§ 6. Консульське право

Поняття консульського права

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно- правових принципів і норм, що регулюють діяльність консульських уста­нов і членів їхнього персоналу і визначальних їхній статус, функції, права й обов’язки. Консул — це посадова особа однієї держави, що знаходиться у іншій державі для захисту прав та інтересів своїх громадян і своєї держави.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, пов’язані насамперед з міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися як виборні чи призначені державою радники і по­мічники, покликані робити на території іноземної держави допомога і спри­яння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого.

З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних, культурних і ту­ристських, а в деяких випадках і політичних зв’язках між державами. Проте історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продо­вжують визначати їхню специфіку і відмінність від дипломатичних.

У стародавні часи й у період середньовіччя консульські відносини ре­гулювалися головним чином на основі звичаю. У наш час міжнародні по­рядки, які встановлювалися на міжнародних конгресах, які підсумовували результати великих війн, продовжують бути основою правового регулюван­ня консульських зв’язків між державами при відсутності їхнього договірно- правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на дво­сторонньої, так і на багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатосторонні консульські конвенції. Дві з них носять регіональний характер: Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року і Гаванська конвенція про консульських чи­новників 1928 року. Універсальний характер має Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року.

Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по консульських питаннях, укладати які почали ще в ХІІ-ХІІІ століттях. За­раз їхнє число в усьому світі досягає декількох тисяч.

До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів, що не присвячені винятково консульським питан­ням. Це насамперед Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, ст. 3 якої передбачає можливість виконання консульських функцій дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову допомогу, про врегулювання випадків подвійного гро­мадянства, договори й угоди з питань торгівлі і мореплавання і низку інших.

349

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності іноземних консульських установ. В Україні це Консульський Статут України, затверджений Указом Президента України N 127/94 від 2 квітня 1994 року.

Функції консула щодо юридичних осіб і громадян України

Розділ ІІ Глави ІІІ Консульського статуту України присвячений загаль­ним положенням стосовно цього питання. Відповідно до ст. 20 КС України консул зобов’язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та гро­мадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учас­никами яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними зви­чаями. Консул зобов’язаний вживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України. У випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені порушені пра­ва юридичних осіб і громадян України, консул зобов’язаний повідомити про це Міністерство закордонних справ України та главу дипломатичного пред­ставництва України в державі перебування.

Згідно до ст. 21 Статуту консул також зобов’язаний приймати як пись­мові, так і усні звернення юридичних осіб та громадян України. Він приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян з питань, що стосуються ви­конання його функцій.

Ст. 22 Статуту зобов’язує консула вести облік громадян України, які по­стійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі, а ст. 23 — сприяти проведенню відповідно до законодавства України рефе­рендумів, виборів Президента України, народних депутатів України.

Консул надає допомогу у виконанні службових обов’язків членам дер­жавних делегацій України, народним депутатам України, представникам міністерств, інших органів виконавчої влади України, органів місцевого са­моврядування, а також керівникам державних підприємств та наукових уста­нов, які перебувають у межах його консульського округу.

Відповідно до ст. 25 КС України консул інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство дер­жави перебування, а також про місцеві звичаї. Розпорядження консула, вида­ні в межах його повноважень з питань, що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов’язкову чинність.

Врешті-решт, консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтер­еси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких пред­ставляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Також консул має спеціальні функції (ст.ст. 27-43 КС України):

1. щодо військового обліку громадян України;

2. щодо виконання доручень слідчих або судових органів України;

350

3. щодо укладення та розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки і піклування, реєстрації актів громадянсько­го стану;

4. щодо майна громадян України;

5. щодо громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали безвісти;

6. в питаннях паспортів і віз;

7. у питаннях громадянства.

Нотаріальні та інші цивільно-правові дії консула

Питанням нотаріальних дій, консульської легалізації та консульського збору присвячений ІІ Розділ Консульського Статуту України.

Глава XI КС України, яка називається «Нотаріальні дії», включає в себе ст.ст. 44-53. Консул вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається За­коном України «Про нотаріат», Консульським Статутом, Положенням про порядок вчинення нотаріальних дій консулом, яке затверджується Міністер­ством юстиції України і Міністерством закордонних справ України, а також іншими актами законодавства України. Нотаріальні дії вчинюються у при­міщенні консульської установи України. В окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені поза зазначеною установою.

Консул, який вчинює нотаріальні дії, зобов’язаний додержувати таєм­ниці вчинюваних нотаріальних дій. Довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються відповідно до законодавства України про державний нотаріат.

Нотаріальні дії вчинюються в день пред’явлення всіх необхідних для цього документів, сплати консульського збору і відшкодування фактичних витрат. Вчинення нотаріальних дій може бути відкладено при необхідності витребування додаткових відомостей чи документів або направлення доку­ментів на експертизу, а також на інших підставах, передбачених законодав­ством України.

Нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви та інші документи під­писуються в присутності консула, який вчинює нотаріальні дії. Якщо угоду, заяву чи інший документ підписано за відсутності консула, то особа, яка під­писала такий документ, повинна особисто підтвердити, що документ підпи­саний нею. Консул, який вчинює нотаріальні дії, зобов’язаний роз’яснювати громадянам України їх права та обов’язки, попереджати про наслідки вчи­нюваних нотаріальних дій з тим, щоб юридична необізнаність та інші подібні обставини не могли бути використані їм на шкоду.

Консул не може вчинювати нотаріальні дії на своє ім’я і від свого імені, на ім’я і від імені своєї (свого) дружини (чоловіка), її (його) і своїх родичів по прямій лінії.

Нотаріальне діловодство в консульських установах ведеться державною мовою України. Коли особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство в консульській установі, тексти до­кументів, що оформлюються, повинен перекласти їй консул, який вчинює нотаріальну дію, або відомий консулові перекладач.

351

Якщо консулові стане відомо про спадщину, яка відкрилася на користь громадян України, які проживають в Україні, консул негайно передає у Мі­ністерство закордонних справ України всі відомі йому дані про таку спадщи­ну і можливих спадкоємців.

Якщо вчинення нотаріальної дії суперечить законодавству України, кон­сул відмовляє у вчиненні такої дії. Консул не приймає для вчинення нота­ріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства України, або можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян. На прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальних дій, їй повинні бути викладені при­чини відмови і роз’яснено порядок її оскарження.

При вчиненні нотаріальних дій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів, в яких беруть участь Україна і держава перебування, застосовуються норми іноземного права. Консул приймає документи, скла­дені відповідно до вимог іноземного права, і вчинює посвідчувальні написи у формі, передбаченій іноземним законодавством, якщо це не суперечить за­конодавству України.

Консульській легалізації присвячена окрема ХІІ Глава, яка складається всього лише з двох статей: 54 та 55. Відповідно до першої консул легалізує документи і акти, складені за участю влади консульського округу, або такі, що виходять від цієї влади. Органи України приймають такі документи і акти на розгляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не пе­редбачено законодавством України або міжнародним договором, учасника­ми якого є Україна і держава перебування. Консульська легалізація полягає в установленні і засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування. Порядок консульської легалізації встановлюється Міністерством закордонних справ України.

Відповідно до ст. 55 КС України легалізації не підлягають документи і акти, які суперечать законодавству України або можуть за своїм змістом за­вдати шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.

Глава ХІІІ Статуту присвячена питанням, які стосуються консульського збору. За ст. 56 за консульські дії, що виконуються за кордоном і на території України, справляється консульський збір. Ст. 57 встановлює, що консуль­ський збір справляється відповідно до Тарифу консульського збору України і Положення про консульський збір України: за кордоном — у валюті країни перебування, в Україні — в національній валюті. Положення про консуль­ський збір затверджується Міністерством закордонних справ України за по­годженням з Міністерством фінансів України.

Ранги консульських працівників

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зно­сини 1963 року для глав консульських установ установлено чотири ранги

352

(класи): 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський агент.

Визначення рангу консула, що призначається, залежить від розсуду держави, яка його призначає. Звичайно при цьому береться до уваги об’єм консульської роботи і значення місця прибування консулу у політичному та економічному житті країни. Генеральні консули призначаються у великі промислові центри та торгові центри, а також у важливі порти. Навпаки, кон­сульські агенти призначаються у невеликі міста та порти, де об’єм консуль­ської роботи невеликий.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул — консульство; віце-консул

• віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступни­ками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов’язки заступ­ника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консульським працівни­кам присвоюються спеціальні ранги.

Консульські функції виконуються також і дипломатичними представни­цтвами. У деяких представництвах є спеціальні консульські відділи. Однак завідуючий консульським відділом не може зноситися з місцевою владою, оскільки таке право йому не надано спеціальною угодою між двома держа­вами.

Наведені вище ранги консулів та найменування консульських установ прийняті і українським законодавством (ст. 5 Консульського Статуту Укра­їни).

Консульський патент та екзекватура

Як правило, консул повинен отримати відповідний документ — так зва­ний «консульський патент». Органи влади країни перебування, яким вру­чається патент, розглядають питання про допущення консула до виконання ним службових обов’язків у зазначеному консульському окрузі. Таке до­пущення або визнання консула оформляється шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу країни перебування на виконання консульських функцій в узгодженому консульському окрузі. Так, у п.п. 2-6 ст. 3 Консульської кон­венції між Україною та Російською Федерацією від 15 січня 1993 року за­значається: «Акредитуюча держава передає Міністерству закордонних справ держави перебування консульський патент про призначення глави консуль­ської установи. За поданням консульського патенту держава перебування видає главі консульської установи екзекватуру в можливо короткий строк. Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов’язків після того, як держава перебування видасть йому екзекватуру. Держава пере­бування до видачі екзекватури може дозволити главі консульської установи тимчасово виконувати свої функції. Після видачі главі консульської уста­нови екзекватури або дозволу тимчасово виконувати його функції держава перебування негайно сповіщає органи влади консульського округу і вживає

353

всіх необхідних заходів, щоб надати главі консульської установи можливість виконувати свої обов’язки і користуватися усіма правами, пільгами, приві­леями та імунітетами, передбаченими цією Конвенцією.

Порядок і форма видачі екзекватури визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути видана у формі окремого доку­мента, підписаного главою уряду або міністром закордонних справ, а іноді від імені уряду в цілому. Трапляється, що окремий документ у вигляді екзе­кватури не видається взагалі, а лише робиться напис дозволу на консуль­ському патенті.

Загальновизнаною нормою в міжнародному праві є право країни пере­бування відмовити у видачі екзекватури, не пояснюючи при цьому причин відмови. У п. 2 ст. 12 Віденської конвенції про консульські зносини зазна­чається, що держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов’язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови. Слід, проте, за­значити, що запит згоди на призначення консула і запит екзекватури — це далеко не одне й те ж. Запит згоди на призначення консула, як ми вже зга­дували, робиться по дипломатичних каналах і стосується особи консуль­ського представника. Екзекватура ж вилається після призначення консула в країні перебування у відповідь на поданий патент. При цьому сутність ек­зекватури полягає в дозволі займатися консульською діяльністю в певному консульському окрузі, тому питання про особу самого представника вже це має ніякого значення, оскільки воно вирішене країною перебування ще тоді, коли вона давала дозвіл на звернення акредитуючої держави, тобто до ви­дачі патенту.

Зрозуміло, що як екзекватура, так і консульський патент є необхідними лише для глав самостійних консульських установ. Для керівників консуль­ських відділів посольств і місці, хоча вони іноді й іменуються генеральними консулами або консулами, надання патенту та отримання екзекватури не пе­редбачене. Вони залишаються дипломатичними агентами, що перебувають у штаті посольств та місій, зі звичайним для них порядком призначення та вступу на посаду, тобто для них необхідно отримати тільки в’їзну візу в кра­їну перебування і здійснити нотифікацію (повідомлення) про їхнє призна­чення.

Для інших консульських посадових осіб (тобто крім глав самостійних консульських установ) консульськими конвенціями встановлюється, як правило, такий порядок: акредитуюча держава заздалегідь повідомляє мініс­терство закордонних справ країни перебування їхні повні імена, прізвища, ранг, посаду в консульській установі. Про співробітників консульств, які виконують адміністративні або технічні функції, повідомляються ті ж самі дані, крім рангів, оскільки вони таких не мають. Після отримання такої но­тифікації та повідомлення про прибуття даної особи, вона вважається такою що приступила до виконання своїх обов’язків, після чого компетентні органи країни перебування видають консульським посадовим особам, співробітни­кам консульства та членам їхніх родин, які мешкають разом із ними, відпо­відні посвідчення. Так, у згадуваній вже Конвенції між Україною та РФ у ст.

4. зазначається, що акредитуюча держава в особі своїх компетентних органів

354

заздалегідь листовно повідомляє Міністерство закордонних справ держави перебування про наступне:

1. прізвище, ім’я, громадянство, посаду працівників консульської уста­нови, дату їхнього прибуття, їхнього остаточного відбуття або припинення їхніх функцій, а також про будь-яку зміну їхнього статусу під час роботи у консульській установі;

2. прізвище, ім’я, громадянство, дату прибуття, остаточного відбуття членів сім’ї кожного працівника консульської установи, а також про те, що та чи інша особа стає або перестає бути членом сім’ї: компетентні органи влади держави перебування видають безкоштовно, згідно з встановленим поряд­ком цієї держави, посвідчення працівникам консульської установи та членам їхніх сімей, за винятком тих, які є громадянами держави перебування або по­стійно проживають у ній.

З моментом видачі екзекватури, як і з врученням вірчих грамот послом або посланником, пов’язані певні правові наслідки, крім офіційного вступу на посаду, а саме: генеральний консул у даному конкретному місті країни перебування, який раніше від інших отримав екзекватуру, вважається дуайє- ном консульського корпусу. До речі, консульський корпус, у широкому зна­ченні слова, складається із всіх консульських посадових осіб всіх іноземних консульств, розміщених у даному місті країни перебування, тож функції його дуайєна, по суті, збігаються з функціями дуайєна дипломатичного корпусу.

Відмічаючи певну тотожність ситуацій під час вручення консульського патенту, екзекватури та вірчих грамот, необхідно згадати й про ті відмінності, що існують у зазначених процедурах. Так, якщо місія глави дипломатичного представництва розпочинається тільки після вручення ним своїх вірчих гра­мот, які протягом усього часу виконання дипломатичної місії залишаються в компетентних структурах країни перебування, то місія глави консульської установи, навпаки, розпочинається тільки після повернення йому патенту з виданою до нього екзекватурою. На відміну від вірчих грамот, що адресовані главам країн перебування і їм вручаються, консульські патенти не містять конкретного адресата. Вони складаються за формулою: «всім, кого це може стосуватися», або «всім, хто побачить даний документ», і разом з екзеквату­рою за необхідності пред’являються консулом під час виконання ним своїх службових функцій.

Консульські корпус та округ

Консули, які знаходяться у даному місті, утворюються консульський корпус. Очолює цей корпус старійшина (дуаєн) — старший за рангом кон­сульський представник. Старійшиною з числу рівних за рангом є консуль­ський представник, який раніше інших приступив у даному місті до вико­нання консульських функцій. Старійшина представляє консульський корпус перед місцевою владою, подібно до того як старійшина дипломатичного кор­пусу представляє його перед центральною владою. Однак ні консульський корпус, ні його старійшина не можуть виступати з заявами загальнополітич­ного характеру.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ділиться на три категорії:

355

1. консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;

2. консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну ро­боту;

3. обслуговуючий персонал.

Консульські посадові особи повинні бути, як правило, громадянами дер­жави, що представляється. Громадяни держави перебування або третіх дер­жав можуть призначатися на консульські посади державою, що представля­ється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (ст. 22).

Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідо­мити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консульського персоналу є неприйнятним. У такому випадку держава, що представляється, повинна від­кликати цю особу або припинити її функції в консульській установі (ст. 23).

Влада держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове ста­новище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права.

Функції працівників консульської установи припиняються на таких під­ставах:

1. повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиняються (відкликання);

2. анулювання екзекватури (оголошення persona non grata);

3. повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником кон­сульського персоналу.

Консульський округ — це певна територія держави перебування, на якій консульська посадова особа виконує покладені на неї консульські функції. Місцеперебування консульської установи і межі консульського округу за­значається у консульському патенті або іншому документі про призначення глави консульської установи та визначається урядом країни, що призначила консула, за згодою з урядом країни призначення. Остання може виключати з цих округів адміністративні одиниці, де вона взагалі не бажає допускати іно­земну консульську діяльність. Звичайно кожний консульський округ вклю­чає одну чи декілька територіально-адміністративних одиниць даної країни. Однак консульський округ може бути обмежений, наприклад, тільки тим містом, в якому проживає консул. Консульські функції щодо адміністратив­них одиниць, не включених до складу округів консулів даної країни, виконує дипломатичне представництво.

Консул має право виконувати консульські функції лише у межах свого консульського округу. Консул зноситься з місцевою (провінційною) владою держави перебування у межах свого округу з усіх питань, пов’язаних із ді­яльністю консульської установи. Правом зносин з центральною владою цієї держави, включаючи її відомство закордонних справ, консул не користуєть­ся. До неї він може звертатися лише у разі необхідності, але тільки через ди­пломатичне представництво своєї країни. Він зобов’язаний не менш як раз на рік робити об’їзд свого округу.

356

Одна й та сама держава може мати кілька консульських округів на те­риторії країни перебування. Їх кількість визначається за взаємною згодою держав. Зміна округу та виконання консульських функцій поза його межами можуть здійснюватися лише за згодою держави перебування.

Консульські привілеї та імунітети

Для того щоб консульське представництво могло здійснювати свої функ­ції, воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються спеціальним статусом із наданням консульських привілеїв й імунітетів. Той вигляд, який консульські привілеї й імунітети мають у сучасному світі, вони отримали межі ХІХ і ХХ століть.

Перелік консульських привілеїв й імунітетів, визнаних у загальному міжнародному праві, викладений у Віденській конвенції про консульські зносини. Обсяг консульських привілеїв і імунітетів трохи вужчий, ніж обсяг дипломатичних привілеїв і імунітетів. Але він може бути за згодою держав на умовах взаємності як звужений, так і розширений.

На практиці розбіжності у статусі консульських представництв різних держав зазвичай незначні. Консульські привілеї й імунітети розділяються на привілеї й імунітети консульського представництва й особисті консульські привілеї й імунітети.

У відповідності зі ст. 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливості для вико­нання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права надає консуль­ській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:

1. привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;

2. привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті при­вілеї та імунітети).

Приміщення та територія консульського представництва недоторканні, але не абсолютно. Відповідно до п. 2 ст. 31 Віденської конвенції про консуль­ські зносини влада держави перебування не має права входити в ту частину консульських приміщень, що використовується безпосередньо для роботи консульської установи, без згоди голови консульської установи, призна­ченої ним особи чи голови дипломатичного представництва держави, яку представляють. В Україні недоторканність приміщень консульських уста­нов закріплена в п. 21 Положення про дипломатичні представництва та кон­сульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 року. Од­нак для вжиття владою держави перебування невідкладних заходів захисту в консульських приміщеннях у випадках пожежі чи стихійного лиха згода названих осіб не є обов’язковою. На практиці держави нерідко прагнуть у двосторонніх консульських договорах надати недоторканності консульських приміщень більш абсолютний характер.

Віденською конвенцією про консульські зносини на державу перебуван­ня покладений обов’язок уживати належні заходи для захисту консульських

357

приміщень від усяких вторгнень чи завдання збитку і для запобігання вся­ким порушенням спокою консульської установи чи образи її достоїнства.

Недоторканність консульських архівів і документів є загальновизнаною звичаєво-правовою нормою міжнародного права. У ст. 12 Віденській кон­венції про консульські зносини — ця норма закріплена як така, що гарантує абсолютний імунітет. Аналогічна норма закріплена в п. 23 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 року. Тому консульські архіви та документи користуються не­доторканністю незалежно від недоторканності консульських приміщень.

Дещо відрізняється від правового режиму консульських архівів і доку­ментів зазначений у п. 3 ст. 35 Віденської конвенції порядок користування консульською валізою: «Консульська валіза не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Однак у тих випадках, коли компетентна влада держави перебу­вання має серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім ко­респонденції, документів чи предметів, перерахованих у пункті 4 цієї статті, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповнова­женим представником держави, яку представляють. У тому разі, якщо влади держави, яку представляють, відмовляться виконати ці вимоги, валіза від­правляється в місце відправлення». Положення про дипломатичні представ­ництва та консульські установи іноземних держав в Україні року повторює в ч. 2 п. 24 вказану норму Віденської конвенції й, таким чином, відходить від практики абсолютної недоторканності консульської валізи, що існувала в колишньому СРСР.

У міжнародній практиці тривалий час існував звичай надавати консуль­ським установам фіскальні привілеї. У Віденській конвенції про консуль­ські зносини ця норма сформульована більш виразно: консульські установи звільняються від обкладання чи стягнення податків або зборів будь-якого виду на: земельні ділянки, будинки чи частини будинків, що використову­ються винятково для консульських цілей, якщо зазначене майно знаходиться у власності чи орендується від імені держави, яку представляють, чи якої- небудь фізичної чи юридичної особи, яка діє від імені цієї держави; угоди чи документи, що стосуються придбання зазначеного нерухомого майна, якщо держава, яку представляють, здобуває це майно винятково для консульських цілей. Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види об­слуговування (ст. 18). Положення про дипломатичні представництва та кон­сульські установи іноземних держав в Україні не згадує існування в консуль­ських установ фіскальних привілеїв.

Ст. 22 Віденської конвенції про консульські зносини встановлює для консульських установ такі самі митні привілеї, що і для дипломатичних пред­ставництв. Зауважимо на те, про що можна було б і так здогадатися, але все ж таки Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні не згадує існування в консульських установ мит­них привілеїв.

Віденська конвенція про консульські зносини закріплює у ст. 10 право вивішувати прапор і встановлювати емблему держави, яку представляють, на приміщенні, де розташована консульська установа, а також на резиденції го­лови цієї установи та на його засобах пересування. Аналогічну норму містить

358

п. 22 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні.

У міжнародному праві загальновизнано, що консулу та консульському персоналу мають бути надані привілеї й імунітети, необхідні для виконання їхніх функцій. У міжнародній правовій практиці особистими консульськими привілеями й імунітетами прийнято наділяти консулів, консульських служ­бовців, а також працівників обслуговуючого персоналу консульської установи. Особисті консульські привілеї й імунітети зазвичай вужче дипломатичних.

Найбільш широкі консульські привілеї й імунітети мають консульські посадові особи. Консульськими посадовими особами узагальнено називають генеральних консулів, консулів, віце-консулів і консульських агентів. Кон­сульські службовці (персонал) мають більш вузький, у порівнянні з консу­лами, обсяг привілеїв й імунітетів. До консульських службовців відносять адміністративно-технічний персонал консульської установи (друкарок, се­кретарок, бухгалтерів тощо). Працівники здійснюють допоміжне обслуго­вування консульської установи (садівник, ліфтер, шофер тощо), і їхні імуні­тети пов’язані винятково з виконанням службових обов’язків. Члени родин консулів і консульських службовців також мають деякий обсяг привілеїв й імунітетів, за винятком, як правило, тих випадків, коли вони є громадяна­ми держави перебування. Особливу категорію складають особисті привілеї й імунітети позаштатних консулів. Такі привілеї й імунітети, по-перше, значно поступаються привілеям й імунітетам штатних консулів, а по-друге, нада­ються громадянину держави перебування, хоча і за згодою цієї держави.

У загальному міжнародному праві особиста недоторканність консулів не є абсолютною. Консульські посадові особи, говориться у ст. 41 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, не підлягають ані арешту, ані попередньому ув’язненню, інакше як на підставі постанови компетентної су­дової влади у разі скоєння тяжких злочинів. За винятком зазначених випад­ків консульські посадові особи не можуть бути ув’язненими і не підлягають ніяким іншим формам обмеження особистої свободи, інакше як на виконання судових постанов, що набули законної чинності. Це положення не стосується консульських службовців і осіб обслуговуючого персоналу.

Згідно ст. 43 Конвенції, і консульські посадові особи, і консульські служ­бовці не підпадають під юрисдикцію країни перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання консульських функцій. Вирішення питання про те, чи мало місце виконання таких функцій у момент скоєння правопорушення, вирішується дипломатичним шляхом. У разі затримки чи арешту таких осіб влада країни перебування зобов’язана негайно повідомити про це відповідне консульське чи дипломатичне представництво. Це положення було підтвер­джено Міжнародним судом у рішенні щодо справи братів ЛеГранд 2001 року. Суд засудив двох браті до страти за вбивства. При цьому факт їх арешту не було доведено до відома консульства ФРН, громадянами якої вони були. Суд визнав США порушивши ми норми міжнародного права. Консульські служ­бовці та члени обслуговуючого персоналу мають право не свідчити з питань, пов’язаних із виконанням ними службових обов’язків.

Держави часто укладають двосторонні консульські конвенції, які надають консульським посадовим особам повний дипломатичний імунітет. У таких

359

випадках їх кримінальне переслідування можливо лише у випадку відмови від імунітету. У 1996 році українського віце-консула у Торонто О. Юшко було звинувачено у керуванні автомобіля у стані сп’яніння, під час якого він намагався посадити у машину двох дівчат-підлітків 12 і 14 років. Піз­ніше він спробував дати хабара поліцейському. Канада запросила Україну про залишення О. Юшка дипломатичного імунітету. Після відмови України канадська влади оголосила його персоною non grata та розпорядилася, щоб він залишив країну протягом двох днів.

Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні закріплена особиста недоторканність консуль­ських посадових осіб (ч.ч. 1, 2, 5 п. 25), особиста недоторканність консуль­ських службовців (ч.ч. 2—4 п. 25) і особиста недоторканність членів обслуго­вуючого персоналу консульської установи (ч.ч 3, 4 п. 25).

Консульські службовці мають право на недоторканність приватної рези­денції та транспорту, яким вони користуються у тому ж обсязі, що й дипло­матичні агенти.

Консульські посадові особи, консульські службовці, а також члени їхніх родин, що проживають разом із ними, звільняються від податків і зборів за конкретні види обслуговування. Положення про дипломатичні представни­цтва та консульські установи іноземних держав в Україні спеціально не пе­редбачає існування особистих консульських фіскальних привілеїв.

Особисті митні привілеї поширюються на консульських посадових осіб у тому самому обсязі й порядку, що й на дипломатичних агентів. Закономірно, що Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні спеціально не передбачає існування особистих консульських митних привілеїв.

360