розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до принесення присяги на вірність державі, що окупує, участі у військових діях, спрямова­них проти їхньої країни, надавати відомості про її армію. Повинні поважатися життя, честь і гідність цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина тощо. Держава, що окупує, зобов’язана забезпечувати цивільне насе­лення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Щодо цивільних осіб забороняється:

1. чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

2. застосовувати примусові заходи фізичного або морального характеру, зокрема, із метою одержання будь-якої інформації та відомостей;

3. застосовувати катування, тілесні покарання, медичні досліди тощо;

4. застосовувати колективні покарання;

5. захоплювати заручників;

6. депортувати цивільне населення з окупованої території. Іноземцям, які опинилися на території, що окупується, забезпечується право її залишити в якомога коротший час.

Таким чином, військова окупація — це міжнародно-правовий режим, за якого:

1. збройні сили однієї держави тимчасово займають і утримують терито­рію ворожої держави;

2. окупант здійснює функції військового контролю і цивільного управ­ління шляхом установлення нових норм права;

3. продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує;

4. суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не має права цілком ліквідувати стару систему права;

5. міждержавні відносини на окупованій території регулюються норма­ми міжнародного права у період збройних конфліктів;

6. після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

Окрім військової окупації існує післявоєнна окупація як засіб забез­печення виконання державою, яка несе відповідальність за агресію, своїх зобов’язань. Прикладом може слугувати окупація території Іраку коаліцій­ними військами на підставі угод. При визволенні території союзника вста­новлюється інший вид окупації — тимчасовий контроль над визволеною те­риторією. Ще один вид окупації — зайняття воюючою стороною території нейтральної держави.

§ 5. Правовий статус військових та цивільного населення під час збройних конфліктів

Правове становище учасників військових конфліктів: комбатанти та некомбатанти

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а лише чітко ви­значена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надаєть­ся державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, поділяється на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани тощо), і те, яке не стосується збройних сил (ци­вільне населення).

437

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які нале­жать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сто­рін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши до полону, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпо­середньо не беруть участі у бойових діях. Відповідно до норм міжнародного права до некомбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомір­но знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньої участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духовенство, ін­тенданти. Вони не є об’єктом військових дій із боку супротивника і мають право на його захист в тому випадку, якщо опиняться під його владою.

Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти мо­жуть мати особисту зброю, але не використовують її у військових діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

• особовий склад регулярних збройних сил;

• ополчення, добровольчі загони, як такі, що входять, так і такі, що не входять до складу регулярних збройних сил;

• особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

• особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;

• члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допо­могу воюючим;

• населення, що при наближенні супротивника взяло до рук зброю, від­крито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким вимогам: 1) мати на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2) мати визначений і видимий здале­ку відмітний (розпізнавальний) знак; 3) відкрито носити зброю; 4) додержу­ватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

Правовий статус партизанів, добровольців

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія щодо про­блеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це по­яснювалося насамперед тією шкодою, яку партизани завдавали регулярним силам супротивника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розкви­татися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжна­родного права. Результатом цього тривалого процесу усе ж стало визнання партизан комбатантами. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (майже аналогічні до загальних умов визнання комбатантами):

1. належать до якого-небудь військовим способом організованого заго­ну, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

2. носять відмітні знаки (на відміну від військових комбатантів, що но­сять військову форму та емблеми, партизани здебільшого носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, радянські партизани в пері­од Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

438

3. відкрито носять зброю. Ст. 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани по­винні відкрито носити зброю під час кожного військового зіткнення й у той час, коли вони будуть знаходитися в полі зору супротивника в ході розгор­тання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;

4. дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потраплянні в полон визнаються комбатантами.

Від партизан слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які в силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань подібно до найманців) вступають на службу до лав армії будь-якої воюючої сторони і включаються до особового складу збройних сил. Вони мають право брати участь у військових діях воюючих сторін. Про це недво­значно говориться у Конвенції про права та обов’язки нейтральних держав та осіб у випадку війни на суходолі 1907 року. У ст. VI Конвенції визначено, що відповідальність нейтральної держави не виникає внаслідок того, що приват­ні особи окремо переходять кордон, щоб вступити до армії одного з воюючих. При цьому особа нейтральної держави не може посилатися на свій нейтра­літет: 1) якщо вона вчиняє дії, ворожі по відношенню до воюючого; 2) якщо вона вчиняє дії на користь воюючого, а саме якщо вона добровільно вступає до лав регулярних збройних сил однієї із воюючих сторін.

Відмінність розвідників від шпигунів. Іноземні військові радники й інструктори

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сто­рін, що носять військову форму і проникають у розташування супротивни­ка з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним в ході попе­редніх рейдів до району розташування ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти шпигунів — осіб, які, діючи таємним спо­собом або під фальшивими приводами, збирають або намагаються зібрати ві­домості в районі дій одного із воюючих з наміром повідомити їх протилежній стороні (ст. ХХІХ Додатку до IV Гаазької конвенції 1907 року). На цих осіб режим військового полону не поширюється, вони можуть бути покарані вій­ськовим трибуналом і навіть засуджені до страти.

Головна відмінність військового розвідника від шпигуна — це військова форма розвідника, що свідчить про його приналежність до збройних сил сво­єї держави.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до складу збройних сил іншої держави, що відповідно до міжнародних угод зна­ходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участі у військових діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструк­тори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

439

Проблема найманства

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його пра­вового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через масове поширення цього явища, що викликає з боку міжнародного співто­вариства значний осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка за­вербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично бере у ньому участь.

Вперше роз’яснення дефініції «найманець» було дано у ст. 47 І Додатко­вого протоколу 1977 року, згідно якого найманець — це особа, яка:

1. спеціально завербована на місці чи за кордоном, щоб брати участь у збройному конфлікті;

2. фактично бере учать у військових діях;

3. бере участь у військових діях з метою отримати особисту вигоду, мате­ріальний зміст якої значно перевищує винагороду, яка виплачується комба­тантам, що входять до особового складу збройних сил даної держави;

4. не є громадянином держави, яка є стороною конфлікту, чи не прожи­ває на її території;

5. не входить до особового складу збройних сил воюючих сторін;

6. не є посланцем держави, які не є стороною конфлікту, для виконання офіційних зобов’язань у якості особи, що входить до складу її збройних сил.

Подальший розвиток інститут найманства отримав у Міжнародній кон­венції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням та на­вчанням найманців, прийнятій резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 4 грудня 1989 року.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосивши його міжнародним злочином і закликавши усі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до ч. 1 ст. 447 Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і його дії полягають у вербуванні, фі­нансуванні, матеріальному забезпеченні, навчанні найманців з метою вико­ристання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а також у використанні найманців у військових конфліктах чи діях. Ці дії караються позбавленням волі на строк від 3 до 8 років. А сама участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди, передбачена ч. 2 ст. 447 КК України, карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років.

Цивільне населення під час військового конфлікту

Міжнародне військове право зводить до мінімуму страждання військовополонених, поранених і цивільного населення.

Е. Варт

Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учас­ників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участі у військових діях. Правовий захист цивільного населення здійснюється в конфліктах як міжнародного, так і неміжнародного характеру. На неприпустимість нападу

440

воюючих сторін на цивільне населення вказувалося ще у Петербурзький де­кларації про відмову від застосування вибухових та запалювальних куль 1868 року. У ній зазначалося, що єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, полягає у послабленні військових сил супротивника. У подаль­шому це положення знайшло підтвердження і розвиток у Гаазьких конвенці­ях 1907 року, Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року, а також у Додаткових протоколах 1977 року. Зокрема, у ст. 51 І Додаткового протоколу міститься норма, згідно якої цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи, не повинні бути об’єктом нападу.

Сторони конфлікту зобов’язані вжити всіх заходів, щоб діти до 15 років, ті, що осиротіли чи розлучені із сім’ями через війну, не були кинуті напри­зволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи морального тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-яких за­ходів, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед ци­вільних як метод ведення війни, терор, грабіж, захоплення заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом напа­ду. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних об’єктів, пунктів або районів нападу.

Слід мати на увазі, що правовий захист цивільного населення повинен забезпечуватися і на тимчасово окупованій супротивником території, навіть якщо окупація не зустріне ніякого збройного опору.

Режим військового полону

Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 року, а також ст.ст. 43-47 І Додаткового протоколу 1977 року. Згідно із положеннями Конвенції військовополоненими вважаються особи, які по­трапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добро­вольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад пар­тизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаного державою, яка утримує в полоні; військові кореспонден­ти, постачальники, інші особи, які супроводжують чи прямують за збройни­ми силами; члени екіпажу торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони і звичаї війни.

Необхідно зауважити, що саме держава, яка утримує в полоні, несе від­повідальність за поводження із військовополоненими, а не окремі коман­дири, що, звісно, не виключає кримінальної відповідальності останніх за злочини проти військовополонених. Кожний військовополонений під час допиту зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату на­родження й особистий номер. Відповіді на інші запитання можуть бути дані добровільно.

Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконує свій обов’язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю. З військо­

441

вополоненими слід поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія чи безді­яльність, що мала своїм наслідком смерть чи заподіяння серйозної шкоди здоров’ю полоненого, є злочином.

Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, на­уковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. До них має бути за­безпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.

Табори полонених не мають розміщуватися так, щоб заважати обстрілу військових об’єктів. Вони розміщуються на достатньо безпечному місці на суходолі. Порушенням цього правила було розташування великої кількості аргентинських полонених на борту військових транспортних кораблів Вели­кої Британії під час конфлікту у 1982 році. Табори мають знаходитися під керівництвом офіцерів дійсної служби. Полонені мають свого представника, який наглядає за умовами їх життя та підтримує зв’язок з адміністрацією та­бору. Полонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примус до праці забороняється. Рядові полонені можуть залучатися до праці з ураху­ванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише у керівництві та­кими роботами. Робота, що виконується, оплачується відповідним чином. Виключається робота військового характеру. Однак, слід враховувати, що в умовах військової економіки майже усі види робіт мають значення для війни. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки.

Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Вони збе­рігають правосуб’єктність і можуть передавати юридичні документи через державу, яка їх полонила, або через такі установи, як Міжнародний комітет Червоного Хреста. Дозволяється отримання посилки допомоги, що надають­ся останнім. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утри­мує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стяг­нення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військово­полонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репа­тріюються. Полонені, які підозрюються у вчиненні злочинів, у тому числі військових, можуть бути затримані до проведення судового розгляду.

Правовий статус поранених і хворих

Норми про захист поранених та хворих під час війн на суходолі містять­ся у І Женевській конвенції про покращення участі поранених та хворих у

442

діючих арміях 1949 року і у І Додатковому протоколі 1977 року. Згідно Кон­венції, встановлений нею режим розповсюджується:

1. на особовий склад збройних сил;

2. особовий склад ополчення та добровольчих загонів, а також організо­ваних рухів опору, якщо його очолює особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають чіткий розпізнавальний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного права у період збройних конфліктів.

Додатковий протокол поширив цей режим на усіх поранених та хворих, військових та цивільних, які потребують невідкладної медичної допомоги. Такі особи мають поважатися та захищатися.

Воюючі сторони зобов’язані вживати невідкладних заходів для пошу­ку та збору поранених та хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир’я. До поранених воїнів супротивника слід ставитися з повагою, нада­вати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні досліди над ними. Мертвих підбирають та забезпечують їх належний похорон. Інформація про захоронення повідомляється МКЧХ. Захоронення повинні підтримуватися у порядку, до них забезпечується допуск рідних.

Медичний персонал знаходиться під захистом міжнародного права у пе­ріод збройних конфліктів, воюючі мають ставитися до нього з повагою та за­безпечувати захист. Медперсонал може бути затриманий супротивником. У такому випадку він має продовжувати виконання своїх функцій, переважно по відношенню до власних громадян.

Захисту підлягають постійні медичні установи та рухомі медичні форму­вання. Вони повинні мати розпізнавальні знаки. Захист припиняється лише у випадку їх використання з метою завдання шкоди супротивнику. Медпер­сонал має право мати особисту зброю для самозахисту та захисту пацієнтів, на відміну від персоналу МКЧХ. При захопленні супротивником поранених і хворих вони користуються правами військовополонених з урахуванням ста­ну їх здоров’я.

Режим захисту поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії корабля, ви­значений ІІ Женевською конвенцію про поліпшення участі поранених, хво­рих осіб та осіб, які зазнали аварії корабля, зі складу збройних сил на морі 1949 року і І Додатковим протоколом 1977 року. Специфіка полягає у надан­ні особливого значення пошуку та рятуванню. Вони мають розпочинатися одразу ж після зіткнення самими військовими кораблями. При здійсненні таких операцій кораблі не отримують захисту.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних чов­нів. Під час збройного конфлікту навколо Фолклендських островів у 1982 році британський підводний човен торпедував аргентинський корабель, але не мав змоги врятувати його команду. Воюючі можуть просити нейтральне судно взяти на борт поранених та тих, що зазнали корабельної аварії. Такі судна не підлягають захопленню.

Шпитальні судна розмальовуються у білий колір і несуть поряд з на­ціональним прапор з червоним хрестом. Назва та опис судна повідомля­ються супротивнику, після чого воно не може піддаватися нападу або бути захопленим. Медперсонал та команда судна не підлягають захопленню у полон, що ж стосується здатних до самостійного пересування поранених та

443