§ 6. Джерела міжнародного захисту прав людини та основних свобод

Питання джерел міжнародного захисту прав людини та основних свобод

• центральне у з’ясуванні особливостей функціонування цієї галузі. Проте з порівняно широкого кола джерел цієї галузі міжнародного права, як прави­ло, досліджуються переважно міжнародні договори. Більш різноманітною є практика застосування норм галузі.

І теорія, і практика міжнародного права виділяють серед джерел між­народного захисту прав людини та основних свобод передусім міжнародно- правові звичаї, загальні принципи права та міжнародні договори.

Серед звичаєвих норм найбільшого застосування набули норми Загаль­ної декларації прав людини. На сьогодні практично немає держав чи інших суб’єктів міжнародного права, які б не визнавали за Декларацією юридичної сили звичаєвого характеру. У спеціальній доповіді Комісії з прав людини ООН щодо ситуації в Ірані підкреслено: «Права і свободи, закріплені в За­гальній Декларації, стали міжнародним звичаєвим правом завдяки практиці держав і opinio juris». Звичай як джерело міжнародного захисту прав людини та основних свобод визнаний міжнародною судовою практикою, національ­ною судовою практикою багатьох країн, численними дослідниками правових проблем прав людини К. Макнейр, В. Карташкін, Р. Лілліх, Ф. Алетон, Т. Мерон, М. Коскіннеллі та ін.). Щоправда відносно Загальної декларації прав людини низка науковців (О. Шахтер, А.Кісс, Ф. Кіргіс та ін.) зазначають, що не всі її правила слід визнавати як звичаєві, юридично зобов’язувальні. Вони посилаються на те, що такі права, як свобода вираження поглядів, рівноправ­ність чоловіка і жінки, право на працю, багатьма державами не визнані як норми звичаєвого характеру, що покладають на них юридичні зобов’язання.

Особливим джерелом міжнародного захисту прав людини та основних свобод вважають і загальні принципи права. А втім, і тут деякі вчені (Ф. Але­тон, Б. Сімма та ін.) висловлюють застереження: якщо звичаєве міжнародне право виводити із загальної практики держав, з чітко сформульованих правил (наприклад, у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН), то тоді міжнародно- правові звичаї охоплюють загальні принципи права. Але все-таки більшість учених схильні чітко розмежовувати ці джерела. На цьому базується і прак­тика, про що, наприклад, свідчить позиція Комісії Європейського Союзу: «Основні права людини є невід’ємною частиною загальних принципів пра­ва, яких дотримуються всі держави-члени». Характер не звичаю, а загальних принципів права визнається за основними правами і свободами людини і в на­ціональних конституціях. У Конституції Російської Федерації проголошено: «Основні права і свободи людини є невідчужуваними і належать кожному від народження» (ч. 2 ст. 17), в обмеженому варіанті це правило закріплене і в Конституції України (п. 2 ст. 21 та ін.).

Міжнародна й національна судова практика також визнає загальні прин­ципи права джерелом міжнародного захисту прав людини та основних сво­бод. Щоправда, чи не в кожному рішенні їм дається своє специфічне наймену­вання. Інколи один і той самий суд застосовує різні терміни. Національні суди називають їх «основними засадами міжнародного права», «нормами

372

jus cogens», «основними принципами міжнародного права», «загальними стандартами міжнародного права», «загальними принципами міжнародного права» тощо. Але в кожному конкретному випадкові вони відмежовуються від міжнародно-правових звичаїв. Прихильники природно-правової концеп­ції послідовно обстоюють у дослідженнях і на практиці погляд на загальні принципи права як окреме джерело сучасного міжнародного права.

Але, звичайно, найбільша увага серед джерел міжнародного права захис­ту прав людини та основних свобод приділяється міжнародному договорові. Серед них виділяють договори загального і спеціалізованого характеру.

Основу правового регулювання співробітництва держав у галузі прав людини становить Статут ООН. Саме він зобов’язує держави «заохочувати і розвивати повагу до прав людини та основних свобод» (ст. 1 гл. 3). Загаль­новідомі права і свободи людини сформульовано в основних міжнародно- правових документах, які згодом дістали назву Міжнародна хартія (або Між­народний білль) прав людини: 1) Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948р.; 2) Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культур­ні права 1966р.; 3) Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966р.; 4) двох факультативних протоколах 1966р. і 1989р. Інколи як п’яту складову Міжнародного білля прав людини визначають Конвенцію про лік­відацію всіх форм расової дискримінації 1965р.

Міжнародний білль прав людини, за винятком факультативних протоко­лів, які більш пов’язані з методами міжнародної імплементації, є сукупністю основних міжнародних документів універсального характеру, що відобража­ють сутність міжнародного захисту прав людини та основних свобод. У них закріплено три категорії прав і свобод людини, мета яких:

1. захистити свободу, фізичну і моральну недоторканність людської осо­би (право на життя, свободу від рабства, поневолення і примусової праці, свободу від катувань або від нелюдського чи такого, то принижує гідність, поводження або покарання, свободу від незаконного арешту або затримання; право на справедливий судовий розгляд; право на приватне життя і право на свободу думки, совісті та віросповідання);

2. забезпечити і захистити політичні права людини (право на свободу думки і вираження поглядів; право на мирні зібрання і свободу об’єднання; право брати участь в управлінні суспільними справами, право вибирати і бу­ти обраним, мати доступ до управління державними справами);

3. забезпечити і захистити економічні, соціальні та культурні права лю­дини (право на працю, на вільний вибір зайнятості, справедливі та сприятли­ві умови праці; право створювати професійні спілки і вступати до них, право на страйк; право на соціальний захист, соціальну безпеку; право на відпочи­нок і дозвілля; право на адекватний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування; право на освіту, право вільно брати участь у культурному житті суспільства, користу­ватися здобутками мистецтва, благами наукового прогресу).

До специфічних міжнародних документів універсального характеру на­лежать:

1. ті, що захищають людяність у її істинних виявах (Конвенція про не- застосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства

373