туація, у якій економічний, політичний і технологічний розвиток значно збільшив потенційні вигоди і знизив потенційні витрати для однієї або кіль­кох держав, які прагнуть до зміни міжнародної системи. Запобігання втрат і збільшення переваг стають стимулом для держав у спробі змінити систему. Таким чином, через зміни в міжнародній системі утвориться розбіжність між існуючою міжнародною системою й потенційними перевагами окремих держав.

Така нестабільність системи має подвійний характер. По-перше, зміни у військовій, технологічній або іншій областях збільшили переваги терито­ріальних завоювань або змін міжнародної системи іншим чином. По-друге, нерівномірне збільшення потужності держав у системі змінює витрати, необ­хідні для здійснення змін у системі.

З одного боку, ієрархія престижу, поділу території, міжнародний поділ праці й правила системи в основі своїй залишаються незмінними: вони про­довжують відбивати, головним чином, інтереси домінуючих держав і розпо­діл влади між ними, які переважали в часи останніх системних змін. З іншого боку, міжнародний розподіл влади зазнав радикальної трансформації, яка послабила основи існуючої системи. Саме ця розбіжність декількох компо­нентів системи і його наслідків для співвідношення переваг і витрат для різ­них держав у системі, і викликає міжнародні політичні зміни.

Ця розбіжність в існуючій міжнародній системі, що зачіпає потенційні переваги й витрати для окремих могутніх акторів, що асоціюються зі змінами в системі, призводить до кризи в ній. Хоча можливе врегулювання кризи за допомогою мирного вирішення спорів, основним механізмом змін протягом усієї історії була війна або те, що ми називаємо боротьбою за гегемонію (тоб­то війна, що визначає, яка держава або держави будуть домінувати й управ­ляти системою). Встановлення миру слідом за такою боротьбою перебудо­вує політичні, територіальні й інші засади міжнародної світобудови. Таким чином, цикл змін завершується тим, що війна за гегемонію й встановлення миру створюють новий status quo і рівновагу, яка відбиває перерозподіл вла­ди в системі й створює умови для формування нових правил і норм, що цей перерозподіл легалізують.

§ 2. Поняття міжнародного права у період збройних конфліктів Право війни і миру відповідно до класичної школи міжнародного права

Найперші спонукання природи зовсім не суперечать війні, навіть навпаки,

швидше їй сприяють.

Гуго Гроцій

Війна здавна бентежила людський розум. Ще у Давньому Китаї був на­писаний «Трактат про військове мистецтво» великим стратегом давнього світу Сунь-Цзи. Хоча положення цього трактату стосувалися самої тактики та стратегії війни, тобто використання рельєфу місцевості, переваг чисель­ності армії, маневрування військом, швидкої війни та навіть удавання до послуг шпигунів, вже тоді розумілося значення війни як крайнього заходу

414

вирішення конфліктів. Сунь-цзи казав, що володар не повинен піднімати зброю внаслідок свого гніву, полководець не повинен вступати у бій внаслі­док своєї злоби. Війна велася заради вигоди, тому кращим варіантом було за­володіти країною супротивника, не спустошуючи її, та підкорити собі армію ворога, не знищивши її. Тому спочатку треба зробити спробу діяти політич­ними та дипломатичними засобами, якими звести нанівець плани агресивно налаштованого сусіда та відповідними заходами у своїй країні зробити здій­снення його планів неможливим в принципі. Якщо це не допомогло, то треба домогтися міжнародної ізоляції супротивника, і тільки після цього можна починати діяти за допомогою зброї, але тільки у тому разі, якщо існує реаль­на загроза. Сунь-цзи про це сказав так: «Найкраща війна — розбити задуми супротивника; наступний крок — розбити його союзи; крок після цього — розбити його війська».

Незважаючи на позитивні тенденції визнання війни як виключного за­ходу розв’язання міжнародних спорів, у доктрині Сунь-цзи навіть не піді­ймалися питання щодо наявності права війни у володаря (суверена), більше того, навіть заохочувалося пограбування населення, коли війська знаходили­ся на ворожій території. Це було й не дивним. Адже і у рабовласницькі часи, і у ранньофеодальні не існувало навіть ідеї про правила війни. Суб’єктами міжнародного права були правителі, а не держави. Усі громадяни держави, з якою вони були у стані війни, незалежно від того, чи вони були цивільні, чи військові, вважалися ворогами суверена.

У Середньовічній Європі великий вплив на регулювання взаємовід­носин між державами справляли імператор Священної Римської імперії та Папа Римський. Але, після розпаду імперії на маленькі держави та посла­блення ролі Католицької церкви, розпочалися дуже жорстокі війни. Після найкривавішої з них Тридцятирічної війни (1618-1648), європейські держа­ви були вкрай виснаженні і на Вестфальському конгресі 1648 року були при­йняті Мюнстерський та Оснабрюкський трактати, які стали підґрунтям для створення нового міжнародного порядку — правовідносин між суверенними державами. Саме тоді й почалася формуватися класична школа міжнародно­го права. Хоча, попри позитивну тенденцію визнання міжнародного права, війни не стали менш жорстокими. Поранених як і раніше залишали на полі бою, найманці, якими послугувалися під час війн, займалася грабуванням за­войованих земель, військовополоненим не залишали права на життя.

Та все ж саме у період формування класичної школи міжнародного права робилися перші спроби вироблення правил ведення війни. У зв’язку з цим не можна не згадати ім’я видатного голландського дипломата та юриста Гуго Гроція. У його трактаті «Про право війни та миру» вперше в історії людства були порушені правові питання, пов’язані з війною. Але до сучасного розу­міння міжнародним правом війни було ще далеко. Гроцій зазначав, що здо­ровий глузд та природа суспільства забороняють застосування не усілякого насильства, але тільки того, яке несумісне із самим суспільством, тобто яке порушує чуже право. Війни поділялися ним на приватні, які ведуться осо­бою, що не має влади, публічні, які ведуться правителями держави, та змі­шані, які мають риси обох з них. Серед публічних воєн Гроцій виділяв спра­ведливу, законну війну, та неурочисту, яка ведеться проти приватних осіб

415

і влади будь-яких посадових осіб у державі. Але далі того, що право війни належить верховній владі та настанови, що містила пораду по можливості уникати війни, він не пішов.

Після Великої Французької революції 1789 року виробляються нові за­сади права війни. Законною визнавалася лише війна оборонна, а ворогом — тільки держава, а не її населення. Ця думка була сформульована ще у трак­таті Жана Жака Руссо «Про суспільний договір або принципи політичного права». Зокрема, він писав: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — це знищення во­рожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому забирати». Звідси — вимога гуманного поводження з військовополоненими, недоторканість при­ватної власності, повага прав мирного населення.

Однак, майже до кінця XIX сторіччя міжнародне право у період зброй­них конфліктів регулювалося міжнародними порядками, які були встанов­лені спершу на Вестфальському конгресі 1648 року, а потім і на Віденському конгресі після Наполеонівських війн 1815 року. Досить вдале визначення праву війни у класичному розумінні ХІХ сторіччя дав професор Петербурзь­кого університету Ф. Ф. Мартене: «Право війни в об’єктивному значенні є сукупністю юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб’єктивному значенні право війни визна­чає дієздатність воюючих держав для розв’язання війни і користування пра­вами, визнаними за воюючою стороною».

Застосування терміну міжнародного права у період збройних конфліктів

«Право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, оскільки війна припускає застосування сили, а право її заперечує.

М. Одема

Попри тривалу історію становлення і розвитку цієї галузі міжнародного права, у міжнародно-правовій доктрині дотепер не вироблено чіткого розу­міння права у період збройних конфліктів, як не існує і чіткої єдності щодо його змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не ви­роблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поши­реними в юридичній літературі є такі найменування, як «міжнародне гума­нітарне право» та «міжнародне право у період збройних конфліктів». Іноді можна зустріти також назву «міжнародне гуманітарне право, яке застосову­ється в період збройних конфліктів».

З-поміж названих трьох найбільш уживаним став термін «міжнародне гуманітарне право». Уперше його було запропоновано у 50-х роках ХХ ст. відомим швейцарським юристом Жаном Пікте. І за відносно короткий період він здобув широке розповсюдження. Говорячи про нормативне закріплення

416

цього терміну і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в офіційних документах ООН вживаються поняття «право збройних конфлік­тів» і «міжнародне гуманітарне право, яке застосовується в період збройних конфліктів».

Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипло­матична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного між­народного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також ужи­вається термін «міжнародне гуманітарне право, яке застосовується в період збройних конфліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним пра­вом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засновані на звича­ях, що:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань, які вини­кають безпосередньо в результаті збройного конфлікту міжнародного і не- міжнародного характеру;

б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що зна­ходяться в конфлікті, обирати методи і засоби ведення війни;

в) захищають осіб і майно, яким завдано або може бути завдано шкоди конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і згідно основних принципів між­народного права, держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість право­мірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

Термін «міжнародне право у період збройних конфліктів» застосовує чимало авторитетних вітчизняних вчених. Адже терміном «міжнародне гу­манітарне право» робиться акцент лише на одному з напрямків міжнарод­ного співробітництва у сфері збройних конфліктів, а саме на забезпеченні захисту прав людини під час конфліктів. Таким чином, поза увагою залиша­ються інші напрямки: запобігання збройним конфліктам; правове станови­ще у конфлікті держав, які беруть і які не беруть у ньому участь; обмеження засобів і методів ведення війни тощо. Останнім часом спостерігається тен­денція відмови від назви «міжнародне гуманітарне право», хоча вона й досі залишається домінуючою у вітчизняній науці міжнародного права. Разом з тим, варто зауважити, що останнім часом висловлюється точка зору, за якою термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати суто для позначення сукупності норм міжнародного права, які регулюють співробітництво держав і міжнародних організацій у гуманітарних питаннях, до кола яких належать освіта, наука, культура, обмін інформацією і технологією, а в центрі даного співробітництва знаходяться права людини.

417

Розбіжності у теорії гуманітарного права в цивільний та воєнний час щодо захисту прав людини.

Міжнародне гуманітарне право є лише частиною, галуззю прав людини, а самі права людини складають основу гуманітарного права.

А. Робертсон

Наразі існує три провідні теорії співвідношення міжнародного права у період збройних конфліктів із правом захисту прав людини та основних сво­бод:

• теорія «інтеграції», відповідно до якої ці дві галузі права зливаються, при цьому одна домінує, а друга залишається її частиною;

• теорія «сепаратизму», яка розглядає ці дві галузі як абсолютно різні і, відтак, незалежні;

• теорія «доповнення» (комплементаризму), за якою ці дві галузі є різ­ними, але одна доповнює іншу.

Найбільш ґрунтовною видається остання. Ці галузі мають різну матері­альну сферу застосування та поширюються на різне коло осіб. Порівняння сфер застосування дає можливість позначити як деякі розбіжності між цими галузями права, так і їх взаємодоповнюваність.

Міжнародне право у період збройних конфліктів застосовується тільки у разі збройного конфлікту і не має загального застереження відступу від зобов’язань по відношенню до низки прав, які б застосовувалася у разі війни. Права людини здійснюються, в принципі, у будь-який час, тобто як у мирний час, так і під час війни (в останньому випадку з певними обмеженнями, але все ж без відмови від них). Більшість міжнародних договорів з прав людини передбачають положення, які дозволяють державам дещо відступати від сво­їх зобов’язань щодо низки прав у надзвичайних ситуаціях. Іншими словами, охорона і використання усього переліку загальновизнаних прав і свобод лю­дини гарантується на сто відсотків лише у мирний час.

У «незмінне ядро» прав людини, від зобов’язань щодо яких не можна від­ступати ні за яких обставин, не входить ціла низка норм, які передбачаються міжнародним правом у період збройних конфліктів і які, як наслідок, будуть застосовуватися навіть в окремих надзвичайних ситуаціях, виникнення яких саме по собі може бути підставою для відступу від тих самих зобов’язань з прав людини, наприклад, під час війни. Мова йде, зокрема, про зобов’язання надавати захист та допомогу пораненим, обмеженнях на застосування сили органам безпеки та охорони правопорядку, про судові гарантії тощо.

Права людини застосовуються до всіх людей. Так, Європейська кон­венція про захист прав людини та основних свобод 1950 року передбачає зобов’язання держав забезпечувати захист усіх осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією. Міжнародне право у період збройних конфліктів має більш вузьку сферу застосування щодо осіб. Більшість норм, які застосовуються у випадку міжнародного військового конфлікту, стосуються лише «опікува­них осіб», до яких не відносяться особи, які знаходяться під владою держави, громадянами якої вони є. Разом із тим норми, які застосовуються у випадку внутрішнього військового конфлікту, встановлюють зобов’язання держави

418

по відношенню до своїх власних громадян. Окрім того, зобов’язання нада­вати захист та допомогу пораненим, хворим та тим, хто зазнав корабельної аварії, розповсюджується на усіх осіб, незалежно від того, до якої сторони вони належать.

Слід також зауважити, що право захисту прав людини та основних сво­бод традиційно передбачає гарантії захисту людини від неправомірних дій офіційної влади та посадових осіб держави. За деякими винятками воно не захищає людину від дій інших осіб. Дещо інший підхід прийнятий у міжнародному праві у період збройних конфліктів. Достатньо згадати, що деякі норми цього права спеціально призначені до ситуацій внутрішнього збройного конфлікту та встановлюють зобов’язання, які гарантують до­тримання прав осіб не тільки офіційною владою та силовими структурами держави, але й антиурядовими силами чи силами опозиції, що борються проти них.

Зв’язок між міжнародним правом у період збройних конфліктів та пра­вом захисту прав людини та основних свобод проглядається лише щодо окре­мих гарантій, передбачених останнім. В основі прав людини лежить цінність людської особистості. Міжнародні договори з прав людини приділяють увагу правам і свободам, які визнаються за особистістю, у той час як договори в га­лузі міжнародного права у період збройних конфліктів указують, як сторони, що перебувають у стані війни, повинні поводитися з особами, що опинилися під їх владою.

Розглянемо більш детально розбіжності у теорії гуманітарного права в цивільний та воєнний час щодо захисту окремих прав людини, як то права на життя, заборони катувань та негуманного поводження і судових гарантій.

Право на життя традиційно розглядається як найперше та найважливі­ше право людини. Воно входить у тріаду прав Джона Локка та закріплено у численних угодах у цій сфері. Право на життя входить до числа прав, від зобов’язань щодо яких заборонено відступати за будь-яких обставин. Це пра­во ніколи не може бути обмежено чи призупинено.

Будь-який збройний конфлікт становить загрозу для життя людей. Тому значна кількість норм міжнародного права у період збройних конфліктів при­значена для забезпечення захисту життя, зокрема життя людей, які не беруть або перестали брати участь у військових діях. Цих осіб заборонено вбивати, вони також не можуть ставати об’єктом нападу. У той же час міжнародне пра­во у період збройних конфліктів не передбачає захисту життя комбатантів, які приймають участь у військових діях. Необхідно також підкреслити, що ця галузь права накладає обмеження на застосування смертної кари.

Міжнародне право у період збройних конфліктів забезпечує захист людського життя, адаптуючи цей захист до ситуації військового конфлікту. Більш того, воно йде далі по відношенню до захисту життя, ніж власне тради­ційне право на життя, яке передбачено правом захисту прав людини та осно­вних свобод. Так, міжнародне право у період збройних конфліктів забороняє використовувати голод серед цивільного населення в якості методу війни та знищувати об’єкти, які необхідні для виживання цивільного населення. Цією галуззю права передбачені заходи, що збільшують можливість виживання цивільних осіб у період збройного конфлікту, наприклад, створення особли­

419

вих зон, в яких не розміщуються ніякі військові об’єкти. Це право встанов­лює зобов’язання підбирати поранених та подавати їм необхідну допомогу, визначають заходи, які мають бути вжиті для того, щоб забезпечити належні умови життя людей під час збройного конфлікту. Міжнародне право у період збройних конфліктів також містить спеціальні норми, які стосуються про­ведення операцій з надання допомоги та заходів, необхідних для виживання цивільного населення.

Заборона катування та негуманного поводження, або ж такого, що при­нижує гідність, входить до «незмінного ядра» прав людини. Міжнародне право у період збройних конфліктів також передбачає абсолютну заборону на здійснення подібних дій. Необхідно підкреслити, що катування та негу­манне поводження являють собою серйозне порушення Женевських угод та Додаткового протоколу І, а також становлять склад військового злочину, передбаченого п. 5 ст. 85 цього Протоколу. Особи, які здійснили або наказа­ли здійснити такі дії, підлягають кримінальному переслідуванню на націо­нальному рівні. Катування та негуманне поводження також становлять склад військових злочинів, передбачених Статутом Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року, і є об’єктом міжнародного переслідування, яке здійснюється цим судовим органом.

Таким чином, механізм обов’язкового кримінального покарання, вста­новлений міжнародним правом у період збройних конфліктів щодо катуван­ня та негуманного поводження, посилює заборону на здійснення цих діянь, передбачених правом захисту прав людини та основних свобод.

Важливість судових гарантій для ефективного захисту основних прав людини не підлягає сумніву. Тим не менш, більшість міжнародних угод у сфері прав людини не включають судових гарантій у коло прав, які вхо­дять до «незмінного ядра» прав людини, від зобов’язань щодо яких не мож­на відступати ні за яких обставин. Тобто, застосування судових гарантій, передбачених правом захисту прав людини та основних свобод, може бути призупинено у випадку війни чи іншої надзвичайної ситуації, яка загрожує життю.

У міжнародному праві у період збройних конфліктів судові гарантії за­ймають особливе місце. Передбачені цим правом гарантії будуть застосову­ватися з початком будь-якого військового конфлікту. Таким чином, навіть якщо у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації, буде при­зупинено застосування судових гарантій, передбачених правом захисту прав людини та основних свобод, з початком військового конфлікту ці гарантії знову будуть застосовуватися у повному обсязі, на цей раз у силу початку дії міжнародного права у період збройних конфліктів.

Слід зазначити, що умисне позбавлення військовополоненого чи іншої опікуваної особи права на неупереджене і нормальне судочинство являє со­бою військовий злочин згідно положень Женевських конвенцій та Додатко­вого протоколу І, а держави мають переслідувати у кримінальному порядку осіб, що вині у скоєнні подібних діянь. Це порушення також включено до переліку військових злочинів, передбачених Статутом Міжнародного кримі­нального суду, і може бути об’єктом міжнародного кримінального переслі­дування.

420

Гаазькі конвенції про правила ведення війни

Правом війни є сукупність правил, яких дотримуються воюючі.

М.Таубе

Поняття міжнародного права у період збройних конфліктів у сучасно­му розумінні — це сукупність обов’язкових для держав правових норм, які спрямовані на захист жертв військових конфліктів та на обмеження засобів і методів ведення війни.

По-перше, ця галузь права захищає осіб, які не беруть участі у військових діях, наприклад цивільних осіб, медичний та релігійний персонал, а також осіб, які перестали приймати участь у військових діях. По-друге, воно забо­роняє засоби та методи ведення війни, при використанні яких не проводить­ся різниця між комбатантами та некомбатантами, а також таких, які завдають значної шкоди.

Деякі науковці розділяють міжнародне право у період збройних кон­фліктів на «право Гааги» (частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни) і «право Женеви» (частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів).

«Право Гааги», яке за традицією називають ще правом війни (jus in bellum), регулює:

а) права й обов’язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів заподіяння шкоди су­противникові (засобів і методів ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхідністю.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно відігравали міжнародні порядки. Міжнародні правила зберегли певне значення для даної галузі міжнародно­го права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фак­тично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасову­вала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтраль­них вантажів і правила морської блокади. У 1864 році у Женеві була прийня­та конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт- Петербурзька декларація про скасування застосування розривних, вибухо­вих і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни або так званого «права Гааги». У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1. про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2. про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною ме­тою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3. про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі.

У 1907 році знову ж таки в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

421

1. про розгортання воєнних дій;

2. про закони і звичаї сухопутної війни;

3. про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;

4. про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;

5. про перетворення торгових суден на судна воєнні;

6. про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зі­ткнення;

7. про бомбардування морськими силами під час війни;

8. про застосування до морської війни засад Женевської конвенції;

9. про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;

10. про заснування Міжнародної призової палати;

11. про права й обов’язки нейтральних держав у разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року. У

1909 році була підписана декларація про правила морської війни. У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні за­душливих, отруйних або інших подібних газів і ціла низка інших важливих міжнародних документів. У 1954 році була прийнята нова Гаазька конвенція про захист культурних цінностей. Також до «права Гааги» можна віднести і Конвенцію про заборону виробництва та накопичення запасів бактеріологіч­ної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 року; Конвенцію про заборону або обмеження використання конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має невибір- кову дію, 1980 року, та чотири протоколи до неї; Конвенцію про заборону роз­робки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення, 1993 року; Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, вироб­ництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищення 1997 року тощо.

Женевські конвенції щодо регламентації захисту прав людини під час військових дій

Право війни — це обмеження і регламентація військового насильства.

Е. А. Коровій

«Право Женеви» охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вибули із строю;

б) осіб, які зазнали аварії корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участі у військових діях.

1949. рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на між­народній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комі­тету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об’єднаних під загальною назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що склада­ють нині основний фундамент «Права Женеви»:

1. конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;

2. конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали аварії корабля, із складу збройних сил на морі:

422

3. конвенції про поводження з військовополоненими;

4. конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій додається 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного ха­рактеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права зброй­них конфліктів, поширивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу про­ти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відображають найважливіші тенденції розвитку права зброй­них конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гумані­тарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності під­ходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в наш час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «за будь-яких обставин», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні по­рушення цього положення повинні бути кримінально покарані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але й при збройних конфліктах, коли одна із сторін ще не визнала стану ві­йни, а також при військовій окупації, якій не чиниться опір. Держави, що до­мовляються, залишаються зв’язаними цими положеннями також щодо тієї держави, яка не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує їх яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій підлягають застосуванню також під час громадянської війни.

3. Зазначеними конвенціями опікуваним особам присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право про­сити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за зго­дою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гу­манітарних норм на території однієї із сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутності такої її роль повинна виконувати будь-яка організа­ція, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоно­го Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що внаслідок воєнних подій виявляється обмеженою у своїй сво­боді дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під наглядом держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуман­ні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати орга­нізувати зустріч представників сторін. За вимогою однієї зі сторін повинно

423