2.Компресійні випробовування грунтів. Стисливість грунтів. Компресійна і декомпресійна криві. Модуль деформації

Дослідження у цьому напрямі можуть бути спрямовані на визначення характеру стиснення різних видів ґрунтів в залежності від їх фізичного стану, зокрема, від щільності і вологості. За допомогою компресійних випробувань можна дослідити відносно мало вивчену структурну міцність ґрунтів з водно-колоїдними і кристалізаційними зв’язками. Компресійні випробування дозволяють отримати характеристики стиснення при циклічних навантаженнях ґрунтів основи, а також отримати і проаналізувати гістерезисні петлі на компресійних графіках.

Стисливість грунтів

Випробування зразків ґрунту проводились паралельно в стандартних компресійних приладах і в пристроях ПолтНТУ. Різниця методів – в тому, що в стандартному приладі стиск виконано без бічного розширення ґрунту, а в пристрої ПолтНТУ (рис. 1) – з можливістю його бічного розширення при виключенні тертя зразка за внутрішніми стінками компресійного кільця.

Обробку дослідних даних здійснено за стандартною методикою, що характеризує стисливість ґрунту величиною модуля деформації Е. За результатами випробувань на обох приладах визначені модулі деформації Е в різних інтервалів тиску. Зокрема, в табл.1 наведені величини Е в інтервалі тиску p = 0,1…0,2 МПа.

Середнє значення модуля деформації пропонується визначати за середньою величиною початкового коефіцієнта пористості всього шару ґрунту. Це дає можливість урахувати зміну пористості ґрунтової основи за глибиною на значення модуля деформації Е без додаткових випробувань зразків ґрунту. У підсумку лесові ґрунти на глибині 4 м мають середній початковий коефіцієнт пористості е0сер = 1,08, для якого за графіком нарис.1а модуль деформації складає Е= 8,63 МПа, а за графіком на рис. 1б – Е= 8,01 МПа.

Отже, випробування на пристрої ПолтНТУ дозволяють отримувати значення модуля деформації без урахування коефіцієнта β, котрий визначають за нормативними документами в залежності лише від виду ґрунту (останнє знижує достовірність визначення величин модуля деформації). Виходячи з цього узагальнення, підсумки випробувань зразків

ґрунту на пристрої ПолтНТУ дозволяють отримати більш достовірні значення характеристик стисливості ґрунтів.

ВИСНОВОК

Таким чином, при визначенні середнього значення модуля деформації ґрунту основи доцільно враховувати його залежність від початкового коефіцієнта пористості. Це дає змогу підвищити достовірність визначення модуля деформації ґрунту при зменшенні кількості випробувань зразків ґрунту одного виду, відібраних з різних глибин масиву.

Білет №24

1. - 4) коефіцієнт пористості грунтів

2. - 5) 10-ти бальна.

3. - 3) сульфат

4. - 1

5. - 2) дисперсних зв’язних,

6. - 3

7. - 4

8. - 5) .

9. - 3) між пластові

10. - 4

Теоретична частина.

1. Екзогенні геологічні процеси: вивітрювання, ерозія, акумуляція.

Вивітрювання

Вивітрюванням називають сукупність процесів руйнування і глибокого перетворення поверхневих шарів гірських порід під дією змін температури, впливу кисню, вуглекислоти, органічних кислот, живих і рослинних організмів. Наслідком діяльності процесів вивітрювання є утворення особливого типу відкладів, що формують на поверхні суші своєрідний комплекс подрібнених порід - кору вивітрювання, а також складають особливі форми і типи рельєфу.

В залежності від переважання тих чи інших факторів руйнування, виділяють основні типи вивітрювання - фізичне та хімічне. Своєрідне проміжне положення між ними займає органогенне вивітрювання.

Фізичним вивітрюванням називають руйнування гірської породи на уламки різних розмірів без зміни їх механічного складу. При цьому розрізняють вивітрювання температурне і механічне.

Температурне вивітрювання проявляється під дією різких змін температури (без участі зовнішніх механічних чинників). Особливе значення при цьому має фізичний стан породи (мінералогічний склад, структура, текстура) та інтенсивність температурних коливань (амплітуда, і особливо швидкість температурних змін). Саме тому показником активності процесів температурного вивітрювання є не сезонні, а добові температури.

Механічне вивітрювання полягає у руйнуванні породи механічною дією води, що замерзає у її тріщинах і порожнинах (так зване "морозне" вивітрювання), кристалізацією солей тощо.

Фізичному руйнуванню порід сприяє також періодична зміна змочування і висихання порід (особливо відчутно позначається на поверхнях, складених глинами, суглинками, мергелями та деякими іншими родами).

Внаслідок прояву процесів фізичного вивітрювання компактні гірські породи розпадаються на кутасті уламки, утворюючи матеріал, з якого формуються поширені у природі розсипчасті уламкові породи - брили, щебінь, жоства.

Процеси фізичного вивітрювання поширені практично скрізь, проте найчастіше вони розвиваються в областях із значними контрастами температур, великою сухістю повітря, відсутністю постійного рослинного покриву. Такі умови мають пустелі, приполярні території, крутосхили гір. В Україні подібні процеси найбільш активно проявляються у найвищій частині Карпат (Чорногора) та на крутосхилах гір Криму.

Хімічне вивітрювання відбувається під дією води і розчинених у ній кислот та газів. Воно проявляється у різних формах (розчинення, оксидація, гідратація та ін.) і призводить до зміни хімічного складу мінеральної речовини, а отже - до руйнування корінної породи і утворення нового типу відкладів.

Однією з найпоширеніших форм хімічного вивітрювання є розчинна діяльність дисоційованої води (йони H+ та OH-) та води, насиченої активними речовинами, яка особливо позначається на руйнуванні галогенів, сульфатних та карбонатних порід.

При цьому води виносять розчинені речовини, а на місці зруйнованих порід утворюються підземні порожнини, провали поверхні тощо.

Значне поширення, особливо у вологих теплих зонах, мають процеси оксидації, прикладом яких може служити перетворення піриту в лімоніт:

Fe2S + nO2 + mH2O - FeSO4 - Fe2(SO4)3 - Fe2O3*nH2O (2.1)

пірит лімоніт

Хімічне руйнування порід протікає і шляхом гідратації, тобто приєднання води до безводних мінералів. Наприклад:

CaSO4 + 2H2O - CaSO4*2H2O (2.2)

ангідрит гіпс

Найбільш складним з процесів хімічного вивітрювання є гідроліз, з яким пов'язане розкладання складних алюмосилікатів і утворення нових глинистих та інших мінералів (каолініту, гідрослюд тощо) під дією вологи повітря та вуглекислоти:

K2[AlSі3O8] + nH2O + mCO2 - K2COЗ + SіO2*nH2O + Al4(OH)8[Sі2O10] (2.3)

ортоклаз поташ опал каолін

Саме таким шляхом утворюються поклади каолінових глин, які поширюються у зоні вивітрювання гранітоїдних порід, до складу яких обов'язково входять польові шпати (ортоклаз, мікроклін та ін.).

О

Рис. 2.15. Узагальнююча схема будови елювіальної товщі

А – зона повного подрібнення порід; Б – щебінь; В – брилова зона; Г – тріщинна зона.

тже, процеси хімічного вивітрювання, які завершуються максимальним подрібненням материнських порід (утворенням супісків, суглинків, глин), найбільше поширення мають в областях з гумідним (вологим) кліматом, у т.ч. в поліській та лісостеповій зонах України.

Органогенне вивітрювання, під яким розуміють руйнування порід за участю рослинних і живих організмів, може проявлятися у двох формах - фізичній (діяльність землериїв, механічне руйнування порід корінням рослин тощо) і хімічній (виділення продуктів життєдіяльності, амінокислот, засвоєння окремих елементів та ін.). Ці процеси теж мають досить чітко виявлену зональність.

Рельєфотворче значення процесів вивітрювання полягає як у створенні окремих скульптурних форм поверхні (стовпи, башти, "кам'яний ліс", "бруківка гігантів" тощо), так і у формуванні особливого типу континентальних відкладів - елювію (кори вивітрювання).

Основною рисою кори вивітрювання є стаціонарність, тобто нагромадження безпосередньо на місці руйнування породи. Потужність кори вивітрювання змінюється у широкому діапазоні - від 0 (на ділянках, де продукти вивітрювання зносяться тими чи іншими зовнішніми агентами - водою, вітром, силами гравітації) до 100 м (в екваторіальній зоні). Найбільш повні розрізи кори вивітрювання складаються з кількох горизонтів, які поступово переходять один до одного (рис.2.15). За складом і особливостями утворення елювію, виділяють кілька типів кори вивітрюван-ня: уламкова (хімічно не змінені уламки корінної породи), гідрослюдиста (незначні хімічні зміни уламків корінної породи з появою глинистих матеріалів - гідрослюд, що утворюються при хімічних перетвореннях польових шпатів, слюд та деяких інших поширених алюмосилікатів), монтмо­рилонітова (глибокі хімічні перетворення первинних мінералів з утворенням головного глинистого матеріалу – монтмо­рилоніту), каолінова (з утворенням каолі­нових глин - див. наведену вище реакцію гідролізу), латеритна (тривале хімічне руйнування породи з повною зміною її первинного складу).

Кожен із згаданих типів кори вивітрювання має виразну зональність. Так, уламковий елювій переважає у полярних областях та високогір'ї, гідрослюдиста кора формується у холодних та помірних областях, монтморилонітова - у степах і напівпустелях, каолінова - у субтропіках, а латеритна кора утворюється майже виключно у вологих і жарких умовах екваторіального клімату. В Україні найбільше поширення мають монтморилонітові, гідрослюдисті та каолінові різновиди кори вивітрювання; у горах та на окремих ділянках Українського щита зустрічаються досить значні площі, вкриті уламковим елювієм.

Важливе геоморфологічне значення елювію полягає у збереженні ("консервації") денудаційного рельєфу, відкриваючи шляхи до визначення палеогеографічних умов і часу утворення цих форм рельєфу. З корою вивітрювання тісно пов'язуються геоморфологічні методи пошуків певних видів корисних копалин (бокситів, залізних, нікелевих та кобальтових руд, розсипів корисних копалин тощо). Нарешті, кора вивітрювання виступає як один з найважливіших елементів ґрунтоутворення.

Еро́зія - Руйнування ґрунту або гірських порід водним потоком, повітрям (вітром), льодом. Ерозія — один з головних чинників формування рельєфу земної поверхні. Частина процесу денудації. Розрізняють схилову й руслову ерозії. В результаті ерозії утворюються яри, балки, річкові долини тощо. Крім Землі, явища ерозії спостерігаються й на інших планетах Cонячної системи, зокрема на Марсі.

Різновиди:

• Вибіркова ерозія — вибіркове руйнування ґрунту або гірських порід дією проточної води. Спостерігається в районах виходу на земну поверхню піддатливих розмиву глинистих порід або в зонах сильного дроблення порід вздовж тріщин, розломів, скидів тощо. Синонім — ерозія селективна.

• Регресивна ерозія — процес руйнування і змиву гірських порід поверхневим водотоком, який розповсюджується від низов'я вверх за течією. Веде разом з глибинною ерозією до формування повздовжнього профілю рівноваги. Може також викликати (як правило, в гірських країнах) головні перехвати рік сусідніх басейнів. Синонім — відступаюча ерозія.

• Повний цикл ерозії  —завершений ерозійний цикл, який привів до заключної стадії розвитку рельєфу — пенеплену.

Ерозія ґрунту та її види

Інтенсивне вирощування культурних рослин на незакріплених вулканічних ґрунтах в умовах морського клімату призводить до швидкого розвитку ерозії. Схили вулканічного конусу Ель-Палмар, Тенеріфе, Канарські острови.

Ерозія ґрунту (від лат. erosio — роз'їдання) (рос. эрозия почвы, англ. soil erosion; нім. Bodenerosion) — це руйнування його верхнього найродючішого горизонту ґрунту і підґрунтя під впливом природних та антропогенних чинників. Залежно від природних чинників руйнування ґрунту, розрізняють водну та вітрову ерозію.

За ступенем прояву ерозію ґрунтів поділяють на нормальну і прискорену.

Нормальна, або геологічна ерозія проявляється у природних умовах (без втручання людини) і відбувається повільніше, ніж формування профілю ґрунту під час процесів ґрунтоутворення. Вона спостерігається на цілинних землях, у лісах, на луках і, як правило, не призводить до утворення еродованих ґрунтів.

Прискорена, або антропогенна ерозія виникає внаслідок нераціональної господарської діяльності людини і відбувається інтенсивніше, ніж процеси ґрунтоутворення. Вона призводить до утворення еродованих ґрунтів.

Водна ерозія

Водна ерозія проявляється у змиванні верхнього шару ґрунту або розмиванні його в глибину під впливом талих, дощових і поливних (іригаційних) вод.

За характером руйнування ґрунту водна ерозія поділяється на:

краплинну — роздроблення агрегатів ґрунту ударами дощових крапель, внаслідок чого шпарини ґрунту забиваються мулистими фракціями, зменшується водопроникність і посилюється поверхневий стік і змив ґрунту;

площинну, або поверхневу, коли ґрунт рівномірно змивається невеликими струмками талих і дощових вод по всій поверхні площі;

лінійну, або глибинну, коли ґрунт розмивається углиб концентрованими потоками води;

іригаційну, яка виникає в умовах неправильно організованого зрошення на схилових землях, коли по лінії течії поливної води є схили, здатні до розмивання.

Розвиток водної ерозії тісно пов'язаний з рельєфом місцевості. Як правило, руйнування ґрунтів починається на схилах крутизною 1-2°. За ступенем змитості ґрунти поділяються на слабко-, середньо-, сильнозмиті та розмиті. Ступінь змитості ґрунту визначається порівнянням еталонного (незмитого) ґрунту з профілем змитого. Притому вважається, що у слабкозмитих ґрунтах змито не більше половини гумусового горизонту Н(А), у середньозмитих — змито верхню частину перехідного (ілювіального) горизонту, а в розмитих ґрунтах ерозією зруйновано весь профіль, і на поверхню виходять ґрунтотворні породи.

Вітрова ерозія

Вітрова ерозія, або дефляція, виникає за умови сильних вітрів, які видувають ґрунт. Інтенсивність видування ґрунту значною мірою залежать від його гранулометричного складу і вмісту в ньому гумусу. Зокрема, на ґрунтах супіщаного гранулометричного складу вітрова ерозія починає проявлятися при швидкості вітру 3-4 м/с, на легкосуглинкових — 4-6 м/с, на важкосуглинкових — 5-7 м/с і на глинистих − 7-8 м/с. Пісок (0,05-0,10 мм) переміщується при швидкості вітру З−3,5 м/с на висоті 15 см. Частки ґрунту розмірами 0,25 мм переносяться вітром у повітрі. Якщо збільшується сила вітру — зростає інтенсивність вітрової ерозії.

Розрізняють зони дефляції, звідки видувається ґрунт, і зони акумуляції, де він нагромаджується. У зоні акумуляції на суглинкових ґрунтах утворюються наносні ґрунти, а під час розвіювання пісків — похований під них ґрунт.

Розрізняють два типи вітрової ерозії:

Повсякденну дефляцію спричинюють вітри навіть малих швидкостей (5 м/с), відбувається вона повільно і непомітно, переважно на піщаних, супіщаних і карбонатних ґрунтах. За цього виду дефляції можуть спостерігатись оголення насіння, загорнутого у ґрунт, а також пошкодження молодих сходів рослин. Найсильніше повсякденна дефляція проявляється на вітроударних схилах, які не захищені лісосмугами.

Пилові бурі (чорні бурі на Україні) найактивніший і найшкідливіший вид дефляції. Такі бурі виникають під впливом сильного вітру (зі швидкістю понад 12-15 м/с) і можуть поширюватись на великі території, знищити посіви на сотнях тисяч гектарів, знести багато родючого ґрунту. Пил, що підіймається під час бур на значну висоту, може перенестися на великі відстані.

Антропогенний вплив

Крім водної та вітрової ерозії, виділяють ще так звані пасовищну, агротехнічну та технічну.

Пасовищна ерозія полягає в механічному руйнуванні та переміщенні ґрунту копитами тварин на схилах балок внаслідок збільшення навантаження на обмежену площу пасовища.

Агротехнічна ерозія зводиться до переміщення ґрунту під час його обробітку. Так, під час оранки упоперек схилу внаслідок неповного перевертання скиби вгору спостерігається осипання землі вниз по схилу. Ґрунт на схилах частково переміщується вниз і під час культивації, боронування, сівби.

Технічна, або технологічна ерозія відбувається під час добування відкритим і підземним способами різних корисних копалин, засипання ґрунту шаром будівельного сміття під час будівництва житлових та промислових об'єктів, використання ґрунту для прокладання транспортних шляхів тощо.

[ред.] Чинники та умови виникнення і розвитку ерозійних процесів

Чинники, які впливають на виникнення та інтенсивність ерозійних процесів, ділять на дві групи: природні та соціально-економічні, пов'язані з господарською діяльністю людини. Сучасна ерозія, як правило, проявляється у випадку поєднання обох груп чинників. Природні чинники створюють умови для виникнення ерозії, а неправильна виробнича діяльність людини є основною причиною, що призводить до інтенсифікації її розвитку.

До природних чинників належать:

• рельєф місцевості,

• клімат,

• опади,

• вітер,

• температура повітря,

• рослинність

• і власне ґрунт.

Основними чинниками розвитку водної ерозії є особливості та інтенсивність випадання опадів, товщина снігового покриву, глибина промерзання ґрунту, інтенсивність танення снігу, а також рельєф місцевості — крутизна і довжина схилів, їх форма. Так, на схилах з опуклим профілем на верхніх ділянках (при крутизні до 2°) змивання ґрунту не спостерігається, а із збільшенням крутизни вниз по схилу інтенсивність змивання ґрунту підвищується. Зокрема, доведено, що ерозійні процеси найбільш виражені на коротких схилах (100—200 м), де середня крутизна досягає найвищих значень (2,8-3°). Якщо довжина схилів 700 м і більше, то середня їх крутизна зменшується до 1,50-2,08°, відповідно знижується й еродованість ґрунтового покриву.

Відповідно до рельєфу вітрова ерозія насамперед проявляється на випуклих ділянках поверхні та на схилах з переважаючими вітрами. Визначальним чинником процесів ерозії, як і ґрунтоутворення, є кліматичні особливості будь-якого району. При цьому найважливіше значення має кількість атмосферних опадів та їх інтенсивність, швидкість вітру. Наприклад, у степовій зоні інтенсивність водно-ерозійних процесів переважно визначається кількістю опадів у вигляді злив і меншою мірою стокових вод. У Лісостепу змивання та розмивання ґрунтів однаковою мірою залежить від стоку зливових і талих вод, хоч у загальному об'ємі поверхневого стоку більшу частину займають талі води. На Поліссі на інтенсивність ерозійних процесів впливають кількість опадів у вигляді снігу та швидкість його танення.

Запаси води у сніговому покриві на початок весняного сніготанення, які визначають величину стоку талих вод і вологозабезпеченість ґрунту у весняний період, становлять у середньому 20-40 мм з відхиленням від 10 мм у південних районах Степу до 70 мм і більше на Поліссі. Висота снігового покриву і запаси вологи та снігу зменшуються з північного заходу на південний схід.

Територія України є своєрідним районом інтенсивних атмосферних процесів. Циркуляція повітряних мас визначає систему панівних вітрів: на заході переважають вітри західних румбів, що несуть потік повітря з Атлантики, на сході — південно-східних та південних, зумовлені наявністю сибірського антициклону. Внаслідок зіткнення теплої повітряної маси з холодним вітровим бар'єром вітер посилюється до 25-30 м/с і більше, що призводить до поземки та пилових бур. Залежно від вітрової активності, на Україні виділяють декілька провінцій. Провінція найактивнішої дефляції розташована на південному сході (південні частини Миколаївської, Запорізької, Донецької, Луганської і Херсонської областей).

Ступінь розвитку вітрової ерозії залежить від пилоутворювальної площі, під якою розуміють розорані землі, не розмежовані перешкодами (смугами, полями багаторічних трав тощо). Із збільшенням таких площ підвищується швидкість вітру над поверхнею ґрунту, насиченість повітряного потоку пилом і відповідно руйнівна сила його (лавинний ефект). Виникнення та розвиток вітрової ерозії значно залежить від гранулометричного складу ґрунту. У природному стані видуваються легкі ґрунти — піщані та супіщані. Легко видуваються розорані карбонатні чорноземи та карбонатні темно-каштанові ґрунти.

Рослинний покрив виконує суто ґрунтозахисну роль. Чим краще він розвинений, тим слабше проявляється ерозія. Це пояснюється тим, що корені рослин міцно скріплюють ґрунтові частинки і як своєрідна «арматура» перешкоджають змиву, розмиву й розвіюванню ґрунту. Надземний покрив рослин приймає на себе ударну силу дощових крапель, оберігаючи структурні окремості ґрунту від руйнування дощовими краплями або ослаблюючи їх дію. Густа рослинність різко сповільнює швидкість поверхневого стоку, сприяючи кращому поглинанню води, а також затримує ґрунтові частки, які змиваються з верхніх частин схилів.

Дернина і підстилка, володіючи високою вологоємкістю і доброю водопроникністю, легко вбирають воду і добре зберігають у мінеральному верхньому горизонті некапілярні шпарини, створені ґрунтовою фауною та коренями.

Акумуляція

Акумулятивна діяльність вітру проявляється як у створенні найрізноманітніших форм нана-, мікро- і навіть мезорельєфу, так і у формуванні своєрідного комплексу еолових відкладів.

Найпростішою з акумулятивних форм еолового рельєфу є горбокоса, яка утворюється при обтіканні вітром певної перешкоди (більш-менш значного уламка, невисокого, але крутого підняття поверхні, окремої рослини тощо). Зростання потужності акумулюючого потоку відбувається не тільки безпосередньо за перешкодою (у вітровому затиш­ку), але й перед нею. Зрештою сама перешкода повністю засипається піском, утворюючи нерухому дюну (рис.2.16).

Д

Рис. 2.16. Найпростіші форми еолового рельєфу

1 – горбокоса; 2- нерухома симетрична дюна; 3 – рухома асиметрична дюна

(а – профіль, б - план

альше нарощування сили вітропіщаного потоку призводить до зменшення його насичення, що зумовлює деформацію навітряного схилу дюни і переміщення піску через її вершину на підвітряний схил. При цьому утворюється рухома дюна, яка у плані нагадує неправильний овал і має асиметричний профіль (крутий і короткий підвітряний укіс та виположений, відносно видовжений навітряний схил). Рух дюни відбувається за рахунок безперервного перенесення піску з навітряного схилу на підвітряний.

На значних за площею відкритих піщаних просторах формуються більш складні форми - піщані пасма (пасмові піски), які, подібно до дюн, відносяться до поздовжніх форм еолового рельєфу, орієнтованих за напрямком переважаючих вітрів.

Дюнний рельєф утворюється не тільки у пустелях. Він поширений на берегах морів, крупних озер і навіть річок. В Україні такі форми зустрічаються на окремих ділянках азовського і чорноморського узбережжя, на лівому березі Дніпра (Олешківські піски). Поширені древні дюнні форми на Поліссі, де вони формувалися у післяльодовиковий час на поверхні холодних піщаних пустель, утворених потоками під час танення льодовика. І хоча більшість існуючих дюн в Україні надійно закріплена рослинністю (сосняки Полісся, штучні насадження на Нижньодніпровських пісках тощо), порушення захисного грунтово-рослинного покриву може призвести до утворення вторинних форм дюнного рельєфу - параболічних дюн (на зруйнованому навітряному схилі формується дефляційна улоговина, а винесений звідси пісок нагромаджується на підвітряному схилі, в зв'язку з чим центральна частина дюни "оживає" і поступово вигинається у напрямку переважаючих вітрів, утворюючи своєрідну серповидну форму рельєфу, яка у плані нагадує параболу).

Поряд з поздовжніми формами акумулятивного рельєфу, на відкритих піщаних просторах утворюються поперечні форми, найяскаравішими з яких є бархани.

Бархани - піщані нагромадження висотою до 30-50 м, які мають серповидну форму у плані і часто розглядаються як одна з форм еволюції дюнного рельєфу. Загострені роги бархана витягнуті за домінуючим напрямком вітрів; крутизна довгого навітряного схилу становить 10-15о, а короткого підвітряного - до 35о. Часом бархани, зливаючись один з одним, утворюють барханні ланцюги, довжина яких може перевищувати 10-15 км. Бархани і барханні ланцюги можуть поступово пересуватися завдяки пересипанню піску з навітряного схилу на підвітряний.

Серед інших акумулятивних форм еолового рельєфу згадаємо бугристі піски, що утворюються при перемінних напрямках вітрів, кучугури та ін.

Важливим напрямком акумулятивної діяльності вітру є утворення своєрідного комплексу еолових відкладів, найбільш поширеним з яких є лес (рос.- "лесс"). Формування лесових відкладів пов'язане з акумуляцією пилуватих часточок, винесених вітром з пустель, в зв'язку з чим основні райони поширення лесових товщ зосереджуються на територіях, прилеглих до крупних піщаних пустель (північний Китай, Казахстан, південь Руської рівнини тощо). Поширені лесові породи і в Україні (рис.1.20), де їх утворення пов'язують з найрізноманітнішими процесами, виділяючи елювіальні, делювіальні, алювіальні леси тощо. Блискучу гіпотезу про еолове походження лесів України на початку ХХ ст. запропонував П.Тутковський, який пов'язував їх формування з розвіюванням холодних піщаних пустель, що утворювалися талими водами у прильодовиковій зоні давніх материкових зледенінь. Не дивлячись на порівняно непогане вивчення лесо-вих нашарувань (роботи В.Крокоса, М.Векліча, А.Богуцького та ін.), в геоморфологічній літературі лесові товщі України найчастіше визначають як еолово-делювіальні відклади середньо-пізньо-четвертинного віку (vdІІ-ІІ). Лесовий покрив відіграє неабияку роль у формуванні природного комплексу України. Зокрема, саме з лесовими утвореннями пов'язане поширення чорноземних ґрунтів (у відповідних кліматичних умовах). Рельєфотворча роль лесів пов'язана не тільки з вирівнюванням і "консервацією" дочетвертинної поверхні, але й з поширенням яружно-балкового рельєфу (особливо у лісостеповій зоні). Зокрема, формуванню ярів і балок сприяють основні властивості лесів і лесоподібних відкладів - порівняно незначний опір розмиву поверхневими во-дами, здатність тримати вертикальні стінки тощо