ня, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи бі­летів державної лотереї.

Організована злочинність

Деякі неписані закони міцніше усіх писаних.

Сенека Старший

Боротьба з організованою транснаціональною злочинністю стає остан­нім часом одним із пріоритетів у міждержавних відносинах, як у рамках ООН, так і на рівні регіонального міждержавного співробітництва. Особлива небезпека організованої злочинності, пов’язана з виникненням злочинних організацій і співтовариств, їхнім швидким розвитком, структуруванням і перетворенням на транснаціональні, виявилися причиною розробки спеці­альних міжнародно-правових актів. В Економічній і Соціальній Раді ООН був підготовлений проект Рамкової конвенції ООН проти організованої злочинності. Міжпарламентською Асамблеєю СНД 2 листопада 1996 року прийнятий модельний Закон «Про боротьбу з організованою злочинністю». Чинні міжнародні договори в ряді випадків враховують факт здійснення зло­чину групою осіб.

§ 3. Злочини за загальним міжнародним правом

У жахливі злочини віриться завжди з трудом.

Публій Сір

Злочини за загальним міжнародним правом — це злочини, за вчинення яких встановлена особиста відповідальність безпосередньо на основі міжна­родного права незалежно від того, чи вважаються відповідні дії злочинними у державі, де вони скоєні. Такі злочини стосуються інтересів міжнародного співтовариства у цілому. Вони визначаються як злочини проти миру та без­пеки людства. До них відносяться агресія, геноцид, злочини проти людянос­ті, військові злочини.

Геноцид

Якщо б ми дійсно винищували людей у такій кількості, народ вже давно перестав би існувати.

Пол Пот

Хто зараз пам’ятає про різню вірменів?

Адольф Гітлер

Геноцид — це дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку шляхами:

1. вбивства членів цієї групи;

2. заподіяння тяжкої шкоди їх здоров’ю;

3. насильницького перешкоджання дітонародження;

4. примусової передачі дітей;

458

5. або іншого створення життєвих умов, які розраховані на фізичне зни­щення членів цієї групи.

Сам термін «геноцид» був уперше уведений у обіг у 1943 році поль­ським юристом єврейського походження Рафаелем Лемкіним, а злочинність геноциду визнана Конвенцією про попередження злочину геноциду та по­карання за нього 1948 року, Статутом Міжнародного кримінального суду. Загальновизнано, що геноцид є злочином і відповідно до звичаєвого права. Міжнародне право розглядає геноцид як тяжкий міжнародний злочин проти людяності. Геноцид відноситься до міжнародних злочинів з дуже високим рівнем латентності. Влади держав, як правило, замовчують факти геноциду або не включають геноцид у кримінальне законодавство. Наприклад, в Ав­стралії офіційна практика насильницької передачі дітей аборигенів до «біло­го» середовища з метою асиміляції існувала біля ста років, з 1880 по 1970 року. Розгляд перших пов’язаних із цим судових позивів почався в 1999 року. Справи, пов’язані із притягненням до відповідальності за злочин геноциду, у національній судовій практиці зустрічаються вкрай рідко. Одним з небага­тьох випадків є судовий процес зі звинувачення у злочині геноциду червоних кхмерів у період їх правління в Камбоджі у 1976—1979 роках. У міжнародній практиці юрисдикцією із притягнення до відповідальності за цей злочин на­ділені всі п’ять існуючих міжнародні кримінальні судові органи: Міжнарод­ний трибунал із Руанди, Міжнародний трибунал з колишньої Югославії, що вже винесли кілька вироків, Міжнародний трибунал із Сьєра-Леоне, Міжна­родний трибунал із Лівану та Міжнародний кримінальний суд.

Найбільш відомими фактами геноциду у ХХ ст. є (хронологічно):

1. Вбивство корінних народів Намібії у 1904-1907 рр. У 1904 році народи хереро та нама підняли повстання проти німецьких колонізаторів. Повстання було потоплено у крові. Мирних жителів розстрілювали з кулеметів, прога­няли у пустелю на схід країни, отруювали джерела. У результаті дій німців було знищено 65 тис. хереро (біля 80% племені) та 10 тис. нама (біля 50%). У 1985 році ООН визнало намагання знищити корінні народи Намібії першим актом геноциду у ХХ ст. У 2004 році влада Німеччини офіційно визнало факт геноциду та публічно принесли вибачення.

2. Вбивства та депортація вірменів у Османській імперії у 1895-1923 рр. Вірмени дуже притискалися у Оттоманській імперії. За підтримки вірмен із Росії у 1885 році була створена перша політична партія вірменів Вірменакан, згодом Гнчакан та найрадикальніша з партій — Дашнакцутюн. У 1893 році вірменські революціонери розклеїли листівки, які призивали мусульман виступити проти деспотичного правління султану, що було приводом для компанії масових вбивств. Пропаганда серед турків була настільки сильною, що вони самі почали вбивати усіх вірмен, що бачили. Для цього спалювали християнські церкви разом з вірменами, але частіше просто їх масово різали. Турецькі війська, які прибували начебто для «поновлення порядку» прийма­ли участь у різанині, які за масштабами були більшими ніж ті, які були без військових.

У жовтні 1919 року на з’їзді партії Дашнакцутюн у Єревані було при­йнято рішення про проведення операції «Немезис». Був складений список із 650 осіб, які були причетні до геноциду, із яких відібрано 41 людина у якості

459

головних винних. Майже усі ці відібрані люди, переважно чиновники висо­кого рангу, були вбиті вірменськими місниками.

3. Створення голоду сталінським режимом, який був розрахований на фізичне знищення селян України у 1932-1933 рр. План хлібозаготівлі за 1932 рік не був виконаний, оскільки виявився нездоланним для села. Хтось мав за це відповідати. Не даєш державі зерно — отже ти — кулак. Із колгоспів почали забирати усе зерно. Люди їли траву, кору дерев. З’явилися випадки людожерства. У той самий час для потреб індустріалізації за рішенням уряду продовжувалися продаж хлібу за кордон. У 1932 році у Західну Європу було вивезено біля 1,8 млн т зерна, а у 1933 році 1 млн т. Працювали усі горілчані заводи (зерно використовується при виробництві спирту), оскільки уся мо­нопольна торгівля горілкою давала державі величезні доходи.

Вибратися із села не було можливості. У 1932 році у країні ввели паспор­та, а колгоспникам документів не дали. Без паспорту неможливо були кудись поїхати, а тим паче влаштуватися на роботу. Дозволялося, правда, демобілі­зованим із армії не повертатися у село, а йти на будівництво чи на завод.

4. Геноцид китайського населення під час Японо-китайської війни у 1937-1945 рр. Тільки у грудні 1937 року японські війська вбили біля 150 тис. китайців у місті Нанкін, який був тоді столицею Китаю. Вогнепальна зброя не застосовувалася. Тисячі жертв заколювали штиками, відрізали голови, людей палили, закопували ще живими. Усього під час війни японськими вій­ськовими було вбито до півмільйона мирного населення.

5. Винищення нацистською Німеччиною (так офіційно називався ан­шлюс Німеччини та Австрії) під час Другої світової війни євреїв та циган. Першим випадком, коли будь-хто був притягнутий до відповідальності за ге­ноцид, став Нюрнберзький Міжнародний військовий трибунал, що відбувся одразу ж після Другої світової війни. Цей трибунал був першим кроком у ви­знанні та покаранні геноциду; він проклав шлях до створення Конвенції про геноцид і нормативно-правової бази, яка інтерпретує її положення.

6. Винищення у роки Другої світової війни профашистським хорват­ським режимом Павелича сербів. Щоб зрозуміти масштаби тієї катастрофи достатньо зазначити, що один із усташів (хорватського нацистського руху, Петар Брзица, працюючи у таборі смерті Ясеноваці, за одну ніч у жахливому змаганні перерізав горлянки 1360 сербам. Для вбивства усташські кати вико­ристовували спеціальний ніж — «серборіз» — які виготовлялися у німецько­му місті Золінген за замовленням хорватського уряду. Себоріз представляв собою ятаган, який було пришито до грубої шкіряної рукавиці. Після розгро­му німецьких військ Павелич втік до Австрії. У 1945 році йому був винесений югославським народним судом заочний вирок — страта. Він ховався у Італії, Аргентині, Іспанії та 10 квітня 1957 року у Ломасі-дель-Паломаре на нього був вчинений замах. Па велич був тяжко поранений і через два роки помер.

7. Винищення режимом Пол Поту у 1975-1979 роках трьох мільйонів камбоджийців, яки становили третину населення. У 1967 році рух «червоних кхмерів», що був заснований Пол Потом, розпочав партизанську війну проти центрального уряду. Фактично це були підлітки 12-15 років, що взяли у руки зброю, які залишилися без батьків та ненавиділи міських як «пособників американців». Вони ж у 1975 році захопили Пномпень.

460

«Червоні кхмери» встановили диктатуру. Вони проголосили початок революційного експерименту для побудови у Камбоджі стовідсоткового ко­муністичного суспільства. У країні встановився режим жорстокого терору проти представників буржуазії, чиновників та військовослужбовців попере­днього режиму, інтелігенції, етнічних меншин та громадян. Людині, яку за­тримували, давали листок паперу і казали писати прізвища усіх знайомих. Його вбивали, а знайомих затримували і все повторювалося спочатку.

В умовах Камбоджі утворювалася спотворена форма «казарменого кому­нізму». Людей виганяли на рисові поля у цілях евакуації від американського наступу. Цілий день вони там працювали і жили у казармах. За зірваний ба­нан людина страчувалася. Усі міста в країні були спустошені. На машинах їз­дила тільки правляча верхівка. Були заборонені гроші, іноземні мови та кни­ги. Була введена нова лексика, відмінені стандартні для Південно-Східної Азії форми ввічливості, а слова «мати» та «батько» замінені.

Камбоджа, яка була перейменована у «Демократичну Кампучію», була повністю ізольована від зовнішнього світу, дипломатичні контакти підтри­мувалися тільки з Китаєм, Албанією та Північною Кореєю. Імена та портрети керівників країни (Пол Пот — Брат № 1, Нуон Чеа — Брат № 2, Іенг Сарі — Брат № 3, Та Мок — Брат № 4, Кхіеу Сампхан — Брат № 5) трималися у тайні від населення.

Але у після великого занепаду проявилися істина природа азіатського ко­мунізму. Камбоджа напала на свого комуністичного друга і брата — В’єтнам. Останні легко відбили агресію і перейшли у наступ. У грудні 1978 року вони окупували усі Камбоджу та один із колишніх високопосадових полководців Хенг Самрін очолив пров’єтнамський уряд. Повалення режиму Пол Поту викликало різку неприязнь ще одного комуністичного брата — Китаю, який вторгнувся до В’єтнаму.

Після повалення режиму «червоних кхмерів» Пол Пот перебрався у джунглі, де у 1998 році помер від раку. Інші високопосадовці цього режи­му контролювали територію на кордоні з Таїландом, аж поки їх не вигнали у 2000-2005 роках урядові війська. У 2007 році їх було заарештовано і над ними проводиться слідство.

8. Геноцид у Руанді 1994 року, коли представники племені хуту винищи­ли майже мільйон членів племені тутсі. Руандійське суспільство традиційно поділялося на дві касти: привілейовану меншість народності тутсі та пригні­ченої більшості народності хуту. Потім владу взяли хуту і у період загострен­ня економічних складнощів з 1990 року почався процес демонізації тутсі у ЗМІ, зокрема у газеті «Ка^ига» (Прокиньтеся!).

6. квітня 1994 було збито літак, на якому летіли президент Руанди Жюве- наль Хаб’яримана та президент Бурунді Нтаріамііра. Президентська гвардія Руанди на наступний день оточила бельгійських та ганських миротворців ООН, які охороняли прем’єр-міністра Агата Увілінгійіману. Після розпо­рядження бельгійського командира підкоритися вимогам нападаючих та скласти зброю, прем’єр-міністра, який сховався у американському посоль­стві, разом із дружиною жорстоко вбили. Бельгійських солдат як колишніх «колонізаторів» піддали пенектомії, те, що відрізали, запхали до рота і після жорстоких катувань застрелили. Державне радіо та приватна станція «Тися­

461

ча пагорбів» накаляла обстановку закликами до вбивств тутсі, яких називали «тарганами». Бельгія та Франція евакуювали свої контингенти. Поки Рада безпеки ООН вела розмови про необхідність відтворення місії ООН по допо­мозі Руанді (МООНДР) та не могла вирішити питання її фінансування, було вбито майже мільйон тутсі (на сьогодні їх чисельність у світі складає усього

2. млн), більшій частині з них були відрубані голови макетами. Швидкість вбивств перевищувала у п’ять разів швидкість вбивств у німецьких концта­борах у роки Другої світової. Кінець геноциду поклав наступ Руандійсько­го патріотичного фронту (РПФ), який складався із тутсі. Багато повстанців із РПФ помстилися за своїх родичів, яких було вбито за те, що їх близькі служать в РПФ, і аналогічним чином знищували членів сімей солдат урядо­вої армії. 4 липня 1994 року загону РПФ увійшли до столиці, а до 18 липня контролювали більшу частину країни. 2 мільйону хуту, побоюючись розпла­ти за геноцид, а також геноциду у відповідь з боку тутсі, залишили країну.

9. Знищення осілого чорношкірого населення Дарфуру військами вла­дою Судану та арабомовними кочівниками у 2003-2007 рр. У 2003 році проти уряду Судану виступили воєнізовані групи, які складалися із представників етнічних африканських груп фор, масалітів та загава. Влада Судану задіяла організоване із арабомовних кочівників ополчення «Джанджавід», яки ви­ганяли мирне населення з сіл, винищували посіви, запаси продукті, скот, отруювали джерела води. Потім біженців зганяли у спеціальні табори та три­мали їх майже без води та їжі. У результаті цих дій померло майже 300 тис. людей.

Суб’єктом злочину геноциду може бути як фізична особа, так і держава. Міжнародне право передбачає можливість застосування до злочинців уні­версальної кримінальної юрисдикції. Вивчаючи жахи, які відбувалися під час геноциду розумієш, чому у деяких державах встановлена відповідальність за заперечення факту геноциду.

Злочини проти людяності

Одні злочини прокладають шлях іншим.

Сенека Молодший

Злочини проти людяності — це нелюдські діяння, які вчинюються у межах масштабного або систематичного нападу на будь-яких мирних осіб. До таких діянь відносяться: вбивства, винищення, поневолення, депортація, катування, зґвалтування, зникнення людей, апартеїд, переслідування людей по політичним, расовим, національним, етнічним, культурним мотивам. Зло­чини проти людяності є такими незалежно від того, здійснюються вони під час війни чи у мирний час. Однак для того, щоб бути кваліфікованими як зло­чини проти людяності, які підпадають під юрисдикцію міжнародного кримі­нального суду, вони мають здійснюватися у межах широкомасштабного або систематичного нападу на мирних осіб. Розглянемо деякі з них — катування та апартеїд — більш докладно.

У загальному міжнародному праві загальна заборона катувань, нелюд­ського або такого поводження чи покарання, що принижує гідність, встанов­лена низкою міжнародних договорів, переважна більшість яких — про права

462

людини. Єдиним міжнародним договором, яким визначено загальну правову модель складу злочину «катування» є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводжен­ня та покарання, 1986 року, до якої приєдналася Україна 26 січня 1987 року. Європейська конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 року (дата приєднан­ня України — 24 січня 1997 року) визнає це визначення та встановлює меха­нізм міжнародного контролю за дотриманням Конвенції.

З об’єктивного боку катування означає «будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюють сильний біль або страждання, фізичне чи мораль­не, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу до чогось, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. У це поняття не включають біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково» (ст. 1). Цей злочин може бути скоєним лише навмисно.

Злочинність апартеїду визнана Конвенцією про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього 1973 року. Але з огляду на склад злочину, ви­значений у Конвенції, апартеїд, поза сумнівом, є злочинним відповідно до зви­чаєвого міжнародного права. Прийняття Конвенції про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього було пов’язане з появою держав — Південно­Африканської Республіки та Південної Родезії, які проводили політику расової сегрегації, спрямовану на знищення небілого населення цих країн. Міжнарод­не право розглядає апартеїд як тяжкий міжнародний злочин проти людяності, який становить серйозну загрозу для міжнародного миру та безпеки (ст. І).

Розгляд справ про вчинення цього злочину підпадає під юрисдикцію міжнародних кримінальних судових органів, на що вказують статті ІІІ і V Конвенції.

Правова кваліфікація політики та практики расової сегрегації та дис­кримінації, яку було проведено під час розробки тексту Конвенції, призвела до висновку, що вони мають різні прояви та підпадають під ознаки різних злочинів. Тому апартеїд за своїм складом є «синтетичним» злочином, який об’єднує ознаки двох інших тяжких міжнародних злочинів — геноциду та ра­сової дискримінації (ст. ІІ).

Військові злочини

Припуститися помилки - означає зазнати невдачі, вартої співчуття;

але знати істину та не дотримуватися її - це злочин.

Мадзіні

Військові злочини — це здійснювані систематично або у широких масш­табах серйозні порушення міжнародного права у період збройних конфліктів. Що стосується менш масштабних порушень міжнародного права у період

463

465