§ 1. Поняття міжнародної боротьби із злочинністю

Поняття міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю

Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю з’явилося задовго до появи міжнародного права. Так, в угоді єгипетського царя Рамзеса ІІ та царя хетів Хаттушилля ІІІ від 1926 року до н.е. зазначалося, що якщо Рамзес роз­гнівається на своїх рабів, коли вони вчинять повстання, та піде усмиряти їх, то заодно з ним має діяти і цар хетів. З часів римського права пірати розгля­далися як вороги усього людського роду (hostis humanis generis). Віденський конгрес 1815 року заклав підвалини визнання злочинності работоргівлі.

Злочини на території тих чи інших держав підпадають під юрисдикцію цих держав, і цими займаються їх правоохоронні органи. Однак злочинна ді­яльність часто переходить кордони держав, і з’являється необхідність між­народного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю. Із цією метою почалися укладатися спочатку двосторонні, а потім багатосторонні угоди у цій сфері, скликатися міжнародні конгреси, конференції, створюватися між­народні організації.

Визначальним фактором є те, що принцип юрисдикції держави щодо злочині залишався нерушимим і міжнародна боротьба зі злочинністю зводи­лися до вирішення питань розмежування юрисдикції держав у випадку колі­зій стосовно розшуку та видачі злочинців, різних слідчих дій тощо. З часом почалася розвиватися сфера з обміну інформацією та досвідом боротьби зі злочинністю: складання загальних картотек та без даних тощо. Розширюва­лося й співробітництво із надання технічної допомоги.

Новий імпульс співробітництву між державами надали виникнення транснаціональної організованої злочинності. На початку ХХ ст. стала про­глядатися тенденція до виділення злочинів міжнародного характеру, щодо яких важко встановити територіальну юрисдикцію якихось певних держав. Так, Перша Міжнародна конференція щодо уніфікації кримінального законо­давства у Варшаві у 1927 році віднесла до таких злочинів піратство, торгівлю рабами, жінками та дітьми, наркотиками тощо. Найбільшу ж небезпеку для міжнародної спільноти становлять злочини, які вчиняються самими держа­вами, що посягають на міжнародний мир та безпеку. До них відносяться зло­чини агресії, геноциду та апартеїду, проти людяності та військові злочини.

Боротьба з такими злочинами є першочерговим завданням усього світо­вого співтовариства, перш за все ООН и її головного органу у галузі підтри­мання міжнародного миру та безпеки — Ради Безпеки — з використанням

446

усіх його повноважень. Юрисдикція щодо конкретних осіб, які винні у скоєні цих злочинів, є у принципі універсальною, а не національною і може здій­снюватися міжнародними судами.

Таким чином, слід розрізняти три групи деліквентів за сучасним міжна­родним правом: держави, які вчинюють міжнародні злочини; конкретні ви­конавці таких злочинів, що діють від імені держави; окремі особи чи групи осіб, які вчинюють кримінальні злочини міжнародного характеру не від імені держави.

Форми співпраці держав на рівні універсальних угод та двосторонніх договорів

Боротьба зі злочинністю ведеться у всесвітньому масштабі шляхом укла­дення міжнародних угод на міждержавній основі, з використанням міжна­родних та регіональних організацій, а також на двосторонній основі. Отже, міжнародні угоди у цій сфері можуть бути:

1. багатосторонніми міжнародно-правовими угодами з регламентації певних галузей чи інститутів міжнародного права, в яких містяться правові норми, що стосуються певних злочинів міжнародного характеру. Наприклад, у Конвенції ООН з морського права 1982 року у відповідному розділі визна­чені права та обов’язки держав у боротьбі з піратством, перевезенням рабів тощо;

2. багатосторонніми міжнародно-правовими угодами щодо боротьби з окремими видами злочинів міжнародного характеру. Наприклад, Женевська конвенція про боротьбу із підробкою грошових знаків 1929 року, Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психо­тропних речовин 1988 року тощо;

3. регіональними міжнародно-правовими угодами щодо боротьби зі зло­чинами міжнародного характеру;

4. двосторонніми міжнародно-правовими угодами про боротьбу з деяки­ми видами злочинів міжнародного характеру;

5. двосторонні міжнародно-правові угоди про надання правової допомо­ги та видачу злочинців тощо.

Важливим моментом у визначення напрямків співробітництва є ко­ординація діяльності держав у боротьбі з міжнародною злочинністю. Вона здійснюється під егідою низки міжнародних організацій універсального та регіонального характеру.

В ООН — на сесіях Генеральної Асамблеї, у межах діяльності Економіч­ної та Соціальної Ради та в інших формах співробітництва — розглядаються найрізноманітніші аспекти, що запобігають міжнародній суспільній небезпе­ці. Під егідою ООН здійснена розробка низки міжнародних конвенцій про злочини міжнародного характеру. Вказані міжнародно-правові документи реалізуються в ході практичної діяльності держав. Окрім того, на сесіях Ге­неральної Асамблеї ООН регулярно приймаються резолюції, які містять ре­комендації стосовно координації діяльності держав у боротьбі з конкретними видами злочинів.

Одним із перших актів ООН щодо боротьби зі злочинністю була резо­люція Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 року, у відповідності

447

з якою ООН взяла на себе функції, які раніше виконувалися Міжнародної кримінальною та пенітенціарною комісією (МКПК). Таким чином, у межах ООН при Економічній та Соціальній Раді формувалися спеціалізовані орга­ни (спеціальні кореспонденти відділів ООН із соціальних справ, міжнародні конгреси тощо), у завдання яких входила організація боротьби зі міжнарод­ною злочинністю.

Співробітництво держав щодо відпрацювання тактики діяльності з попередження злочинності та поводження із правопорушниками

Конгреси ООН по запобіганню злочинності та поводження з правопо­рушниками відповідно з резолюцією 415 (V) Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 року скликаються кожні 5 років. Це міжнародний універсаль­ний форум, на якому держави та інші учасники підводять підсумки діяль­ності та визначають перспективи і нові напрямки співробітництва у галузі міжнародної боротьби зі злочинністю. Він є правонаступником міжнародних тюремних конгресів, які проводилися у Франкфурті-на-Майні (у 1846 та 1857 роках), Брюсселі (1847 рік), у Лондоні (у 1872 та 1925 рр.), Стокгольмі (1878 р.), Римі (1885), Петербурзі (1890), Парижі (1895), Брюсселі (1900), Будапешті (1905), Вашингтоні (1910), Празі (1930), Берлині (1936), Гаазі (1950). З 1955 року було проведено 11 конгресів. Діяльність Конгресу регла­ментується резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та ЕКОКОС, правила­ми процедури конгресу, а також відповідними рішеннями конгресу.

Конгрес співробітничає з функціональними органами ЕКОСОС. У 1950 році Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про створення Коміте­ту щодо попередження злочинності та боротьби з нею у складі 15 експертів. Саме з цим Комітетом Конгрес здійснював співробітництво аж до 18 грудня

1991. року, коли Комітет було трансформовано у Комісію по запобіганню зло­чинності та кримінальному правосуддю у якості нової функціональної ко­місії ЕКОСОС, яка складається із 40 держав-членів, що обираються на три року. Створення Комісії було передбачено у Декларації принципів та Про­грамі дій Програми ООН щодо запобігання злочинності, які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1991 році.

Розділ Е «Структура та керівництво» Програми дій передбачають, що Комісія по запобіганню злочинності та кримінальному правосуддю обирає чітко сформульовані теми для конгресів з тим, щоб забезпечити проведення цілеспрямованого обговорення. Діяльність Конгресу завершується прийнят­тям підсумкового документу — докладу. Цей об’ємний документ із кілько ста сторінок підготовлюється генеральним доповідачем. Він містить основну інформацію про проведення Конгресу: розпорядок дня, тексти доповідей, резолюції та рекомендації, що прийняті Конгресом. Доповідь приймається і ухвалюється більшістю у дві третини голосів присутніх та тих, що приймають участь у голосуванні представників держав (пригадуєте формулу прийняття текстів договорів у праві міжнародних договорів?). Рішення і рекомендації, прийняті Конгресом, носять рекомендаційний характер, але мають велике значення для закріплення та розповсюдження міжнародного співробітництва держав у боротьбі з кримінальною злочинністю, сприяють обміну досвідом роботи та розробці нових міжнародних угод та їх уніфікації у цій сфері.

448

І Конгрес пройшов у Женеві у 1955 році. Його учасники прийняли Мі­німальні стандартні правила поводження із ув’язненими, схваленими ЕКО- СОС у 1955 році та включені у Пакт про громадянські та політичні права 1966 року. У 1984 році Правила були доповнені Процедурами ефективного виконання Мінімальних правил поводження із ув’язненими.

На ІІ Конгресі у Лондоні у 1960 році були обговорені наступні питання: заходи по запобіганню злочинності серед неповнолітніх, праця ув’язнених, умовно дострокове звільнення та допомога особам, що відбули покарання. Були прийняті рекомендації по профілактиці конкретних злочинів у країнах, що розвиваються. У них підкреслювалася необхідність постійного вивчення державами динаміки та структури злочинності.

На ІІІ Конгресі у Стокгольмі у 1965 році обговорювалися питання взаємозв’язку злочинності як явища з економічним, політичним, соціальним та культурним розвитком держави. Учасники Конгресу прийняли рекомен­дації по відношенню до боротьби з рецидивізмом.

Програма IV Конгресу, які відбувся у Кіото у 1970 році, була присвячена загальній темі злочинності та її розвитку. Конгрес ухвалив Декларацію щодо запобігання злочинності та поводження з правопорушниками, яка призвала усі держави застосовувати ефективних заходів для координації зусиль у га­лузі запобігання злочинності, рекомендувала ООН та іншим міжнародним організаціям розвивати співробітництво у цій сфері.

V Конгрес, який знову відбувся у Женеві, але тепер вже у 1975 році, об­говорив широке коло питань, які стосувалися запобігання злочинності та бо­ротьбі з нею. На підставі прийнятої Конгресом Декларації про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдяних чи таких, що принижують гідність видів поводження та покарання у 1984 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію з такою самою назвою. Конгрес заклав початок обговорення Кодексу поведінки посадових осіб щодо підтримання правопо­рядку, прийнятого на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1979 році.

На V! Конгресі у Каракасі у 1980 році була прийнята Каракаська Декла­рація, у подальшому підтримана Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції 35/171 1980 року, яка вкотре підтвердила нерушимість принципу поваги до прав і свобод людини і громадянина при здійсненні правосуддя щодо право­порушників, призвала держав-учасників Конгресу продовжити пошук нових методів та підходів боротьби з міжнародною злочинністю.

VІІ Конгрес У Мілані у 1985 році прийняв більш ніж 30 документів реко­мендаційного характеру, зокрема Міланський дій по закріпленню міжнародно­го співробітництва у боротьбі зі злочинністю; Керівні принципи у галузі запо­бігання злочинності та кримінального правосуддя у контексті розвитку нового міжнародного економічного порядку; Стандартні мінімальні правила ООН здійснення правосуддя по відношенню до неповнолітніх (Пекінські правила).

Серед документів, прийнятих VІІІ Конгресом, який відбувся у Гавані у 1990 році, більше 50 були спрямовані на уніфікацію міжнародних договорів у сфері боротьби зі злочинністю. Серед них: Типовий договір про видачу; Типовий договір про взаємну допомогу у галузі кримінального правосуддя; Типовий договір про передачу кримінального судочинства; Типовий договір про запобігання злочинів, пов’язаних із посяганням на культурний спадок народів у формі рухомих цінностей; Основні принципи щодо ролі юристів.

449