Агресія

Найсвятіша справа стає віроломством та мерзотою, коли заради її перемоги прибігають до злочину.

Ламенне

Агресія — це злочин проти миру, який полягає у тому, що особа, яка є ке­рівником, активно бере участь або віддає наказ про планування, підготовку, початок чи проведення агресії, яка здійснюється державою.

Відповідальність за агресію несуть особи, які наділені відповідними влад­ними повноваженнями. Вона наступає у випадку, коли держава розв’язала агресивну війну. У Статуті Нюрнберзького трибуналу мова йде саме про агресивну війну, а не про окремі акти застосування сили.

У міжнародному праві відсутнє визначення агресії, яке могло б застосо­вуватися у співробітництві держав у боротьбі зі злочинністю. Визначення, що міститься у резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 року, не є достат­ньо чітким для застосування судом. У ньому перераховуються акти агресії, які можуть і не досягати рівню агресивної війни.

Принципове значення має визначення агресії як застосування збройної сили держави проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. Агресія може бути і похідною, коли державою засилаються озброєнні банди та групи, іррегулярні сили чи найманці, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які но­сять настільки серйозний характер, що це вже рівносильна прямій агресії. Розробка необхідного визначення агресії передбачена п. 2 ст. 5 Статуту Між­народного кримінального суду. Але сьогодні, внаслідок того, що під час пере­говорів у Римі сторони не змогли дійти до єдиного визначення цього злочи­ну, було вирішено, що Міжнародний кримінальний суд не може здійснювати компетенцію щодо питань, пов’язаних з злочинною агресією.

Ст.ст. 436, 437 Кримінального Кодексу України передбачена відпові­дальність за пропаганду війни та планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни.

§ 4. Співробітництво держав на рівні двосторонніх угод, яке здійснюють відомства правоохоронних структур

Кримінальна юрисдикція

Кримінальна юрисдикція — це влада держави видавати норми кримі­нального права та забезпечувати їх застосування. Така юрисдикція назива­ється повною. Вона включає юрисдикцію припису та юрисдикцію примусу. Перша означає, що держава може приписувати обов’язкові правила поведін­ки, але обмежено у використанні засобів забезпечення їх дотримання. Юрис­дикція примусу означає владу держави примушувати до виконання права та актів його застосування.

Питання кримінальної юрисдикції вирішуються законодавство держави відповідно до міжнародного права. Загальне правило полягає у тому, що дер­жава здійснює повну юрисдикцію у межах своєї території та обмежену у меж­ах спеціальної економічної зони моря та континентального шельфу, а також щодо своїх громадян за кордоном.

466

Юрисдикція, що здійснюється у межах державної території, називаєть­ся територіальної. В її основі лежить територіальний принцип. Юрисдикція, що здійснюється за межами території, називається екстратериторіальною. В її основі лежить персональний принцип, у силу якого держави можуть зобов’язати своїх громадян за кордоном дотримуватися своїх законів, але не можуть застосовувати заходи примусу. Персональний принцип усе частіше поширюється державами і на осіб без громадянства, що постійно прожива­ють на їх території.

Існує також принцип захисту чи безпеки, який покликаний забезпечити захист існуючих інтересів держави та її громадян від злочинних діянь, які скоюються за кордоном. У таких випадках держава може притягти до кримі­нальної відповідальності будь-яку особу незалежно від місця вчинення зло­чину, звісно, за умови, що така особа опиниться у сфері її повної юрисдикції. Принци захисту отримує усе більш широке розповсюдження у законодавстві та судовій практиці держав.

Нарешті, існує принцип універсальності, який передбачає можливість розповсюдження кримінальної юрисдикції держави на діяння, які визнані злочинними міжнародним правом, незалежно від громадянства особи, яка вчинила їх та місця вчинення. У минулому він охоплював лише піратство та работоргівлю, сьогодні розповсюджує свою дію і на низку злочинів щодо злочинів проти миру та безпеки людства.

Кримінальний кодекс України відобразив сучасні тенденції у галузі екс- тратериторіальної юрисдикції. Ч.ч. 1, 2 ст. 7 КК України передбачено, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відпо­відальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними до­говорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо ці особи за вчинені злочини зазнали кримінального покаран­ня за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримі­нальної відповідальності за ці злочини.

У цьому положення знайшли втілення два загальновизнаних принципи кримінального права. Перший — принцип хвойної кримінальності, у відпо­відності з яким діяння повинно кваліфікуватися як злочин як у країні вчи­нення, та і в країні притягнення до кримінальної відповідальності. Другий принцип — «ніхто не може бути судимим чи покараним двічі за одно й теж». Законодавство держав і міжнародні акти виходять з того, що останній із цих принципів не застосовується до випадків, коли особа вчинила злочин в іншій держав.

Підлягає сумніву вираз «злочин за межами України». Він охоплює не лише територію іноземної держави, але й міжнародні простори за межами України (відкрите море, Антарктика тощо), а у цих просторів інший режим. Скоєні тут злочини, як правило, розглядаються за законами держави грома­дянства правопорушника. Тому зазначений вираз повинен тлумачитися об­межено як злочин, який вчинений на території іноземної держави.

Екстратериторіальній юрисдикції щодо іноземців та осіб без громадян­ства, які не проживають постійно в Україні, присвячена ст. 8 КК України. Ці категорії осіб, «які вчинили злочини за її [України] межами, підлягають

467

в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених між­народними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України».

Тут ми маємо право з двома різними випадками. У першому з них мова йде про визначення кримінальної юрисдикції держави міжнародним догово­ром про застосування закону на підставі договору та у відповідності з його умовами. У другому випадку — про екстратериторіальну дію кримінального закону на підставі внутрішнього права у відповідності з принципом захисту.

Співпраця держав у боротьбі з певними видами злочинів на двосто­ронньому та регіональному рівнях

Передусім зазначимо, що боротьба зі злочинністю в конкретній державі не є міжнародною в буквальному розумінні цього слова, адже на її території діє юрисдикція цієї держави, компетенція її правоохоронних органів. З ура­хуванням того, що в усіх випадках відносно злочину діє принцип юрисдикції тієї або іншої держави, міжнародну боротьбу зі злочинністю слід розуміти як співпрацю держав у боротьбі з певними видами злочинів, які становлять значну суспільну небезпеку.

Двосторонні угоди дозволяють більш повно врахувати характер відно­син між двома державами, їхні інтереси за кожною конкретною проблемою. У зв’язку із цим найбільшого поширення одержали двосторонні угоди з та­ких питань, як надання правової допомоги за кримінальними справами, ви­дача злочинців, передача засуджених осіб для відбування покарання в країні, громадянами якої вони є.

За даними МВС та МЗС у договірній практиці України на сьогодні на­лічується кілька десятків таких угод. Здебільшого це договори про правову допомогу за цивільними і кримінальними справами. У частині, що стосуєть­ся карної сфери, у цих угодах регулюється порядок взаємодії судово-слідчих органів двох країн у процесі здійснення карного переслідування осіб, що пе­ребувають поза межами тієї держави, де ними скоєно злочини. Міждержавні й міжурядові двосторонні угоди зазвичай супроводжуються міжвідомчими, у яких конкретизується співробітництво окремих відомств, наприклад, МВС, Служби безпеки України, Державної митної служби України, більш деталь­но визначаються їхні завдання, порядок розв’язання питань, що належать до їхньої компетенції.

Окрім двостороннього, співробітництво держав здійснюється також на регіональному рівні, що можна пояснити збігом інтересів і характером від­носин країн певного регіону.

Практика міжнародного співробітництва правоохоронних структур свід­чить про те, що вагома робота щодо цього проводиться в Раді Європи. Про високий рівень співробітництва в європейському регіоні свідчать конвенції: про видачу злочинців; про правову допомогу по кримінальних справах; про визнання вироків по кримінальних справах; про передачу судочинства по кримінальних справах; про правопорушення щодо культурних цінностей; про «відмивання», виявлення, вилучення й конфіскацію доходів від злочин­ної діяльності.

468

Особливий інтерес становить підписана в 1983 році державами-членами Ради Європи Конвенція про передачу засуджених осіб. Україна в 1995 році також приєдналася до цієї Конвенції.

Швидкими темпами розвивається співробітництво в цій сфері й у меж­ах СНД. Його актуальність особливо очевидна як у зв’язку зі зростанням злочинності в країнах СНД, так і через відкритість кордонів, що позбавляє держави можливості успішно боротися зі злочинністю поодинці. У серпні

1991. року всі держави — члени СНД, а також Грузія підписали Угоду про взаємовідносини міністерств внутрішніх справ у сфері обміну інформацією. У січні 1993 року в Мінську країни Співдружності (крім Азербайджану) під­писали Конвенцію про правову допомогу й правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах. Багато статей цієї Конвенції присвячені наданню правової допомоги за кримінальними справами. Вони регламенту­ють співробітництво з таких питань, як видача злочинців, здійснення карного переслідування, розгляд справ, підсудних судам двох або декількох держав, передача предметів, використаних під час учинення злочину, обмін інформа­цією про звинувачувальні вироки й засудженість тощо.

Види та організаційні форми співробітництва у галузі міжнародної правової допомоги у кримінальних справах

Міжнародна правова допомога у кримінальних справах — це передбаче­на міжнародними договорами або заснована на умовах взаємності діяльність компетентних органів запитуваної держави по провадженню на її території процесуальних дій (а у випадках, прямо передбачених міжнародним догово­ром, і оперативно-розшукових заходів) у зв’язку з виконанням слідчих чи су­дових доручень компетентних органів запитуючої держави з метою надання сприяння в розслідуванні і розгляді кримінальної справи шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшко­дування збитку, заподіяного злочином, а також прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства, здійснювана незалежно від територі­альних меж, особливостей національного законодавства і правозастосовної практики держав, що співробітничають.

Види міжнародно-правової допомоги: провадження процесуально- слідчих дій; видача (екстрадиція) обвинуваченого або засудженого; кримі­нальне переслідування; передача предметів, надання документів; передача засуджених іноземними судами до країни їхнього громадянства.

Організаційно-правові форми:

1. координація заходів, здійснюваних під час розслідування злочинів, що мають міждержавний характер (організована злочинність, наркобізнес, теро­ризм тощо), керівниками відомств сторін або уповноваженими особами (ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Республіки Грузія);

2. надання права працівникам правоохоронних органів сторін бути при­сутніми при проведенні слідчих дій, що виконує запитувана сторона за до­рученням запитуючої сторони (ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України та Прокуратурою Республіки Білорусь), а також брати в них участь

469

(ст. 2 Угоди між Генеральною прокуратурою України і Прокуратурою Азер­байджанської Республіки).

3. Провадження спільних розслідувань, створення спільних слідчих та слідчо-оперативних гру (ст. 19 Конвенції ООН проти транснаціональної ор­ганізованої злочинності від 2000 року, ст. 63 Кишинівської Конвенції від 7 жовтня 2002 року, ст. 20 Додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 8 листопаду 2001 року).

10. листопада 1994 року Верховною Радою України ратифіковано Мін­ську Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, яка набула чин­ності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах Укра­їни з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республі­кою Молдова, Грузією і Туркменістаном.

7 жовтня 2002 року в м. Кишинів Республіки Молдова укладено Кон­венцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка набула чинності, відповідно до частини другої ст. 120 цієї Конвенції, на тридцятий день з дати здачі на зберігання депозитарію третьої ратифікаційної грамоти для Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки та Республіки Казахстан.

Відповідно до частин третьої та четвертої цієї ж статті між державами- учасницями Конвенції 2002 року припиняє свою дію Конвенція 1993 року та Протокол до неї від 29 березня 1997 року. Однак, Конвенція 1993 року та Протокол до неї 1997 року продовжуватимуть застосовуватися у відносинах між державами-учасницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чинності Конвенція 2002 року. Для України Кишинівська Конвенція чинності не набула, а відтак діють лише Мінська Конвенція 1993 року та Протокол до неї 1997 року.

Загальна характеристика видачі правопорушників

Злочинець може іноді уникнути покарання, але не остраху перед ним.

Сенека Молодший

Видача (екстрадиція) — це передача обвинуваченого або засудженого од­нією державою іншій з метою притягнення виданої особи до кримінальної від­повідальності за вчинений злочин або виконання винесеного щодо неї вироку. Видача забезпечує невідворотність кримінальної відповідальності за вчинен­ня злочинів, реальну можливість держав боротися зі злочинністю. За даними проведеного узагальнення практики міжнародного співробітництва правоохо­ронних органів України з іноземними органами та установами серед всіх видів правової допомоги, яка надається (запитується) Україною, видача займає в середньому друге місце після виконання процесуальних дій, таких як виклик та допит свідків, потерпілих, витребування документів, предметів тощо.

Як й інші види міжнародної правової допомоги в кримінальних справах, екстрадиційні правовідносини регламентуються нормами багатосторонніх міжнародних конвенцій (договорів) про боротьбу зі злочинами міжнародно­го характеру або спеціальними договорами про правову допомогу.

470

Особливе значення в європейському регіоні мають Європейська конвенція про видачу правопорушників від 1957 року. Прогресивні зміни, які відбулися у договірно-правовій практиці з проблем екстрадиції, обумовили необхідність прийняття додаткових протоколів до Конвенції — Додаткового протоколу від 1975 року та ІІ Додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 1978 року. Європейська конвенція про видачу правопо­рушників була покладена в основу Типового договору про видачу, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року.

Окремі статті, присвячені видачі, мають й міжнародні договори, які сто­суються боротьби з окремими видами злочинів або особливо небезпечними формами злочинності, зокрема, ст. 6 Конвенції ООН про боротьбу проти не­законного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин; ч. ІІІ ст. 16 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

У межах СНД видача здійснюється на підставі Конвенції про правову до­помогу та правові стосунки в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року та Протоколу до Конвенції від 28 березня 1997 року. Питанням видачі також присвячена ч. 2 Кишинівської конвенції 2002 року.

У сучасному світі існує велика кількість двосторонніх договорів про ви­дачу правопорушників, зокрема, між Україною та КНР від 10 грудня 1998 року, Україною та Індією від 3 жовтня 2002 року тощо.

Екстрадиційні правовідносини регулюються також і нормами внутріш­нього права. В останні роки простежується тенденція до визначення осно­вних засад видачі в конституціях держав (так, конституції Російської Феде­рації, Республіки Молдова, Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Іспанії містять відповідні статті про видачу). Більшість з них закріплюють універ­сальне положення щодо невидачі власних громадян. Хоча існують держави, які, в принципі, допускають видачу власних громадян (Велика Британія, США, Канада).

У деяких державах (Австралії, Австрії, Великої Британії, Німеччини, Швеції, Бельгії, Франції, Фінляндії, Ізраїлі, Японії, ПАР) прийняті спеці­альні закони про видачу, які розвивають власне кримінально-процесуальне законодавство та суміжні галузі з метою найбільш повного правового регу­лювання процедури екстрадиції, відображення в них національних інтер­есів, захисту власних правових систем. Проте в більшості сучасних держав правова основа видачі встановлюється виключно нормами кримінального та кримінально-процесуального права. Саме цим шляхом йдуть держави СНД, які передбачають у нових Кримінально-процесуальних кодексах умови, під­стави та порядок видачі.

Види екстрадиції:

1. обов’язкова — тобто така, яка стосується власних громадян держав- учасниць договору;

2. тимчасова — коли особа видається на певний строк, встановлений у договорі, або за домовленістю сторін у кожному конкретному випадку за умови повернення її до запитуваної держави;

3. повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від кримінального переслідування або від відбування покарання і повернулася на територію запитуваної;

471

4. видача з відстрочкою — якщо особа, видача якої запитується, при­тягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого злочину на території запитуваної держави, її видача може бути відстрочена до закриття кримінального переслідування, приведення вироку до виконан­ня або до звільнення від покарання;

5. звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними догово­рами і здійснюється у звичайному порядку без застосування будь-яких до­даткових умов.

Принципи екстрадиційного процесу:

1. Принцип невидачі власних громадян. Ст. 25 Конституції України за­кріплює, що громадянин України не може бути виданий іншій державі. Тобто громадянин України не може бути виданий іншій державі і на підставі між­народного договору України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9 КУ укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Невидача власних громадян пояснюється тим, що розгляд справи правопорушника в його на­ціональному суді та присудження до відбуття покарання в національних установах виконання покарання більше відповідає національній політиці, ніж видача. Однак невидача власних громадян зовсім не означає звільнення їх від кримінальної відповідальності, оскільки в багатьох міжнародних дого­ворах передбачений обов’язок порушення кримінального переслідування на вимогу іноземної держави. За своєю суттю принцип невидачі власних грома­дян є гарантією забезпечення прав людини, оскільки пов’язаний з правом на справедливий судовий розгляд, який більш повно можна забезпечити особі у власній країні, де судочинство ведуть рідною мовою, де враховуються осо­бливості менталітету на відміну від іноземної країни. Таким чином, виходячи з принципу невидачі власних громадян, виконання Україною запиту інозем­ної держави про видачу може стосуватися виключно іноземних громадянин або осіб без громадянства.

2. Принцип подвійної кримінальності діяння, тобто видача здійснюється лише за діяння, що є злочинами за законодавством обох держав. Відмова у видачі у випадках, коли за законодавством однієї з держав вчинене діяння не є злочином, визначається тим, що з позицій національного законодавця в діях особи, видача якої запитується, відсутній склад злочину, а звідси — вона не може розглядатися як суб’єкт злочину.

3. Принцип «спеціалізації» (за Європейською конвенцією — правило ad hoc; за міжнародно-правовою термінологією він також має назву «принци­пу імунітету виданої особи»), згідно з яким видана особа не може переслі­дуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана (ст. 14 Європейської конвенції, ст. 66 Мінської конвенції).

4. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно від місця вчинення злочину. Згідно із п. 2 ст. 57 Мінської конвенції у вида­чі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким вимагається видача, здійснено на території запитуваної сторони. Аналогічне правило містить й ст.

6. Європейської конвенції про видачу правопорушників — запитувана сторона

472

може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення , яке за її за­конодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Цей принци одержав закріплення і в КК України, згідно із ст. 6 якого особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.

5. Принцип «non bis in idem» — видача не здійснюється, якщо щодо від­повідної особи у зв’язку із правопорушенням, за вчинення якого вимагається видача, винесено остаточне рішення (вирок, рішення про закриття кримі­нальної справи, акт амністії). У видачі може бути відмовлено, якщо компе­тентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення про відмову в пору­шенні кримінальної справи за цим же фактом. Наведене відповідає вимогам міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема ст. 14 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного закону або кримінально-процесуального права кожної країни. Аналогічне положення закріплене і в ст. 61 КУ.

6. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився строк давності притягнення особи, видача якої запитується, до кримінальної відповідальності або виконання вироку. В деяких випадках строк давності не застосовується. Йдеться, наприклад, про Конвенцію про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 лис­топаду 1968 року, яка передбачає обов’язкову видачу військових злочинців незалежно від строк давності. А цей строк дійсно може бути дуже великим — згадаємо «червоних кхмерів», які вчинили злочини проти людяності напри­кінці 70-х років минулого століття, але тільки зараз пристають перед Спеці­альним кримінальним трибуналом.

7. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у зв’язку із правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою за­питуваної сторони. Винятком є передбачене п. 1 ст. 14 Європейської конвен­ції правило, згідно з яким згоди не потребується, якщо видана особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.

8. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави пере­слідувати тих осіб, дії яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно від місця вчинення злочину та громадянства цих осіб. Цей принцип знай­шов своє закріплення у ст. 8 КК України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших дер­жав, у тому числі Україні.

9. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо забезпечення пра­ва на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо. З огляду на це важливу роль відіграє правова регламентація підстав відмови у видачі, коли йдеться про загрозу недотримання цих стандартів. Так, напри­клад, як підставу для відмови у видачі міжнародні договори передбачають

473

випадки, коли у запитуваної держави є достатні підстави вважати, що запит про видачу має на меті переслідування або покарання особи на підставі її ста­ті, раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження або політичних переконань або що становище такої особи може бути погіршене з будь-якої з цих причин (ст. 3 Європейської конвенції про видачу, п. 14 ст. 16 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності).

10. Важливе значення у боротьбі зі злочинами, що загрожують інтер­есам міжнародної спільноти і тому мають характер міжнародних, відіграє принцип універсальної юрисдикції, який заснований на тому, що боротьба із злочинами, що становлять для держав спільний інтерес, є сферою кримі­нальної юрисдикції універсального характеру. Іншими словами, йдеться про злочини, які зачіпають інтереси багатьох держав, тому всі вони зацікавлені у спільній боротьбі з ними. У міжнародних конвенціях, присвячених цим пи­танням (наприклад, у Міжнародній конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних судів 1970 року, Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 року тощо), за­кріплено принцип aut punier (judicare) — або видай, або засуди сам.

Участь України в структурі Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу)

Інтерпол як міжнародна професійна організація кримінальної поліції створений 7 вересня 1923 року рішенням Міжнародного поліцейського кон­гресу у м. Відні, Австрія. У 1946 році його штаб-квартира була перенесена у м. Париж, а з 1989 року він постійно знаходиться у м. Ліоні, Франції.

Вищим керівним органом Інтерполу є Генеральна асамблея, на якій оби­раються робочі органи Інтерполу — Генеральний секретаріат і Виконавчий комітет.

У Генеральному секретаріаті працює 260-280 співробітників. Неодмін­ною умовою прийому на роботу в Центральний апарат Інтерполу, крім про­фесійного досвіду, є знання двох (не менше) робочих мов Інтерполу, якими є англійська, французька, іспанська, арабська.

Крім Генеральної асамблеї, Інтерпол проводить регіональні конференції країн — членів Інтерполу Азії, Америки, Африки, Європи, Карибського ба­сейну з питань специфіки боротьби зі злочинністю в цих регіонах.

Генеральному секретаріатові Інтерполу підпорядковані: адміністратив­ний відділ (кадри, фінанси, діловодство), поліцейський відділ (координація міжнародного співробітництва), другий (економічні й фінансові злочини, включаючи комп’ютерні), третій (незаконний обіг наркотиків); довідково- інформаційний відділ (оперативно-довідкові картотеки, автоматизовані бан­ки даних, бібліотека); відділ технічного забезпечення (технічне обслугову­вання транспортом, зв’язком, обчислювальною технікою).

Окремою структурою Інтерполу є група по боротьбі з організованою злочинністю. Крім телеграфного, телетайпного і телефонного зв’язку з усіма державами — членами Інтерполу, вона має центральну радіостанцію в м. Лі­оні і сім зональних радіостанцій на всіх континентах світу. Для професійного зв’язку з членами Інтерполу, участі в регіональних заходах в Інтерполі введе-

474

но посади регіональних офіцерів зв’язку, окремо по Європі, Африці, Близько­му Сходу, Південно-Східній Азії, Південній Америці, Карибському басейну.

Поліцейський відділ через свої підвідділи підтримує зв’язки з націо­нальними центральними бюро (НЦБ) Інтерполу, організовує їх взаємодію, подає і збирає оперативну інформацію. Національні центральні бюро Інтер­полу виступають під відповідними назвами: «Інтерпол-Лондон», «Інтерпол- Вісбаден» (ФРН), «Інтерпол-Париж», «Інтерпол-Київ», «Інтерпол-Москва», «Інтерпол-Бангкок», «Інтерпол-Пекін» тощо. Другим у назві вказано місто, в якому знаходиться робоча група Національного центрального бюро Інтер- полу тієї чи іншої держави.

Співробітництво в рамках Інтерполу здійснюється на підставі його Ста­туту, а саме на засадах:

• виконання будь-яких заходів, спрямованих на запобігання, розкриття

і розслідування злочинів лише на підставі національного законодавства тієї держави, на території якої вони проводяться;

• невтручання в будь-які справи політичного, расового, військового або релігійного характеру.

Форми міжнародного співробітництва (стандарти) кримінальної полі­ції розробляються і приймаються на сесіях Генеральної асамблеї представ­ницького органу Інтерполу, і доводяться до членів організації Генеральним секретаріатом. На даний час, членами Міжнародної організації кримінальної поліції — Інтерпол є 187 держав світу.

Після проголошення незалежності Україна потребувала здійснення по­стійного, оперативного та ефективного міжнародного співробітництва, а та­кож залучення передового зарубіжного досвіду для розбудови власної право­охоронної системи та протидії транснаціональній організованій злочинності. З огляду на відсутність відповідного досвіду, перші кроки у цій сфері були непростими.

Можливість вступу України до Міжнародної організації кримінальної поліції вивчалася ще у квітні 1991 року, коли Українська Республіка входи­ла до складу СРСР. Відразу, після проголошення незалежності, за ініціативи Міністерства внутрішніх справ України, підтриманої Міністерством юстиції, Міністерством закордонних справ та Службою безпеки, від імені Уряду було подано заявку до Генерального секретаріату Інтерполу про вступ України до Організації.

Прийняття України до Інтерполу відбулося 4 листопада 1992 року на 61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу (м. Дакар, Сенегал). Після набут­тя членства в Інтерполі виникла нагальна необхідність створення підрозді­лу, який би безпосередньо забезпечив функцію Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. З цією метою в МВС було створено тимчасову ро­бочу групу для взаємодії з Інтерполом. А вже 25 березня 1993 року, відповід­но до зобов’язань, передбачених членством держави в Організації, рішенням Уряду України було створене Національне центральне бюро Інтерполу. В цей день також було затверджене «Положення про Національне центральне бюро Інтерполу».

Наприкінці 1994 року згідно з планом технічної модернізації Генераль­ного секретаріату Інтерполу Укрбюро обладнано сучасною системою зв’язку,

475