передження їх порушень Верховний комісар із прав людини вступає в діа­лог з урядами. У рамках системи ООН він вживає заходів по зміцненню й упорядкуванню роботи механізму ООН із прав людини з метою підвищення його оперативності й ефективності.

Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй із прав людини (УВКПЛ) є координаційним центром діяльності Організації Об’єднаних Націй із прав людини. Воно виконує функції секретаріату для Комісії із прав людини, спостережливих органів по дотриманню договорів (експертних комітетів, що контролюють дотримання договорів) і інших ор­ганів ООН із прав людини. Воно також веде роботу в галузі прав людини на місцях, надає консультаційні послуги й технічну допомогу. Крім асигнувань із регулярного бюджету деякі заходи УВКПЛ фінансуються з позабюджет­них джерел.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований від­повідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економіч­ні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації утворений відповідно до по­ложень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що нада­ються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші за­ходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою- учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

§ 8. Регіональні інституційні механізми захисту прав людини

Регіональне співробітництво держав не лише суттєво доповнює універ­сальну систему захисту прав людини та основних свобод, а й дає можливість заповнити її прогалини, врахувати особливості певного регіону, піти далі за­гального рівня забезпечення прав і свобод. На сьогодні можна говорити про регіональне співробітництво в галузі прав людини арабських, африканських, американських і європейських країн.

Арабський регіон. Найменш воно розвинуто в арабському регіоні. Ста­новлення міждержавної системи співробітництва держав арабського регіону пройшло три етапи. На першому етапі, протягом майже двох десятиліть після свого створення (травень 1945 р.), Ліга арабських держав (ЛАД) лише епізо­дично приділяла увагу питанням прав людини. Другий період розпочався в 1966 р.: в серпні ЕКОСОР запросила Лігу арабських держав до участі в об­говоренні Комісією з прав людини ООН питань діяльності в галузі прав лю­дини, а у вересні Рада Ліги вирішила взяти участь у Міжнародному році прав людини. На запит Комісії з прав людини ООН ЛАД відповіла, що співпраця

378

в галузі прав людини є життєво важливою для країн арабського регіону і що в рамках ЛАД буде створена відповідна регіональна комісія. Початок третього етапу ознаменувався Міжнародною конференцією з прав людини в Тегерані (1968 р.), де обговорювалися питання прав людини на окупованих територі­ях. Рада ЛАД у грудні 1968 р. ухвалила рішення створити регіональну конфе­ренцію з прав людини і Постійну арабську комісію прав людини. Одночасно були вирішені питання процедури, структури і функцій Комісії. Кожний член ЛАД представлений у ній на рівні урядів, а не осіб індивідуально. До її роботи можуть бути запрошені представники інших держав. Рада ЛАД призначає го­лову Комісії на два роки, а Генеральний секретар Ліги — секретаря Комісії, до повноважень Комісії належать підготовка проектів конвенцій та інших про­позицій у галузі прав людини, ініціювання власних рекомендацій Раді ЛАД, розробка планів дій тощо. Та відчутних результатів у діяльності Комісія не досягла. Тому ініціативу взяв на себе Арабський союз юристів (міжнародна неурядова організація з консультативним статусом при ЕКОСОР, заснована в Каїрі 1958 р.). За його пропозицією в Багдаді в 1979 р. було прийнято рішен­ня укласти Арабську конвенцію з прав людини. Проект конвенції, схвалений у Сіракузах, передбачає створення не тільки комісії з прав людини, а й суду. Конвенція не має офіційного статусу. У вересні 1994 р. Рада ЛАД схвали­ла Арабську хартію прав людини, після набрання якою сили передбачається створення регіональної системи прав людини на кшталт чи європейської, чи міжамериканської, чи африканської. Але на порядку денному поки що стоїть проблема її ратифікації.

Африка. Значно оперативніше ці питання вирішувались на Африкан­ському континенті. У Статуті Організації африканської єдності (ОАЄ) про­голошувалося завдання міжнародного співробітництва з реалізації Загальної декларації прав людини. Низкою повноважень у галузі прав людини наділе­ні органи ОАЄ: Асамблея глав держав і урядів, Рада міністрів закордонних справ, Генеральний секретаріат та Комісія з посередництва, примирення й арбітражу.

Створити Африканську комісію з прав людини запропонувала Міжна­родна комісія юристів у 1961 р. в Лагосі на Африканській конференції з норм права. У 1981 р. була прийнята Африканська хартія прав людини і народів, яка набрала сили в 1986 р. У Хартії закріплені цивільні, політичні, економіч­ні та соціальні права — як індивідуальні, так і колективні, і не лише права (ст.

1. 26), а й обов’язки індивідів (ст. 27—29). Хартією передбачено створення Африканської комісії з прав людини і народів у кількості 11 членів. Члени комісії (не більш ніж один від держави) діють незалежно. Хартія визначає повноваження (ст. 45) і процедуру роботи Комісії (ст. 46—59).

Комісія розглядає спори між африканськими державами з прав люди­ни, вивчає регіональні проблеми в цій галузі, формулює принципи і норми, згідно з якими африканські держави могли б розвивати своє національне за­конодавство, тощо.

Перші вибори в Комісію відбулися в серпні 1987 р., і вже вони показали, що уряди не бажають віддати цей орган у руки незалежних представників. У Комісію були обрані високопоставлені урядові чиновники. Комісія про­водить засідання двох сесій на рік по два тижні, але можуть скликатися і над­

379

звичайні сесії. Комісія не лише розглядає індивідуальні заяви, а й на прохан­ня держав — членів ОАЄ дає тлумачення Хартії.

Америка. Міжамериканська система захисту прав людини та основних свобод має досить тривалу історію становлення. І починалася вона з форму­вання загальної системи міжамериканського співробітництва. Пропозиції С. Болівара 1822 р. про створення конфедерації нових незалежних держав, док­трина Монро, перший конгрес американських держав 1826 р. і вироблення на ньому договору про вічний союз, лігу і конфедерацію започаткували цей процес. Згодом на першій Міжнародній американській конференції (жов­тень 1898 — квітень 1899рр.) створюється міжнародний союз американських республік, більш відомий як Панамериканський союз. Вісім конференцій американських держав, проведених за період до Першої світової війни, мало просунули її членів до створення стабільної системи. Ситуація активізувала­ся в період Другої світової війни. Консультації міністрів закордонних справ у 1939 р., 1940 р., 1942 р. і Міжамериканська конференція з проблем миру і ві­йни в Мехіко (лютий — березень 1945 р.) засвідчили необхідність створення міжамериканської системи співробітництва. Міжамериканська конференція в Ріо-де-Жанейро 1947 р. і підписаний 2 вересня 1947 р. Міжамериканський договір про взаємодопомогу стали реальним кроком до створення регіональ­ної системи захисту прав людини та основних свобод. З прийняттям Богот- ської хартії 1948 р. було створено Організацію американських держав (ОАД), схвалено «Принципи і фундаментальні права і обов’язки держав», а також Американську декларацію прав і обов’язків людини. Остання багато в чому подібна до Загальної декларації прав людини, хоч і була прийнята за кілька місяців до неї (в травні 1948 р.).

На консультативній зустрічі в Сантьяго (1959 р.) міністрів закордонних справ було домовлено про розробку Міжамериканською радою юристів про­екту конвенції з прав людини. На другій спеціальній Міжамериканській кон­ференції (1965 р., Ріо-де-Жанейро) розглядалося три проекти: підготовлений Міжамериканською радою юристів, переглянуті проекти Чилі та Уругваю. В 1965р. Рада ОАД запросила Міжамериканську комісію з прав людини, ство­рену згідно з резолюцією міністрів закордонних справ у Сантьяго, перегляну­ти наявні проекти і подати на розгляд свій власний. Запропонований Комісі­єю проект після врахування зауважень держав було схвалено на спеціальній конференції з прав людини в листопаді 1969 р. у Сан-Хосе (Коста-Ріка) — тому цю Конвенцію часто називають «Пактом Сан-Хосе». Конвенція набрала сили 18 липня 1978 р. Згодом її доповнили додаткові протоколи (1988 р. — щодо кола захищених прав, 1990 р. — щодо скасування смертної кари).

Американська конвенція захищає 26 прав і свобод. 21 з них повторюють права, закріплені в Міжнародному біллі прав людини, а ще п’ять додаткових прав, які універсальні пакти не передбачають, — це право власності, свобода від висилки (ст. 12 Міжнародного пакту 1966 р. лише встановлює, що нікого не можна незаконно позбавити права повернутися в свою країну), заборона колективної висилки іноземців, право на відповідь і право притулку. Водно­час в Американській конвенції не передбачені права меншин.

З часом змінилися повноваження Міжамериканської комісії. За Ста­тутом, схваленим Радою ОАД у 1960 р., Комісія повноважна аналізувати

380

(досліджувати) ситуації з правами людини у тих країнах—членах ОАД, у яких трапляються очевидні й повторювані порушення, запитувати в урядів відповідну інформацію, в разі необхідності просити їхньої згоди на відвіду­вання країни порушення й за отримання згоди здійснювати поїздки, пропо­нувати доцільні рекомендації, готувати доповіді. Комісія не мала повнова­жень ухвалювати рішення щодо індивідуальних звернень у разі порушення, а могла лише сприймати їх як джерело інформації про становище з правами людини в певній державі.

Згодом склад Комісії розширився з семи членів до кількості держав- учасниць. Представники Комісії виступають в особистій якості (ст. 36), що суттєво гарантує їх незалежність. Усі держави-члени можуть пропонувати і голосувати за кандидатів на Генеральній асамблеї ОАД. Вони пропонують трьох кандидатів, з яких щонайменше один повинен бути іншого громадян­ства. Термін повноважень члена Комісії — чотири роки. До нових повнова­жень Комісії (ст. 44—47) належить повноваження розглядати заяви індивідів, груп індивідів і представників неурядових організацій. Щодо міждержавних звернень відносно порушень прав людини повноваження Комісії є факульта­тивними. Справи приймаються до розгляду після вичерпання національних засобів захисту і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рі­шення на національному рівні. Заява не приймається до розгляду, якщо вона вже розглядалася іншою міжнародною структурою.

Створений після тривалих дискусій Міжамериканський суд із прав лю­дини отримав лише факультативну юрисдикцію. Суд складається з семи суддів, які виступають в особистій якості. Вимоги до суддів відповідають загальноприйнятим у міжнародній судовій практиці. Кандидатури можуть пропонувати лише держави—учасниці Американської конвенції з прав лю­дини, але з будь-якої держави—члена ОАД. Правило громадянства для кан­дидатів таке саме, що й для кандидатів у Комісію. Брати участь у виборах мо­жуть ті держави, які визнали для себе юрисдикцію Суду. Судді обираються на шість років і можуть бути переобрані. Місце розташування Суду — Коста- Ріка (Сан-Хосе).

Порушити справу в Суді можуть лише держави (ст. 61). Держави заяв­ляють, визнають вони юрисдикцію Суду безумовно чи на певних умовах, на необмежений чи визначений період.

Суд ухвалює обов’язкове рішення про відновлення порушених прав, відшкодування збитків (ст. 63), може безпосередньо вимагати від держави- порушниці певної поведінки. Він подає Генеральній асамблеї ОАД щорічні доповіді, в яких зазначає держави, що не підкорилися його рішенню, і про­понує заходи щодо них. Суд дає консультативні висновки не лише щодо Американської конвенції з прав людини, а й щодо інших конвенцій з прав людини держав—членів ОАД. Держави—члени ОАД можуть звертатися до Суду з проханням дати консультативний висновок щодо відповідності їх на­ціонального закону Американській конвенції з прав людини. Але на практиці жодного випадку такого звертання не було.

Європа. Європейська система захисту прав людини та основних свобод складається з трьох основних компонентів: 1) системи діяльності Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ); 2) системи Європейського Со­юзу і 3) системи Ради Європи.

381

В рамках системи ОБСЄ вироблено механізм створення норм із прав людини і контролю за їх виконанням. Відправним моментом системи було підписання в 1975 р. в Гельсінкі Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Серед принципів, проголошених Декларацією, — принцип поваги людини і основних свобод, зокрема свободи думки, совісті, релігії і переконань. Держави зобов’язалися дотримуватися прав людини без огляду на расу, стать, мову і релігію, поважати людську гідність, розвивати контакти між людьми. Вони наголосили на своїх зобов’язаннях поважати свободу особи сповідувати релігію або віру, право національних меншин, право на рівність перед законом і право осіб знати свої права і обов’язки і по­водитися у відповідності з ними.

На Мадридській зустрічі 1983 р. держави підтвердили свої зобов’язання за Заключним актом щодо прав людини, висловили рішучість удосконалю­вати свої національні закони й адміністративні правила в галузі прав люди­ни, підкреслили важливість дотримання рівноправ’я чоловіків і жінок, взяли зобов’язання забезпечувати права і свободи професійних спілок.

На Віденській зустрічі представників держав-учасниць 1989 р., крім під­твердження взятих раніше зобов’язань у галузі прав людини, було домовлено розширити підстави заборони дискримінації, публікувати і розповсюджува­ти міжнародні документи, національні законодавчі акти та адміністративні правила про права людини, заохочувати вивчення прав людини в навчаль­них закладах, забезпечувати необхідним правовим захистом усіх, хто вибо­рює свої права. Віденська зустріч зробила черговий крок у розширенні пра­вових можливостей національних меншин; держави-учасниці зобов’язалися поважати право кожного вільно пересуватися і вибирати місце проживання на території країни, покидати будь-яку країну, включаючи власну, і поверта­тися в свою країну і підтвердили процесуальні права і стандарти поводжен­ня з ув’язненими; фактично виступили проти смертної кари, допустивши її лише за тяжкі злочини й у відповідності з чинними на період злочину за­конами. Держави домовилися скоротити строки ухвалення рішень стосовно контактів між людьми, сприяти гуманітарним поїздкам протягом трьох днів, возз’єднанню сімей, не чинити перепон шлюбам між громадянами різних держав тощо.

Копенгагенська нарада Конференції з людського виміру ОБСЄ 1990 р. розробила принципові складові правової держави, розширила перелік осно­вних прав і свобод громадян держав-учасниць та іноземців. У цьому плані було підтверджено необхідність більш вільного пересування і контактів між людьми; співробітництва для обміну інформацією, ідеями, досвідом роботи демократичних інститутів, домовлено про вдосконалення процедур дотри­мання прав національних меншин та ін.

На черговій Паризькій зустрічі глав держав 1990 р. держави-учасниці під­писали Хартію для нової Європи, в якій зобов’язалися поважати особистість і верховенство закону, розширити механізм людського виміру із залученням нових процедур, експертів у галузі прав людини. Московська нарада Конфе­ренції ОБСЄ проголосила, що питання людського виміру ОБСЄ не є винят­ково внутрішньою сферою діяльності держав. Було домовлено про створення Інституту ОБСЄ, місії експертів і місії доповідачів для розв’язання питань

382