що дозволило значно покращити обмін інформацією українських правоохо­ронців з іноземними колегами.

У 1998 році розширено штат Бюро, що дозволило створити чергову час­тину. Відтоді підрозділ працює у цілодобовому режимі. У той період було створено систематизовані банки даних Укрбюро Інтерполу, прийнято норма­тивні документи, що регламентували порядок міжнародного співробітництва правоохоронних органів України каналами Інтерполу, у т. ч. Інструкцію про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національ­ного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідування злочинів, затверджену спільним наказом Міністерства вну­трішніх справ України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету у справах охорони державного кордону Укра­їни, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації України від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2.

Починаючи з 2003 року вийшло на новий рівень співробітництво Ук- рбюро Інтерполу з Генеральним секретаріатом Організації. Зокрема, згідно з домовленістю між МВС та Генеральним секретаріатом Інтерполу, згідно з відповідними Указом Президента та постановою Кабінету Міністрів Украї­ни було вирішено питання про направлення представника МВС України до Генерального секретаріату Інтерполу.

На сьогодні Робочий апарат Укрбюро Інтерполу — це добре організо­ваний, сучасно оснащений підрозділ, який спроможний надати ефектив­ну допомогу правоохоронним органам України у проведенні за кордоном оперативно-розшукових та інших заходів у справах про транснаціональні злочини загальнокримінальної та економічної спрямованості, зокрема, тор­гівлю людьми, відмивання коштів, міжнародний наркотрафік, тероризм, кіберзлочини тощо, в організації міжнародного розшуку осіб та отриманні інформації з банків даних Генерального секретаріату Інтерполу, правоохо­ронних органів інших країн. З Укрбюро Інтерполу активно взаємодіють не тільки підрозділи органів внутрішніх справ, а і Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, Держмитслужби, Дер- жприкордонслужби, Служби зовнішньої розвідки.

§ 5. Міжнародні карні суди

Кожна держава зобов’язана або самостійно покарати злочинця, або видати його державі, що його переслідує.

Гуго Гроцій

Історія міжнародних трибуналів

Трибунал — це надзвичайний суд, нерідко (але не обов’язково) військо­вий, так чи інакше протиставлений регулярним судам загальної юрисдикції. Назву «трибунал» носили суди інквізиції. За зразком Міжнародного вій­ськового трибуналу в Нюрнбергу (напередодні якого відбувався Нюрнберзь­кий процес), таку назву мають Міжнародний карний трибунал по колиш­ній Югославії, Міжнародний карний трибунал по Руанді та інші. В Польщі конституційний суд має назву Конституційного трибуналу. На деяких мо­вах (наприклад, французькій) слово «трибунал» означає звичайний суд, не

476

обов’язково надзвичайний, англійською юридичною мовою це загальний термін для судів різних рівнів.

Ідея створення міжнародних кримінальних судових органів неодноразово виникала в міжнародно-правовій доктрині. Однак ці плани довгий час не були реалізовані. Першими міжнародними кримінальними судовими органами ста­ли Нюрнберзький військовий трибунал і Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу (далі — Токійський військовий трибунал), створені ad hoc після закінчення Другої світової війни для притягнення до відповідаль­ності головних німецьких і японських військових злочинців. Нюрнберзький військовий трибунал було створено відповідно до Декларації про відповідаль­ність гітлерівців за скоєні злочини 30 жовтня 1943 року, прийнятої на Мос­ковській конференції 1943 року і Угоди між урядами СРСР, США, Великої Британії та Франції про судове переслідування й покарання головних воєнних злодіїв європейських країн «осі» 8 серпня 1945 року. Токійський військовий трибунал створений відповідно до Угоди між урядами СРСР, США, Великої Британії, Франції, Китаю, Австралії, Канади, Нідерландів і Нової Зеландії 19 січня 1946 року, до якого пізніше приєдналися Індія й Філіппіни.

За рішенням Потсдамської конференції утворювався Міжнародний вій­ськовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні ними. З 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946 року тривав Нюрнберзь­кий судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки і веденні агресивних воєн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих військових зло­чинів, що скоювались з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства (знищенні народів за расовими та національними ознаками). Герінгу, Ріб- бентропу, Кейтелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франко та іншим зло­чинцям (всього 12 чоловік) було винесено смертний вирок, деяким (Гесс, Функ) — довічне ув’язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад нацистської партії, СС, СД, гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними ор­ганізаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генштаб не були підтримані. Представник Радянського Союзу заявив про незгоду з рішенням щодо виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів, які фінансували нацистську партію.

Нюрнберзький процес — перший в історії міжнародний суд над групою осіб, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя своїх жахливих злочинів. Вперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі, від­повідальні за агресію і військові злочини.

Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року у Міжнародному військовому трибуналі для Да­лекого Сходу проходив Токійський судовий процес. За участь у підготовці та розв’язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного на­селення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, 16 — довічне ув’язнення. Серед страчених були колишні прем’єр-міністр Японії, військовий міністр, пред­ставники вищого генералітету. Вирішення питань подальшого післявоєнно­

477

го мирного врегулювання дедалі більше ускладнювалось суперництвом між США і СРСР.

Незважаючи на недовгий час існування трибуналів (на Нюрнберзькому вирок був винесений 1 жовтня 1946 року, а на Токійському — 4 листопада 1948 року), вони вплинули на формування принципів міжнародної кримінальної відповідальності за здійснення військових злочинів і злочинів проти людства, а також на становлення та розвиток ідеї міжнародної кримінальної юстиції.

Досвід створення міжнародних кримінальних судів був відновлений на початку 90-х років, коли Радою Безпеки ООН були засновані Міжнародний трибунал з Руанди та Міжнародний трибунал з колишньої Югославії. З огля­ду на те, що вони обидва створені ad hoc, держави дійшли згоди щодо запро­вадження постійного Міжнародного кримінального суду, Статут якого набув чинності у 2002 р. Після прийняття Статуту Міжнародного військового три­буналу 1945 року та винесення вироку Нюрнберзького трибуналу 1946 року, другим етапом становлення міжнародного співробітництва у цій сфері стало прийняття Резолюціями Ради Безпеки ООН Статутів міжнародних трибу­налів по колишній Югославії та Руанді.

Міжнародний карний трибунал по колишній Югославії

Закон не може бути законом, якщо за ним нема сили, здатної примусити.

Джеймс Гарфілд

Міжнародний карний трибунал по колишній Югославії почав свою ро­боту в 1993 році, а планує завершити її до 2010 року.

За останні майже шістдесят років конфлікт в колишній Югославії став чи не першим широкомасштабним конфліктом в Європі. Значну роль зі­грали й засоби масової інформації, які донесли до широкої публіки картину людських страждань, що призвело до створення коаліції суспільних сил на підтримку створення міжнародного карного суду. В якості тимчасових мір був створений міжнародний трибунал ad hoc. Таким чином, в історії ство­рення міжнародного карного суду створення Міжнародного трибуналу по колишній Югославії стало справжнім проривом в міжнародному праві. Пер­шим кроком РБ ООН стало засудження жорстокості, яку чинили в колишній Югославії як порушення міжнародного права у період збройних конфліктів та вказала на індивідуальну відповідальність тих, хто її коїв у своїй резолюції № 764 від 1993 року. Другим кроком стало прийняття посилених мір щодо розслідування порушень з допомогою держав та міжнародних гуманітар­них організацій і комісії експертів. Однак вжиті заходи не змінили ситуації, а зібраний матеріал не відповідав пред’явленим до нього вимогам. Тож, у відповідь на ініціативу низки держав-членів ООН, Асамблеї Ради Європи, Європарламенту, доповідачів у раках Московського механізму з людського виміру ОБСЄ в Боснії, Герцеговині, Хорватії та інших держав, Рада Безпеки 22 лютого 1993 року в резолюції № 808 в принципі вирішила питання про створення міжнародного трибуналу для переслідування винних в скоєні по­рушень міжнародного права у період збройних конфліктів. Згідно резолюції Генеральний секретар представив доповідь, в якій містився проект Статуту

478

Трибуналу. В проекті були враховані думки 31 країни та деяких міжнародних організацій, які представили свої коментарі щодо проекту. На основі проекту РБ ООН зробила третій крок — створення трибуналу. Міжнародний трибу­нал для судового переслідування осіб, які відповідають за суттєві порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії з 1991 року, був затверджений резолюцією 827 (1993) Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 року для вирішення в судовому порядку справ про суттєві по­рушення міжнародного гуманітарного права в регіоні. Його місцезнаходжен­ня — місто Гаага, яке знаходиться у королівстві Нідерланди. Цілі Міжнарод­ного карного трибуналу по колишній Югославії були визначені наступні:

1. притягти до судової відповідальності осіб, можливо винних в пору­шенні міжнародного гуманітарного права;

2. встановити справедливість по відношенню до потерпілих;

3. попередити нові злочини;

4. сприяти відновленню миру шляхом сприяння примиренню в колиш­ній Югославії.

Трибунал складається з наступних частин: судового органу, який скла­дається з трьох Судових камер та однієї Апеляційної камери; Канцелярії Об­винувача та Секретаріату. До складу Трибуналу входять 25 суддів, з них 16 постійних та 9 суддів ad litem.

Продовжується процес передачі справ державам колишньої Югославії. У 2005 році було створено палату з військових злочинів у Державному суді Боснії та Герцеговини, що забезпечила додаткові можливості для судового переслідування за вчинення військових злочинів у цьому регіоні. Крім того слідчі справи були передані прокурору Боснії та Герцеговини.

20 липня 2009 року був винесений вирок у справі двоюрідних братів Мілана та Средое Лукічей, які обвинувачувалися у жорстоких вбивствах та розправах над мирним мусульманським населенням Боснії під час конфлікту 1992-1995 років. З моменту свого утворення Міжнародний трибунал по ко­лишній Югославії пред’явив обвинувачення щодо 161 особи. Обвинувачення Гаазького трибуналу висунуті лідерам боснійських сербів Р. Младичу та Р. Караджичу. Також обвинуваченим на судовому процесі у Гаазі був колишній президент Югославії с. Милошевич, який помер у в’язниці Трибуналу. Вине­сено вироків щодо 120 чоловік.

Міжнародний карний трибунал по Руанді

Найвеличніше заохочення злочину - безкарність.

Цицерон

За створенням Трибуналу по колишній Югославії було створено ана­логічний орган у зв’язку з ситуацією, що склалася в Руанді. 30 квітня 1994 року Голова РБ ООН в своїй заяві засудив порушення міжнародного права у період збройних конфліктів у Руанді та поставив питання про необхідність розслідування серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. В резолюціях №№ 918, 925 Рада Безпеки знову засудила масові вбивства, які продовжувались на території Руанди. 1 червня 1994 року в своїй резолюції № 935 Рада Безпеки постановила, що геноцид та інші, систематичні та широ­

479

комасштабні порушення міжнародного права у період збройних конфліктів загрожують міжнародному миру та безпеці. Згідно цієї резолюції була за­тверджена комісія експертів для розслідування порушень.

У вересні 1994 року було вирішено створити міжнародний трибунал, не­зважаючи на початкові наміри обмежитися національними судами. До Ради Безпеки надійшло прохання від руандійського уряду про створення трибу­налу, з урахуванням якого й було створено в 1994 році Міжнародний карний Трибунал по Руанді.

За статтею 1 Статуту Міжнародного карного трибуналу по Руанді: «Між­народний трибунал по Руанді повноважний згідно з положеннями даного Статуту здійснювати судове переслідування осіб, відповідальних за серйоз­ні порушення між народного права, скоєні на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за подібні порушення, скоєні на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1994 року». Трибунал було створено у відповідності до резолюції № 955 Ради Безпеки від 8 листопада 1994 року. Його місцезнаходження — місто Аруша (Об’єднана Республіка Танзанія). Трибунал складається з наступних частин: судового органу, який складається з двох Судових камер та однієї Апеляційної; Канцелярії Обви­нувача та Секретаріату.

Спочатку комісія експертів по Руанді запропонувала розширити юрис­дикцію Трибуналу по колишній Югославії, включивши до неї злочини, ско­єні в Руанді. Однак це викликало побоювання того, що так зникне різниця між постійним судом та механізмом ad hoc. Щоб не створювати прецедент по розповсюдженню Радою Безпеки юрисдикції органу ad hoc на зовсім нову ситуацію, було прийнято рішення про створення окремого органу. Проте, Трибунал по Руанді є точною копією Трибуналу по колишній Югославії з деякими відмінностями в статуті. Це зробило непотрібною підготовку спе­ціального проекту Статуту. Таке рішення є цілком логічним, адже трибуна­лам потрібно було розглядати однакові процесуальні проблеми. Виходячи

з міркувань практичності та адміністративної ефективності було вирішено, що Прокурором Трибуналу по Руанді призначено Прокурора Трибуналу по колишній Югославії з додатковим персоналом, включаючи додаткового за­ступника Прокурора. Члени Апеляційної камери Трибуналу по колишній Югославії стали членами Апеляційної камери Трибуналу по Руанді.

На даний момент діяльність судових камер Трибуналу знаходиться на надзвичайно високому рівні, оскільки в них походить безпрецедентне число судових процесів. Завдяки повному використанню 9 суддів ad litem, які пра­цюють з 9 постійними суддями, а також за наявності четвертої зали для су­дових засідань, оренда якого фінансується урядами Норвегії та Сполученого Королівства, число прийнятих судових рішень продовжує збільшуватись. Трибунал виніс судові рішення щодо 25 обвинувачуваних, а судові процеси ведуться щодо 25 інших обвинувачуваних.

Канцелярія Обвинувача завершила розслідування справ щодо осіб, які підозрюються в скоєнні геноциду. Передбачалося, що останні рішення обви­нувачень будуть подані на затвердження камер до середини 2005 року. Процес передачі справ до національної юрисдикції почався наданням Обвинувача у лютому 2005 року уряду Руанди 15 справ осіб, що вкривалися від правосуддя.

480

Оперативно-пошукова група канцелярії Обвинувача була реорганізована та укріплена, а її методи проведення операцій — переглянуті. Активно здійсню­валась програма зміцнення співробітництва з державами за посередництва підтримки Обвинувачем контактів з владними структурами різних країн.

Секретаріат Трибуналу продовжує надавати свою незміну підтримку судовому процесу шляхом обслуговування інших органів Трибуналу та за­хисту. Він також забезпечує підтримку з боку держав та/або міжнародних за­кладів з метою безперешкодного проведення процесу. З державами та закла­дами підписані договори щодо фінансування діяльності, яка не охоплюється регулярним бюджетом, для забезпечення присутності свідків та їх безпеки, а також пошуку місць, в яких засуджені особи будуть відбувати свої вироки.

2. червня 2006 року Міжнародний трибунал по Руанді виніс вирок колиш­ньому члену Ради директорів руандійської телерадіокомпанії «Тисяча пагор­бів» Джозефу Серугендо. Його було засуджено до шести років тюремного ув’язнення за публічне підбурення на вбивства за етнічною ознакою. 22 черв­ня 2009 року колишнього міністра внутрішніх справ Руанди Калікста Калі- манзіра було засуджено до 30 років ув’язнення за підбурювання до здійснен­ня геноциду та співучасть у цьому злочині. Його буде направлено до в’язниці однієї з країн, які підписали з Трибуналом угоду про прийом ув’язнених. Та­ких країн шість: Малі, Бенін, Франція, Італія, Швеція та Свазіленд.

За стратегією завершення роботи, викладеною у резолюції № 1503 Ра­дою Безпеки ООН у серпні 2003 року, Трибунал має завершити усю роботу у

2009. році. Роль міжнародного трибуналу оцінюється у Руанді неоднозначно, оскільки судові розгляди у ньому довго триваючі, а підсудних не може бути страчено. Для судів над особами, які не попали у сферу юрисдикції трибуналу, які розглядають справи лише найважливіших організаторів геноциду, у країні створена система місцевих судів, які винесли не менше 100 смертних вироків.

Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне

Помилуючи злочинців, шкодять чесним людям.

Сенека Молодший

2002 рік увійшов у історію міжнародного співробітництва держав у бо­ротьбі зі злочинністю як рік набуття чинності Римського Статуту Міжна­родного Кримінального Суду і початком його діяльності. Однак у цьому ж році відбулася і інша подія, яка має велике значення для подальшого розви­тку міжнародного правосуддя: 16 січня 2002 року було підписано Угоду між ООН та урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Сьєрра- Леоне, який має приволікти до відповідальності осіб, що вчинили тяжкі злочини під час громадянської війни у цієї африканської країні. До Угоди додається Статут Суду. 19 січня 2002 року цю угоду було ратифіковано Пар­ламентом Сьєрра-Леоне. Акт про ратифікацію вніс у законодавство Сьєрра- Леоне зміни, необхідні для забезпечення функціонування Суду.

Спеціальний Суд по Сьєрра-Леоне являє собою нову модель міжнарод­ного кримінального суду. Головними його особливостями є обмеження його юрисдикції територією однієї держави і порядок фінансування його діяльнос­ті. Вже на території сусідньої Ліберії Спеціальний Суд не має ніяких прав.

481

Визначені у ст. 6 Статуту джерела фінансування Спеціального суду свід­чать про ті складнощі, з якими зустрічається ООН при сприянні здійсненню міжнародного правосуддя. Так, Рада Безпеки констатує факти масового по­рушення міжнародного права у період збройних конфліктів у Сьєрра-Леоне, нездатність правової системи республіки самостійно подолати їх та вислов­лює бажання заснувати міжнародний судовий орган. Разом з тим ООН не готова понести затрати на здійснення діяльності такого органу із свого бю­джету, як це робиться щодо Міжнародних трибуналів по колишній Югосла­вії та Руанді. У результаті Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне заснований не як допоміжний орган ООН, а як самостійна міжнародна організація зі своїм бюджетом, який формується за рахунок добровільних внесків. Участь ООН у цій організації забезпечує їй міжнародний статус, надання кадрової допо­моги, а також гарантію для донорів у тому, що кошти будуть спрямованні за призначенням.

З організаційної точки зору Спеціальний суд складається із Судової па­лати, Апеляційної палати, Обвинувача та його служби, а також Секретаріату на чолі з Секретарем. До складу Судової палати входять троє суддів, до скла­ду Апеляційної палати — п’ятеро. Двоє судів Судової палати та троє суддів Апеляційної призначаються Генеральним Секретарем ООН, ті, що лишили­ся, призначаються урядом Сьєрра-Леоне. Кандидатуру на посаду суддів про­понуються Генеральному Секретарю державами-членами ООН.

Згідно ст. 1 Статуту Суду головним його завданням є кримінальне пере­слідування осіб, які несуть основну відповідальність за серйозні порушення міжнародного права у період збройних конфліктів та законів Сьєрра-Леоне, здійснених на території цієї держави після 30 листопада 1996 року. Серед таких осіб — політичні та військові лідери. При аналізі переліку діянь, які розглядає Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, відразу привертає увагу на себе наступна особливість: Спеціальний Суд може притягувати фізичних осіб до відповідальності не тільки за порушення міжнародного права у період зброй­них конфліктів, як це передбачено статутами Міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, але й за порушення внутрішньодержавного права.

По відношенню до злочинів і Спеціальний суд, і суди Сьєрра-Леоне ма­ють паралельну юрисдикцію, однак перший має пріоритет. На будь-якій ста­дії процесу він може витребувати від будь-якого суду Сьєрра-Леоне передати йому провадження по справі. Особа, яка вже судима Спеціальним судом, не може за те саме діяння бути притягнута до відповідальності у суді Сьєрра- Леоне. У зворотному випадку особа може бути повторно засуджена Спеці­альним судом за те ж саме порушення, але виключно міжнародного права у період збройних конфліктів (за порушення законів Сьєрра-Леоне вирок його компетентного суду є остаточним).

Наразі Спеціальним судом пред’явлено обвинувачення колишньому пре­зиденту Ліберії Чарльзу Тейлору — першому в Африці екс-голові держави, який представ перед міжнародним правосуддям. Його звинувачують у під­тримці повстанців у Сьєрра-Леоне, які знищували мирне населення під час громадянської війни у 1991-2002 роках. Серед звинувачень, які пред’явленні екс-президенту, — вбивства, зґвалтування, застосування тортур, використання

482

дітей у якості солдат та залякування мирного населення. Члени Об’єднаного революційного фронту, якими опікувався тодішній ліберійський президент, відрізнялися жорстокістю щодо цивільного населення: відрубали кінцівки, розрізали животи вагітним жінкам, примушували дітей вбивати власних батьків, а потім рекрутували їх у солдати чи перетворювали на секс-рабів. Звинувачення стверджує, що багато з цих злочинів Чарльз Тейлор здійсню­вав особисто.

Президент Ліберії Чарльз Тейлор пішов у відставку у липні 2003 року. 11 листопада 2005 року Рада Безпеки ООН доручила Місії ООН у Ліберії затри­мати і взяти під арешт колишнього президента та передати його у Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне. У березні 2006 року Чарльз Тейлор був заарештований у Нігерії та доставлений до Суду до Фрітауна. Однак голова Спеціального суду вирішив, що судити колишнього президента у Фрітауні небезпечно, оскільки це може спричинити акти насильства та безлади в усьому регіоні.

У результаті, за згодою уряду Нідерландів, керівництва Міжнародного кримінального суду, Генерального секретаря та Ради Безпеки ООН було вирішено провести процес над Чарльзом Тейлором у Гаазі. Тоді ж Велика Британія повідомила про своє рішення дозволити екс-президенту Ліберії у випадку визнання його винним відбути покарання у її в’язницях.

У квітні 2009 року Суд виніс вирок колишнім лідерам повстанців Сесії, Колону та Гбао у сумі на 117 років позбавлення волі за злочини проти людя­ності. Усі троє були старшими керівниками ОРФ.

Спеціальний суд по Лівану

13 грудня 2005 року уряд Ліванської Республіки звернувся з проханням до ООН про заснування трибуналу міжнародного характеру для притяген- ня до кримінальної відповідальності усіх осіб, які будуть визнані винними у скоєнні терористичного злочину, що мав місце 14 лютого у Бейруті, у ре­зультаті якого загинув колишній прем’єр-міністр Лівану Рафік Харіні і 22 інших людини. ООН і Ліванська Республіка провели переговори щодо угоди про заснування Спеціального трибуналу по Лівану. 10 червня 2007 року, у відповідності до резолюції Ради Безпеки № 1757 від 30 травня 2007 року, положення, що додавалися до неї, Угоди та Статуту Спеціального трибуналу набули чинності. У відповідності з тією ж резолюцією, Генеральний секретар тепер приймає усіх необхідних заходів щодо заснування Спеціального три­буналу для Лівану.

Для забезпечення неупередженості та незалежності Спеціального три­буналу, у його Статуті передбачені різні гарантії транспарентності та всео­сяжного характеру процесу призначення суддів та Обвинувача. Вони пе­редбачають також, що до складу камер повинні входити як ліванські, так і міжнародні судді. Окрім того, Статут захищає права обвинуваченого і надає потерпілим право на подання та вивчення їх думок та проблем на тих стадіях провадження, які судді попереднього провадження або камера вважатимуть належними. З урахуванням справедливості та безсторонності, а також безпе­ки та адміністративної ефективності, місце знаходження Спеціального три­буналу знаходиться за межами Лівану.

483

17 серпня 2007 року було оголошено, що Міжнародний трибунал для розслідування вбивства колишнього ліванського прем’єра Рафіка Харірі буде розміщуватися в Гаазі — місті, яке давно вважається столицею міжнародного правосуддя. 8 грудня влада Нідерландів надала Секретаріату ООН докладну інформацію про будівлю, яка була визначена як найбільш підходяще місце для Трибуналу. 21 грудня 2007 року представники ООН та Нідерландів під­писали Угоду про штаб-квартиру, яка передбачає можливість того, що Спе­ціальний трибунал буде базуватися у Нідерландах. У подальшому угоду було надано парламенту Нідерландів на затвердження.

До складу Спеціального трибуналу входять камери, Обвинувач, Секре­таріат та Канцелярія захисту. До складу камер входять один міжнародний суддя попереднього провадження, Судова камера (один ліванський суддя та два міжнародних), Апеляційна камера (два ліванських та три міжнародних судді), а також два запасних судді (ліванський та міжнародний). Чотири лі­ванських судді призначаються Генеральним секретарем із списку з 12 кан­дидатів, які надаються урядом Ліванської Республіки за пропозицією Вищої судової ради Лівану. Сім міжнародних суддів призначаються Генеральним секретарем із числа кандидатів, які пропонуються державами-членами чи компетентними особами.

1. березня 2009 року у Гаазі Спеціальний трибунал розпочав свою роботу. 49 % витрат, пов’язаних із діяльністю Трибуналу, буде покриватися урядом Лівану, а 51 % — за рахунок добровільних внесків держав.

Спеціальний суд по Камбоджі

Меч правосуддя не знає піхв.

Жозеф Местр

На початку квітня 2009 року розпочав свою роботу новий міжнародний суд — Спеціальний трибунал по військовим злочинам у Камбоджі. Трибунал був створений урядом Камбоджі та ООН. Мета створення — переслідування головних організаторів геноциду, здійсненого під час правління у Камбоджі «червоних кхмерів» у період 1975-1979 роках. Трибунал може призначити по­карання аж до довічного позбавлення волі, але не менше п’яти років. У той же час вина звинуваченого повинна бути визнана кваліфікованою більшістю голосі: або 4 з 5, або 5 з 7. Це є новацією у міжнародному кримінальному судо­чинстві, адже раніше для винесення вироку достатньо було простої більшості.

Перший процес буде проводитися проти Кангом Кек Іеу, по прізвиську «товариш Дуч». Це найменш значний, хоча й наймолодший звинувачений, йому «усього» 66 років. Під час правління «червоних кхмерів» він очолював в’язницю Туоль Сленг (8-21), в якій загинуло біля 17 тисяч чоловік (відомо, що врятуватися з неї вдалося лише 12). Він видався єдиним обвинуваченим, який погодився співробітничати з прокуратурою і визнав свою вину. Своєї черги очікують набагато більш великі політичні діячі: колишній президент країни Кхіеу Сампфан, заступник голови режиму «червоних кхмерів» Пол Поту — Нуон Чеа, колишній заступник прем’єр-міністру та міністр закор­донних справ Іенг Сарі та колишній міністр по соціальним питанням Іенг

484

Тхиритх. 21 липня 2006 року помер останній командир «червоних кхмерів» Та Мок, так і не дочекавшись суду над ним.

На сьогодні залишається відкрити питання щодо Спеціального трибу­налу по Уганді, який вже виніс обвинувачення щодо вчинення військових злочинів лідеру угандійських повстанців Джозефу Коні, який переховується у джунглях Демократичної Республіки Конго.

Міжнародний кримінальний суд

Це буде суд, де Саддам Хусейн, Пол Пот і Августо Піночет майбутнього будуть відповідати за свої дії.

Річард Дікер

В перспективі міжнародний кримінальний суд повинен забезпечити всеза- гальне правосуддя. Бачення такої перспективи дає просту і піднесену надію...

Тільки тоді невинні жертви далеких війн і конфліктів знатимуть, що вони теж можуть спокійно спати під захистом правосуддя; що вони теж мають права і що ті, хто ці права порушує, неодмінно зазнають покарання.

Кофі Аннан

За 50 років, що минули після Нюрнберзького та Токійського міжнарод­них військових трибуналів міжнародне співтовариство неодноразово става­ло свідком геноциду — наприклад, бомбардування Камбоджі під час війни у В’єтнамі чи знищення іракських курдів Саддамом Хусейном, — але Рада Безпеки ООН послідовно не вживала рішучих заходів. Розповсюджені засо­бами масової інформації повідомлення про страхіття в колишній Югославії та фотографії, які можна було б зробити хіба що в нацистських концтаборах, спричинили постійний тиск громадськості та почуття вини у міжнародних організацій, чиїм обов’язком було покласти край геноциду.

Міжнародний кримінальний суд (МКС) — перший постійний правовий інститут, до компетенції якого входить переслідування осіб, що відповіда­ють за геноцид, військові злочини та злочини проти людяності. Таку мрію Організація Об’єднаних Націй виношувала ще з 1948-го року, але з різних причин реалізувати її не вдавалося. Договір щодо створення МКС було під­писано в 1998 році в Римі. 1 липня 2002 року суд почав діяти на повній осно­ві. Резиденція — Гаага, однак по бажанню Суду засідання можуть проходити у будь-якому місці. МКС не входить в офіційні структури ООН, хоча може порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН. Нагадаємо, що раніше подібні суди створювалися для розслідування тільки окремих злочинних дій у певних країнах. «Нову сторінку перегорнуто в історії людства», — заявив по завершенню церемонії проголошення Міжнародного суду Ганс Корелл, радник ООН з юридичних питань.

Держави стають учасниками МКС (а злочини, здійснені їх громадяна­ми чи на їх території — підсудними йому) за фактом ратифікації Римського статуту. Для того, щоб він набув чинності, необхідною була ратифікація до­кумента 60 країнами. До серпня 2009 року Римський статут ратифікували 110 держав у всьому світі. У 2009 році Статут ратифікували Чилі та Чехія

• остання з держав Європейського союзу, яка це зробила. Україна поставила

485

під ним свій підпис 20 січня 2000 року, але ще не ратифікувала його і таким чином, державою-учасницею Міжнародного кримінального суду не є. Таких держав ще 37, серед яких США, Єгипет, Росія, Ізраїль і Іран. Низка країн, принципово не погоджуються із самою ідеєю МКС. Наприклад, Індія та Ки­тай вважають, що цей Суд обмежує суверенітет держав і наділяється неви- значено широкою компетенцію.

Міжнародний кримінальний суд складається з 18 суддів. Сьогодні 2 суді представляють Східну Європу, 2 — Азію, 3 — Африку, 4 — Латинську Амери­ку, а ті, що залишилися — Західну Європу та інші держави. Кожен із вище пе­релічених регіонів має бути представлений хоча б двома суддями. Внутрішня компетенція суду обмежена геноцидом, злочинами проти людяності та вій­ськовими злочинами. Під час переговорів у Римі сторони не змогли прийти до єдиного визначення агресії і тому було вирішено, що поки Суд не може здійснювати правосуддя з цього питання.

Компетенція Суду обмежена також і у часі, а саме злочинами, які були скоєні після 1 липня 2002 року. Якщо певний конфлікт — наприклад, війна в Уганді — продовжується уже двадцять років, то компетенція суду обмеже­на Тіми діями, які були та вчинені після вказаної дати. До компетенції Суду входять тільки злочини, які були вчинені або на території держави-учасниці, або громадянином держави-учасниці. Це положення гарантує право держав вирішувати, піддавати чи ні своїх громадян або територію юрисдикції МКС. Однак у цього принципу є один виняток: Рада Безпеки ООН може, через ре­золюцію, прийняту згідно главі VII Статуту ООН, передати до Суду певну ситуацію, яка торкається злочину, що був вчинений ні на території держави- учасниці, ні громадянами держави-учасниці. Рада Безпеки скористувалася цим правом, коли передала до Суду ситуацію у Дарфурі, адже Судан не є державою-учасницею МКС.

Суд діє тільки у випадку, якщо держава, на території якої було вчинено злочин або громадянином якої є злочинець, не бажає або фактично не може здійснити слідство та висунути обвинувачення. Ця доповнююча (компле­ментарна) система залишає державам первинну відповідальність слідства та висунення обвинувачення щодо міжнародних злочинів. На відміну від ство­рених ad hoc трибуналів ООН по колишній Югославії та Руанді, компетенція держави має пріоритет над компетенцією міжнародного суду. Однак, якщо слідча та прокурорська діяльність, що була розпочата певною державою, не відповідає міжнародним процесуальним стандартам або не має за мету за­хист пов’язаної зі злочином особи від юрисдикції МКС, то останній має пра­во здійснити правосуддя у даному випадку.

Суд не може автоматично здійснювати правосуддя з будь-якого припу­щеного злочину. Для цього необхідний один із наступних механізмів, які за- діють це право:

1. прокурор держави-учасниці передає Суду певну ситуацію;

2. Рада Безпеки ООН передає Суду певну ситуацію;

3. прокурор МКС починає слідство щодо певної держави учасниці за своєю ініціативою (proprio motu).

В останньому випадку дії прокурору мають бути підтверджені палатою, яка складається із трьох незалежних та неупереджених суддів. Окрім того,

486

кожен ордер на арешт і кожне обвинувачення, видане прокурором, повинні затверджуватися комітетом із трьох суддів, які приймають рішення виключно згідно чітко визначених правових принципів та доказів, які надає прокурор.

Після трирічного процесу формування інституту Міжнародний суд є повністю функціональним. Прокурору передавалися справи по ситуаціям в Уганді, Демократичній республіці Конго та Центральноафриканській респу­бліці. Окрім того, Рада Безпеки ООН передала Суду питання про ситуацію у суданському регіоні Дарфур.

Почалися і розгляди Судом конкретних справ. Був заарештований та відданий Міжнародному кримінальному суду громадянин Конго Тома Лу- банга Дьило, керівник збройного ополчення. Він звинувачується у призові на військову службу дітей у віці до 15 років та використання їх у військо­вих цілях. Початок суду над Лубангою припав на 21 липня 2008 року, коли з’явилася інформація про те, що Міжнародний кримінальний суд видасть ор­дер на арешт президента Судану Омара аль-Башира за звинуваченням у ге­ноциді у зв’язку з конфліктом у Дарфурі. Цей ордер був оприлюднений лише у березні 2009 року. Таким чином аль-Башир став першим діючим главою держави, проти якого було висунуте обвинувачення органом міжнародної юстиції. Усього МКС видав ордери на арешт 12 людей. З них 6 на свободі, 2 померли та 4 знаходяться під арештом.

Діаграма 1. Ріст кількості держав, що ратифікували Римський

Статут

120 у- _й 100

а

І 80 —

ь

! 60

я

1 40 —

£ 20 0 —

Г ода ратификации

487

Проблема ратифікації Римського Статуту Міжнародного кримінального суду Україною

Україна підписала Римський Статут 20 січня 2000 року, однак в питан­нях ратифікації виникла низка складнощів.

13 лютого 2001 року Президент України Л. Д. Кучма направив до Кон­ституційного Суду України подання про невідповідність Римського Статуту Конституції України.

10. липня 2001 року Конституційний Суд України дійшов висновку, що Римський Статут суперечить положенням Конституції України, отже його ратифікація можлива лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Конституційний Суд України знайшов наступні невідповідності.

Відповідно до Римського Статуту МКС доповнює національну систему правосуддя. Суд приймає до свого провадження справи не тільки за звернен­ням держави-учасниці, а й з власної ініціативи (саме це є основною відмін­ністю між Європейським Судом з прав людини та МКС ), коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи по­рушити кримінальне переслідування належним чином». Це суперечить прин­ципам організації судової системи в Україні. Зокрема, стаття 124 Конституції України передбачає, що Верховний суд України є найвищим судовим орга­ном, а делегування або привласнення судових повноважень не допускається. Також заборонено створення надзвичайних та особливих судів.

Разом з тим, Конституційний Суд України відхилив твердження про не­конституційність положення про можливість притягнення до відповідаль­ності посадової особи держави, яка є носієм імунітету, а також твердження про неможливість передачі громадянина Україна іноземній установі, прові­вши відмінність між термінами «передача» (surrender), яка допускається та «видача» (extradition), яка заборонена.

Окрім того Конституційний Суд України наголошував, що відповідні положення про притягнення до відповідальності за злочини, передбачені в Римському Статуті, містяться вже в конвенціях, офіційно ратифікованих Україною, і що цей документ у своїх вимогах аналогічний загальновизнаним принципам міжнародного права та міжнародним звичаям, які мають дотри­муватись не залежно від їх ратифікації цього документу.

Таким чином, ратифікувати Римський Статут Міжнародного Кримі­нального Суду видається можливим лише після внесення відповідних змін до Конституції України, зокрема в питаннях організації судової влади в краї­ні. Так, адже саме положення абзацу десятого преамбули та Статті 1 Статуту, за якими «Міжнародний Кримінальний Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції» стало підставою до визнання Конституційним Судом України Римського Статуту таким, що суперечить Конституції України.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в міжнародно-правовій практиці. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної кримінальної відповідальності на підставі вироків

488

Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів. Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували кілька міжна­родних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 року, Римський Статут Міжнародного криміналь­ного суду, а також Статути Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів, вичерпне визначення яких містить Ста­тут відповідного міжнародного судового органу. Таким чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключається. Це дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості. Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може настава­ти як у вигляді позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних міжнародних пенітенціарних установ, таких як в’язниця Шпандау, у якій відбували покарання засуджені Нюрн­берзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими міжнародними кримінальними судовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на низку національних пенітенціарних установ.

Реальна можливість притягнення до міжнародної кримінальної відпо­відальності фізичних осіб за здійснення чітко визначених у міжнародному праві злочинів є логічним підтвердженням руху держав у своєму прагненні до міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

489