бути однаковим у різних країнах. Реалізація цих прав пов’язана з розши­ренням патерналістських функцій держави, що завжди містять потенційну загрозу авторитизації влади, а тому повинні мати межі. Міжнародний контр­оль за дотриманням економічних, соціальних і культурних прав зазвичай не пов’язаний із розглядом індивідуальних скарг. Формулювання статей Між­народного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не передбачають прямої дії.

Міжнародне право прав людини органічно включає в себе регіональні міжнародно-правові акти про права людини. Такі договори укладено держа­вами ОАД, ОАЄ, ЄС, Ради Європи, СНД. Незважаючи на певну самостій­ність і специфіку регіонального співробітництва в галузі прав людини, було б невірним цілком відокремлювати регіональне право прав людини. Можна на­вести чимало прикладів використання регіональними органами захисту прав людини норм універсальних міжнародних договорів як договорів загального права. Наприклад, при визначенні ознак примусової чи обов’язкової праці Єв­ропейський суд з прав людини, вирішуючи справу на підставі Європейської конвенції з прав людини, брав за основу визначення, сформульоване в Кон­венції МОП про примусову чи обов’язкову працю № 29.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р. (далі — Європейська конвенція з прав людини. В офіційних перекладах українською мовою Конвенція має й іншу назву — Конвенція про захист прав та основних свобод людини ) — найстаріший серед регіональних договорів про права лю­дини та найбільш авторитетний міжнародно-правовий документ із прав лю­дини в Європі. Крім основного тексту Конвенція містить 12 протоколів, у яких розвинуті, доповнені чи уточнені окремі її положення.

Конвенція була одним із перших міжнародних документів, що містив поняття політичної демократії, одночасно визнаючи її найважливішою умо­вою дотримання прав людини. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спрямованість цього акта, ухваленого «європейськими країнами, що є одно­думцями та мають спільну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, сво­боді та верховенстві права», з метою «зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації [прав лю­дини]» (Преамбула). Конвенція є першим міжнародним договором у галузі прав людини, що не тільки має на меті захистити широкий спектр грома­дянських і політичних прав, а й встановлює систему міжнародного судового контролю за їх дотриманням у кожній із держав-учасниць.

§ 5. Класифікація прав людини

З моменту появи ідеї прав людини пропонувалися різні їх класифікації. Залежно від обраного критерію, особливостей бачення прав людини, рівня наукової розробки цієї проблематики склалася історична послідовність роз­витку класифікації прав людини — від простого поділу на довільно виокрем­лені компоненти до пропозицій складних систем взаємопов’язаних прав лю­дини.

Спочатку права людини розглядалися як специфічні права держави, то стосуються її підданих чи іноземців. Згодом прихильниками природного

370

права була висловлена ідея, що, окрім прав держави, існують ще й природні права людини. Фома Аквінський, наприклад, уже визнавав право власності як специфічне природне право людини. З посиленням впливу позитивізму в праві права людини почали пояснювати не тільки їх природним, а й позитив­ним походженням. Уже Г. Ґроцій стосовно того ж права власності не поділяв думку Фоми Аквінського, вважаючи це право продуктом волі людини. Від­тоді права людини почали поділяти на природні і позитивно-правові.

Французька революція в Декларації прав людини і громадянина прого­лошує (ст. 4), що природні права людини нічим не можуть бути обмежені, окрім закону і в інтересах здійснення прав і необхідної безпеки інших.

Уже в XIX ст. було висловлено пропозиції поділяти права людини на со­ціальні і власне юридичні. До останніх, до речі, пропонувалося віднести дуже обмежений перелік прав. У цей самий час з’являються доктрини: 1) організо­вано гарантованих прав людини (тобто забезпечених діяльністю держав); 2) не організовано гарантованих прав людини (тобто прав, які людина повинна сама відстоювати всупереч несправедливим законам держави, спираючись на своє право чинити опір несправедливості держави); 3) не гарантованих прав людини (які, власне, стосуються радше свобод і мають тимчасовий характер). Різні умови реалізації прав людини спричинилися до появи їх класифікації на конституційні й ординарні права людини.

На початку XX ст., особливо після створення Ліги Націй, широкого вжитку набула класифікація прав людини на дві категорії: індивідуальні пра­ва і колективні права (свобода друку, інформації, свобода асоціацій тощо).

З прийняттям Конституції Мексики 1917р., конституцій радянських республік 1918—1919рр., Веймарської конституції 1919р., у яких права лю­дини поділялися на політичні, економічні, соціальні й культурні, ця кла­сифікація була сприйнята і вченими-фахівцями міжнародного права. Зго­дом вона лягла в основу прийняття документів Міжнародної хартії прав людини.

Наприкінці XX ст. в науці міжнародного права набула популярності кон­цепція трьох поколінь прав людини. У ній відображено історичний прогрес забезпечення прав людини і основних свобод: 1) період буржуазних рево­люцій — проголошення політичних прав людини і основних свобод; 2) пе­ріод після Першої світової війни — проголошення економічних, соціальних і культурних прав людини та основних свобод; 3) період після прийняття Міжнародної хартії прав людини — проголошення колективних прав і ви­рішення проблеми співвідношення прав людини і прав народу, національних меншин, корінних народів, етнічних груп тощо. З наукового погляду ці три покоління прав і свобод людини досить умовно виведені і не відповідають практиці прийняття міжнародних угод у галузі прав людини. Адже колек­тивні права (третє покоління) згадувалися вже на першій стадії юридичного визнання прав людини, а, скажімо, політичні права (перше покоління) свого нинішнього змісту набули лише в Міжнародній хартії прав людини — третя стадія. Проте з огляду на популярність ідеї трьох поколінь прав людини її можна прийняти як основу поетапного (історичного) дослідження прогресу в галузі прав людини, з тим застереженням, що третє покоління прав пере­буває лише у стадії формування.

371