирем.
Ма́вки (На́вка, Ня́вка) є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.
Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити: «Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди.
Лісовик — міфологічний образ, який, згідно з легендами, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди. [дод.4]
Зли́дні (мн.), у східнослов'янській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність (жити у злиднях — жити у бідноті).
Злидні в народній уяві — маленькі, завжди голодні старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті. Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля. За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно.
Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник)— це персонаж міфології українців, демонологічна істота, «хатнє божество», що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи, життям усієї родини, яка живе в одній хаті. [дод.5]
Домовик уявлявся у вигляді маленького дідка у вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях (шароварах), рогатій шапці та з люлькою на довгому цибусі. Раніше вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ.
Деякі вірування про домовика і приписувані йому народною уявою властивості вказують на чіткий зв'язок цього образу з потойбічним світом і культом предків. Зокрема, вважалось, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. Український письменник С. Плачинда, який багато уваги приділяв вивченню й реконструкції давньоукраїнських вірувань, зазначає: «Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним». На це звертає увагу також І.Нечуй-Левицький, пишучи, що в давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди в Україні й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства.
Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. В Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї, і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.
Полісун (Лісун) — «вовчий бог», божество, що, згідно з повір'ям, опікувало вовків, сприяло рівномірному розподілу хижаків на землі, підказувало, де знаходиться хвора тварина, яку вовкам слід з'їсти, тощо. За легендою, виття вовків означало, що вони просять у Полісуна дати їм «покорм». Зображувався у вигляді людини, яка не має тіні. За повір'ям, Полісун має дружину Лісунку, яка викрадає дітей у тих людей, які знущаються над своїми дітьми, тримають їх у голоді тощо. Викрадених дітей Лісунка забирає до лісу, дбайливо доглядає, здебільшого перетворюючи їх у вовків.
Дворовик (Дворовий) —добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба.
Дзевонія — богиня лісних звірів.
Кікімора — богиня сновидінь. Донька Мари. Уявлялась сонливою, блідою дівою, що жила у людській оселі у комині чи запічку. [дод.4]
Кльоцник — у давніх українців, згодом у білорусів домашній бог, охоронець комор та засіків.
Лоскітниця (лоскотуха) — за народними уявленнями, жінки й діти, що померли неприродною смертю (передусім самогубці); згідно з повір’ям, живуть у річках, озерах, ставках, з весни ночами (особливо місячними) виходять на берег, можуть заманити з собою, зачарувати, залоскотати.
Потерчата (страдчата) – душі померлих нехрещених дітей.
Мара́ (Марена) — Богиня Наві, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. [дод.7]
У слов'ян зустрічаються також і її інші імена: Марена,Морена, Моржана. У західних слов'ян Вона іменується Маржана чи Марцана. Це ім'я Мари родинно таким словам, як: «мор», «морок», «марево», «хмара», «мерзнути», «смерть».
Володіння Марени, відповідно до давніх легенд, знаходиться за чорною річкою Смородиною, яка розділяє Явь і Навь, через яку перекинуто міст з калини, який охороняється змієм. Марена втілює собою «мару» — мертву воду, тобто силу, яка загоює рани. Але смерть не є повне переривання життя як такого, але — лише перехід до життя іншого, до нового Початку, бо так вже належить, що після зими, яка забирає із собою все віджиле, завжди настає нова весна. [дод.7]