уряду акредитуючої держави. По-друге, з моменту акредитації посла вся його наступна діяльність вже не потребує якихось додаткових документів, що підтверджували б його компетенцію. І, нарешті, дата і час вручення ві­рчих грамот визначають не тільки час його вступу на посаду посла, а й ста­новище серед колег по дипломатичному корпусу в питаннях визначення старшинства, зокрема, в питанні обіймання поста дуайєна (декана) дипло­матичного корпусу.

У деяких випадках дипломатичний представник повторно вручає главі держави вірчі грамоти. Таке вручення має місце у наступних випадках:

1. зміна рангу дипломатичного представника (посланник отримує ранг посла);

2. смерть монарху, який у свій час підписав вірчі грамоти;

3. смерть монарху, при якому акредитований дипломатичний представ­ник, чи його зречення від престолу;

4. докорінна зміна державного ладу у країні, яка у свій час призначила дипломатичного представника;

5. докорінна зміна державного ладу у країні, в якій дипломатичний пред­ставник виконує свої функції.

Постійні повірені у справах отримують не вірчі грамоти, а лист глави відомства закордонних справ до свого колеги. Повірений у справах осо­бисто передає такий лист адресату, без будь-якої церемонії. Лист про при­значення тимчасових повірених у справах надсилають у канцелярському порядку.

Відкличні грамоти вручаються або самим дипломатичним представни­ком, який від’їжджає, при прощальному відвіданні глави держави, або новим дипломатичним представником, при врученні їм своїх вірчих грамот. Як пра­вило у них містяться у більш-менш короткій формі пояснення дійсних або лише офіційних причин відкликання (особисте бажання дипломатичного представника, стан його здоров’я, переведення на іншу посаду тощо). Вру­чення відкличних грамот звичайно не супроводжується спеціальною церемо­нією та проводиться під час приватної аудієнції.

§ 5. Дипломатичний протокол і церемоніал. Дипломатичні привілеї та імунітети

Поняття дипломатичного протоколу

Око, будучи органом зору, одночасно є й органом мовлення; зустрівши погляд іншої людини, ми розуміємо рух її душі, її почуття.

Канадзава Сьодзабуро

Активна участь України, як і будь-якої іншої держави, у міжнародному спілкуванні вимагає дотримання певних загальновизнаних правил, традицій і умовностей, сукупність яких називається дипломатичним протоколом.

У вітчизняній і зарубіжній літературі зустрічається багато визначень по­няття «протокол», як правило, у вигляді словосполучення «дипломатичний протокол». Слово «протокол» походить від грецького protokollon {protos — перший, koila — клеїти). У Візантії дефініцією «протокол» позначали пер­

331

ший аркуш, приклеєний до манускрипту, з помітками про його зміст. У Ві­зантії під цим терміном також розуміли правила оформлення документів для надання останнім юридичної сили. У середні віки до цього поняття додалось і ведення архівної справи. Пізніше слово «протокол» стало вживатися сто­совно дипломатії і дипломатичної служби, розширювався його зміст: крім правил оформлення дипломатичних документів, до дипломатичного прото­колу стали відносити питання етикету і церемоніалу, пізніше — привілеїв та імунітетів дипломатів.

Термін у своєму сучасному значенні почав використовуватися з часів Віденського конгресу 1815 року. Участь у засіданнях Конгресу, різних уро­чистостях, прийомах монархів, міністрів, видатних політичних діячів, пред­ставників аристократії та генералітету, дипломатів створювала проблеми із визначенням старшинства, що вимагало чіткої документальної регламентації цього питання — «протоколювання».

Стосовно практики конкретної держави зазначені правила, традиції й умовності визначають поняттям «державний протокол». Положення про Державний протокол та Церемоніал України, затверджене Указом Пре­зидента України N 746/2002 від 22 серпня 2002 року, визначає Державний протокол та Церемоніал України як «сукупність вимог щодо забезпечення єдиного порядку проведення офіційних заходів за участю Президента Укра­їни, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Міністра закордонних справ України, інших вищих посадових осіб України з ураху­ванням загальноприйнятих міжнародних норм, правил і традицій, а також національних традицій України».

В останні роки, перш за все у зв’язку зі зростанням недержавного сектора економіки, розвитком підприємницької діяльності в пострадянських країнах, виходом на міжнародну арену великих фірм і компаній, досить активно поча­ло використовуватися поняття «ділового протоколу». Таку практику слід ви­знати хибною, адже норми протоколу стосуються виключно офіційного спіл­кування між країнами, міжнародними організаціями, тоді як зовнішні форми міжнародного спілкування неурядових організацій та представників ділових кіл визначають правила міжнародної ввічливості та етикету.

Можна стверджувати, що жодна із форм діяльності в міждержавному спілкуванні не обходиться без дотримання правил протоколу. Чітке до­тримання протокольних норм обов’язкове при визнанні нових держав, вста­новленні дипломатичних відносин, під час призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих і відкличних грамот. Згідно із нормами дипломатичного протоколу здійснюються дипломатичні візити, проводять­ся бесіди, переговори, підписуються міжнародні договори, організуються зустрічі та проводи офіційних делегацій, скликаються міжнародні наради, конференції, здійснюється реагування на різного роду святкові, а також тра­урні події в іноземних державах. Відповідно до вимог протоколу проводяться дипломатичні прийоми, ведеться дипломатичне листування, представницька робота з дипломатичним корпусом.

Норми дипломатичного протоколу за своєю суттю є універсальними. Деяким протокольним нормам надана юридична сила міжнародними право­вими актами. Водночас більшість норм базується на традиціях міжнародної

332

ввічливості та принципу взаємності, носить узгоджений характер. Відхилен­ня від них, їх порушення або довільна зміна однією із сторін можуть виклика­ти серйозні ускладнення у відносинах між державами.

Дипломатичний протокол слід розглядати не лише як кодекс міжна­родної ввічливості, але і як важливий тонкий політичний інструмент ди­пломатії, підпорядкований цілям і завданням зовнішньої політики. Історія дипломатії знає багато прикладів «протокольних демонстрацій», які вико­ристовувалися тією чи іншою стороною для реалізації певних зовнішньопо­літичних цілей. Під «протокольною демонстрацією» розуміють коригуван­ня певною країною традиційних протокольних норм у конкретній ситуації з метою підкреслення нюансів міждержавних відносин. Наприклад, у 1963 році заступник завідуючого протокольним відділом МЗС СРСР В. Карягін був делегований в якості старшої особи для зустрічі в аеропорту заступника держсекретаря США В. А. Гаррімана, хоча за протоколом цю місію повинен був виконати заступник міністра закордонних справ. Таким чином радянська сторона продемонструвала своє невдоволення тогочасною політикою США у Південно-Східній Азії. Приклади протокольних демонстрацій знає і новіт­ня історія України. Так, під час самміту Україна-НАТО у Празі восени 2002 року розміщення учасників заходу було здійснене не за традиційною англій­ською, а за французькою абеткою, унаслідок чого президент України не сидів поруч із президентом США і прем’єр-міністром Великої Британії. Ця про­токольна демонстрація була використана для висловлення незадоволення західних держав роллю України у «кольчужному скандалі».

«Порушення» протокольних норм використовується і для демонстра­ції особливих стосунків між державами залежно від тих чи інших обставин. Наприклад, у 2000 році прем’єр-міністр Японії І. Морі, демонструючи під­креслену гостинність, особисто зустрів біля трапа літака президента РФ В. Путіна, який прибув з візитом до Японії. Продовжуючи порушувати прото­кол, прем’єр-міністр провів президента Росії безпосередньо до палацу Акаса- ка в центрі Токіо, який на час візиту став резиденцією В. Путіна. Відповідна протокольна демонстрація підкреслювала особливий зміст і значення для Японії візиту російського керівника.

Зауважимо, що якщо протокольна норма, яка передбачає надання почес­тей, була застосована одного разу, то вона вже не може бути довільно опуще­ною наступного разу щодо одного й того ж самого партнера або особи, яка займає те ж становище і за тих же обставин. Таким чином, можна стверджу­вати, що протокол за своєю природою є консервативним. Кожен прецедент у протоколі може стати нормою, а якщо норми відміняються, то це теж преце­дент, який повинен стати нормою. Наприклад, у 20-ті роки у Фінляндії діяв церемоніал вручення іноземними послами вірчих грамот, згідно із яким на площі перед президентським палацом вишиковувалась почесна варта і ви­конувався державний гімн країни, яка акредитувала посла. Приїзд першого радянського повноважного представника змусив фінів скасувати раз і наза­вжди цю частину церемоніалу, щоб запобігти звучанню державного гімну СРСР, яким тоді був «Інтернаціонал».

Цікавий приклад трансформації протокольного прецеденту у прото­кольну норму містить історія протоколу Радянського Союзу. У 1961 році

333

перед візитом до СРСР президента Індонезії Сукарно посол СРСР у цій країні надіслав пропозиції індонезійської сторони щодо програми пере­бування гостя, де повідомив про побажання президента, щоб під час цере­монії зустрічі був даний Салют націй на його честь. Індонезійська сторона посилалась на необхідність дотримання взаємності, оскільки під час візиту до Індонезії М. С. Хрущова Салют на його честь було дано. Вирішено са­лютувати на полі Внуківського аеродрому, чим було створено прецедент. Після Сукарно в Москві чекали прибуття президента Гани Кваме Нкрума. Його посол Д. Б. Елліот поставив питання про Салют націй, як про щось уже само собою зрозуміле. Після цих подій артилерійський салют почали дава­ти на честь керівників партій і держав країн соціалістичного табору і глав усіх інших держав, які прибували до СРСР з офіційним візитом. Оскільки логіка прецеденту з протоколі має вирішальне значення, а офіційної регла­ментації протокольної практики організації візитів на вищому рівні тоді ще не було, ця церемоніальна норма проіснувала в Радянському Союзі до кінця 1969 року.

Під впливом глобальних факторів відбувається процес трансформації міжнародної протокольної практики в напрямку її певної демократизації. Сучасній протокольній практиці більшості країн притаманний чітко вираже­ний прагматичний підхід до питань протоколу, етикету й церемоніалу. Він позбавлений зайвої помпезності, стає більш раціональним, йому притаманні діловитість, прагнення до новаторства. Наприклад, у сучасному протоколі візитів на вищому рівні акцент робиться на діловій частині. Скоротились строки таких візитів, під час їх проведення в багатьох країнах відмовились від надмірно помпезних церемоніальних елементів, запроваджено вартісне обмеження протокольних подарунків. Прикладом раціоналізації сучасного протоколу є і спрощення деяких дипломатичних церемоніалів, зокрема це­ремоніалу вручення вірчих грамот, демократизація підходу до форми одягу дипломатів тощо. Водночас цей процес можна охарактеризувати саме як про­цес прагматизації, а не спрощення дипломатичного протоколу. Протоколь­на норма залишається стійкою, змінюється лише її зовнішня церемоніальна сторона.

Як вважає Жюль Камбон, «Правила «протоколу» сьогодні здаються дещо старомодними. Дехто ставиться до них благоговійно, дехто критикує. І ті, й інші помиляються. Така вже властивість звичаїв: хоча їх критикують, їм потрібно коритися. Не робити цього так само безглуздо, як не знімати капе­люха, входячи до церкви, або взуття, входячи до мечеті. Не настільки все не має сенсу в цих урочистих дрібницях. Іноземні агенти є представниками чо­гось такого, що вище за них. Почесті, що надаються їм, звернені до глави дер­жави, представниками якого вони є. «Протокол» не знає народів-переможців та народів-переможених. Він навіть ворожим націям наказує дотримуватися взаємної поваги, незалежно від співвідношення сил. Ця формальність свід­чить про повагу до гідності та незалежності слабких націй, що вже чимало». Як би не складалися норми дипломатичного протоколу протягом історії, яких би особливостей вони не набували, сьогодні вони демонструють високу культуру, рівність та взаємну повагу держав.

334

Дипломатичний церемоніал

Церемоніал — це фіміам дружби.

Старовинний китайський вислів

Під церемоніалом розуміється урочистий офіційний акт, проведен­ня якого передбачає чітко встановлений порядок, строгу однозначність дій учасників. Термін «церемоніал» походить від латинського слова еегешопіа, яке означало культовий обряд, встановлений порядок проведення урочис­тостей.

До розряду церемоніалів відносять, наприклад, вручення вірчих грамот, урочисту зустріч глави іншої держави, проходження почесної варти, підняття державного прапора тощо. Слідування церемоніалу не лише надає необхідну урочистість події, але й звільняє його учасників від побоювань видатися не­зграбними або порушити який-небудь національний звичай.

На практиці часто ототожнюють поняття дипломатичний протокол і дипломатичний церемоніал або використовують їх як слова-синоніми, зокре­ма, визначаючи церемоніал як «суворо регламентовану частину протоколу».

Дійсно, досить складно розрізнити, де задіяні протокольні або цере­моніальні норми (наприклад, при призначенні глав дипломатичних пред­ставництв, врученні вірчих та відкличних грамот, проведенні прийомів, зустрічі та проводах високих гостей, скликанні міжнародних конференцій тощо). Це пояснюється тим, що дипломатичний протокол та дипломатичний церемоніал обслуговують сферу дипломатичних контактів між суб’єктами міжнародного права, надаючи таким контактам формально визначеного ста­тусу та відповідного зовнішнього оформлення. Спільна сфера застосування зумовлює глибоке проникнення і спорідненість цих понять, до того ж вони мають спільну мету: підтримання та розвиток ефективних дипломатичних контактів між міжнародними акторами.

Водночас поняття дипломатичного церемоніалу й дипломатичного про­токолу мають і особливі риси. По-перше, вони різняться за джерелом похо­дження: на відміну від дипломатичного протоколу, церемоніал має корені не в державному джерелі, а в цивілізаційному і національному. Правила ди­пломатичного протоколу базуються на принципі «міжнародної ввічливості», у поняття якої входить виявлення шани й поваги до всього, що символізує та представляє державу. Церемоніал сформувався в результаті історичного розвитку на основі національних особливостей народів: їхнього світогляду та світосприйняття, релігії і культури, характеру соціальних відносин, понят­тя про гостинність, а особливо характеру ієрархічної структури суспільства. Церемоніал має у своїй основі принцип ієрархічності та чиноповаги, який віддзеркалює структуру та соціальний характер суспільства.

Протягом довгого часу в дипломатичній практиці складалась традиція, згідно з якою офіційні особи поділяються на більш і менш значущих. Це було, зокрема, пов’язано із тим, що на дипломатичну службу часто признача­ли осіб із шляхетськими титулами та значними фінансовими можливостями, оскільки цим людям потрібно було вести діяльність при монархічних дворах, контактувати з монархами та іншими провідними особами держави. У систе­мі таких відносин питання ієрархії набували особливого значення.

335

Друга відмінність між поняттями дипломатичного протоколу і церемо­ніалу полягає в тому, що на відміну від церемоніальних заходів, норми ди­пломатичного протоколу мають усталений та загальноприйнятий характер, що забезпечується наявністю міжнародно-правових актів, які регламентують деякі протокольні питання. Усталеність церемоніальних норм забезпечуєть­ся лише практикою окремих суб’єктів міжнародних відносин. Участь інозем­них представників у церемоніях не змінює його державного характеру.

Протокол виокремлює із церемоніалу загалом церемоніал диплома­тичний як особливу сферу офіційної політичної діяльності, надаючи йому офіційного статусу. У дипломатичній практиці використовується лише та частина церемоніальних традицій, яка визнана допустимою державним про­токолом. Наприклад, в Індії особливо почесних гостей зустрічають, одяга­ючи їм на шию вінки із квітів. Ця традиція знайшла своє відображення в дипломатичній практиці індійського протоколу. В Україні існує національ­на традиція зустрічати гостей хлібом і сіллю. Такі національні особливості прийому гостя, власне церемонії, на сьогодні вже сприймаються як частини протоколу. Протокол кодифікує правила, які управляють дипломатичним церемоніалом у відносинах між суверенними державами, надаючи кожній із сторін прерогативи, привілеї та імунітети, на які вони мають право. Отже, церемоніал створює рамки й атмосферу, у яких повинні розгортатися миро­любні відносини між суверенними державами.

Дипломатичний етикет

Етикет — зовнішня форма моральної сутності людини. Французьке сло­во «етикет» має в рідній мові два значення. Перше значення — це «ярлик», «етикетка», «товарний знак». Друге — «церемоніал», «етикет». Другий, су­часний зміст слово отримало у XVII ст., в часи Людовіка XIV. Тоді для за­прошення на придворні бали почали розсилатися спеціальні картки, де були вказані час, місце, форма одягу, обов’язкові правила поведінки придворних на балу. Оскільки ці картки називалися «етикетками», самі правила стали називатися «етикетом». Розрізняють кілька видів етикету:

1. придворний етикет — суворо регламентований порядок і форми об­ходження, встановлені при дворах монархів;

2. дипломатичний етикет — сукупність правил і норм поведінки диплома­тів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів;

3. військовий етикет — зведення загальноприйнятих в армії правил, норм, манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності;

4. світський етикет — сукупність правил і норм поведінки, які регламе­нтують зовнішні прояви людських стосунків;

5. діловий етикет — сукупність правил і норм поведінки, які регламен­тують відносини ділових людей.

Джерелом етикетних правил і норм є традиції, звичаї більш або менш схо­жі у різних народів, які змінюються з плином часу або залежно від національ­ного та релігійного укладу конкретного народу. В основі дипломатичного, світського й ділового етикету лежить стародавній принцип людських стосун­ків — взаємної поваги та взаємної ввічливості. Ввічливість була й залиша­ється обов’язковою нормою всіх різновидів етикету. Маючи єдину основу,

336

дипломатичний, світський та діловий етикет характеризуються наявністю аналогічних кінцевих цілей — робити можливим панування гармонії у люд­ських стосунках: діловий етикет — у робочих, професійних відносинах, світ­ський етикет — у приватному житті, дипломатичний етикет — в офіційних і дипломатичних зносинах.

Норми і правила світського етикету, основою яких є лицарство, політес, враховують стать і вік осіб, при цьому звання й посади є відносними ціннос­тями. Принципи й норми ділового етикету засновані на ієрархії та владі. При цьому посада та титул є абсолютними цінностями, на яких ґрунтується одне з основних правил ділового етикету — дотримання порядку першості (пере­вага старшинства). Стать у даному випадку не відіграє значної ролі.

Більшість правил і норм дипломатичного, ділового, світського етикетів у тій чи іншій мірі співпадають. Відмінність між ними полягає в тому, що до­триманню правил етикету дипломатами надається більшого значення, оскіль­ки відхід від них або їх порушення може завдати шкоду престижу країни або її офіційним представникам і призвести до ускладнення у взаємовідносинах держав. Таким чином, дипломатичний етикет менш гнучкий, ніж діловий або світський етикет, більш консервативний.

Історія дипломатичного протоколу.

Норми дипломатичного протоколу не були винаходом якоїсь однієї кра­їни чи групи дипломатів, вони — підсумок багатовікового спілкування дер­жав. Протягом століть людський досвід накопичував і відбирав із нескін­ченних повторень поведінки ті правила, умовності й традиції, що відповідали інтересам підтримки спілкування. З появою держав і з розвитком зв’язків між ними стали складатися норми спілкування, включаючи протокольні.

Форми дипломатичної діяльності поступово складались у процесі іс­торичного розвитку з досвіду різних держав, серед яких у добу Середньовіччя і в Новий час провідну роль відігравали Візантія, Венеція, Святий Престол, Франція, особливо від часів Людовіка XIV. У дипломатичній практиці Ве­неції і східних держав виразно відзначався вплив Візантії, натомість у захід­ноєвропейських державах домінував вплив двору Папи Римського, пізніше французького двору. Поступово сукупність протокольних норм і правил набували універсального міжнародного характеру. Таким чином, засади ди­пломатичного протоколу зародились з практики європейських держав і по­ширились на весь світ.

У минулому протокол повинен був не лише демонструвати взаємну по­вагу господаря та гостя, а й бути гнучким інструментом політики, за допо­могою якого можна було, наприклад, продемонструвати іноземцям велич та могутність держави, її непереможність перед зовнішніми ворогами. Надмір­но урочистий дипломатичний церемоніал, який застосовувався у Візантії, мав саме таку мету. Уяву іноземців приголомшували небувалою розкішшю вже під час першої аудієнції в імператора: перед троном царя стояло золоте дерево, на якому щебетали золоті птахи; з обох боків трону стояли позоло­чені леви, які били хвостами та ричали. Посланець мав простягнутися ниць перед царем, а коли він піднімав голову, то бачив, що трон, на якому сидів цар, піднявся до стелі, і що на цареві вже інший багатий одяг. Під час пер­шого прийняття посол лише передавав вірчі грамоти та подарунки. Саме у

337

Візантії вперше було використано вірчі грамоти, які писали на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Послам демонстрували військову могутність Константинополя, звертали увагу на товщину міських стін, на не­приступність його укріплень. Перед послами проводили війська, які заради більшого ефекту пропускались по кілька разів, змінюючи одяг та озброєння. Проводжали послів зі звуками труб та розгорнутими прапорами.

Візантія була не єдиною країною, яка надавала «охорону» посольствам. Часто під час «прямування посольства» до столиці стріляли з гармат, грала військова музика. Саме демонстрація військової сили передувала появі та­кої сучасної норми дипломатичного протоколу, як почесна варта. Сьогодні в більшості країн світу на честь високих іноземних гостей під час церемонії офіційної зустрічі виставляють військову почесну варту, виконуються дер­жавні гімни, дається артилерійський салют .

XVI-XVIII ст. були часом, коли в Європі складався новий дипломатич­ний протокол і церемоніал. Уже при імператорі Карлі V почесті, що нада­валися послам при в’їзді і прийомі, одержали суворо встановлений характер. У церемоніалі враховувалося значення кожної держави, посли якої прибу­вали в Іспанію. У XVI ст. поступово склався чин посольських прийомів і у Франції. Трохи простіше до церемоніалу ставилися довгий час англійці. Але й в Англії з часів шанувальника французьких порядків Карла І Стюарта та­кож установився визначений дипломатичний ритуал.

У XVI і XVII ст. при папському дворі існував, наприклад, такий поря­док: урочиста аудієнція давалася папою, якого оточувала колегія карди­налів, що складали консисторію. Посол зобов’язаний був вислуховувати папу стоячи, з непокритою головою. Послів імператора, великих государів і Венеціанської республіки приймали у великій, так званій Королівській залі, послів інших государів — у малій, Герцогській залі. Були й такі по­сли, яких папа приймав у своїх покоях, куди він на цей випадок запрошував лише деяких кардиналів, щоб посол не подумав, що для нього складена кон­систорія. Герцог Савойський, отримавши титул кіпрського короля, зажа­дав, щоб його послів папа приймав у великій залі. Коли йому було в цьому відмовлено, він образився і на якийсь час перестав взагалі надсилати свого представника до папи. Генуезька республіка пропонувала папі кілька міль­йонів золотом тільки за те, щоб її послів папа приймав у великій залі. Папа відмовив їй у цьому під тиском Венеції, що ніяк не бажала, аби Генуя була на одному рівні з нею. 13 вересня 1672 році у Римі побувала делегація госу­даря московського. Їй була дана аудієнція у великій залі, папа приймав її в оточенні п’ятнадцяти кардиналів. Московського посла змусили здійснити таку ж церемонію, як і будь-якого правовірного католика, — він повинен був зробити три глибоких уклони і поцілувати папську туфлю. Під час зви­чайних аудієнцій папа сидів у кріслі, оббитому червоним шовком. Послу дозволялось сидіти на табуреті, при цьому посол не міг покривати голову протягом усієї аудієнції.

У Франції послів коронованих осіб і папських нунціїв уводили до зали прийому принци крові. Коли в 1635 році до Франції прибув англійський по­сол та з’явився до двору, що в цей час розміщувався за межами Парижа, там не виявилось жодного принца крові. Посол заявив, що не зрушить з місця

338

доти, поки йому не буде надано особу — принца крові, який вводить до двору. Довелось терміново посилати за принцом у Париж .

Здавна держави прагнули надати юридичної чинності деяким нормам протоколу, перетворити їх у норми міжнародного права. У 1504 році глава римсько-католицької церкви, що претендував на верховенство серед глав католицьких держав, спробував скласти «список монархів» як ключ до ви­рішення суперечок, що постійно виникали між ними. Розміщення держав у списку відбивало їхню відносну економічну й військову силу, а також так звану порівняльну стародавність монархій. Однак «сила держав» не була по­стійною величиною, а «стародавність», не підкріплена реальною силою, не могла бути переконливим аргументом.

Протокольні правила старшинства довгий час були джерелом конфлік­тів саме через те, що посол в добу абсолютних монархій розглядався як «alter ego» (друге я) глави держави, якого він представляв. Будь-яке порушення привілеїв та імунітетів дипломатичного представника сприймалось як осо­биста образа його государя. Саме тому виникали постійні суперечки через дрібниці етикету, постійні намагання послів одержати такі ж почесті, які були надані послу іншої держави, їхній острах принизити гідність свого госу­даря недостатньою увагою, виявленою до його посла.

Дипломатична практика знає багато прикладів драматичних інцидентів на цьому ґрунті. Один із них, який став хрестоматійним, стався 30 вересня 1661 року під час церемонії зустрічі шведського посла в Лондоні. За місце в кортежі відбулась кривава сутичка між слугами іспанського посла Ватте- вілля і французького посла д’Естрада. Людовік XIV, дізнавшись про цю по­дію, наказав іспанському послу залишити Францію, а своєму представнику в Мадриді надіслав інструкцію з вимогою сатисфакції: Ваттевілль повинен бути покараний, крім того, Іспанія повинна зобов’язатись, що її посли при всіх іноземних дворах надалі будуть поступатися місцем послам Франції. В іншому випадку Франція погрожувала війною. Побоюючись військових дій, король Іспанії направив особистого представника в Париж для принесення вибачень Людовіку XIV у присутності всього двору і дипломатичного кор­пусу. Версаль увічнив свій тріумф, відливши спеціальну медаль, на якій були викарбувані французький король і посол Іспанії, який приносив вибачення. На перший погляд, сварку між слугами двох послів і погрозу війни між дер­жавами не можна порівняти. Але це тільки на перший погляд: за зовнішнім виявом сварки чітко проглядалася претензія Франції на лідерство серед єв­ропейських держав.

Подальше зміцнення постійно діючої дипломатичної служби, стрім­кий розвиток мережі дипломатичних представництв загострювали пробле­му старшинства в дипкорпусі. Йшло постійне суперництво за протокольне старшинство між повноважними послами й надзвичайними, які прибули зі спеціальними дорученнями на чолі надзвичайних посольств (наприклад, на коронацію). Вони також претендували на особливі привілеї. Суперечності, які виникали між постійно акредитованими і надзвичайними послами, були зняті в другій половині XVII ст. У вірчі грамоти постійних (повноважних) послів стали додавати слово «надзвичайні», тим самим прирівнявши їх до надзвичайних послів.

339

Великі витрати на утримання посольств, неприємні інциденти, пов’язані із суперечками через старшинство та церемоніал, призвели до того, що дер­жави почали призначати замість послів представників або резидентів, які не мали права на такі церемоніальні почесті, як посли. Так, при австрійському дворі першість надавалась послу Іспанії, акредитованому у Відні. Французь­кий король, який не хотів, щоб його посол обіймав місце після представника Іспанії, надсилав до Відня резидентів.

У XVI-XVII ст. менш почесний титул представника почав виходити з ужитку. Іншим титулом для дипломатів нижчого рангу був титул «повіре­ного у справах». Резиденти зустрічалися в різні періоди часу аж до кінця XVIII ст. Фактично дипломатичні представники ділились на два класи: перший складався з послів та легатів, а другий включав представників, рези­дентів і посланників. За зразком терміну «надзвичайний посол» означення «надзвичайний» стало застосовуватись до посланників, які через це почали претендувати на старшинство перед резидентами, тобто постійними послан­никами. Такі питання старшинства вирішувались згідно з протоколом того двору, до якого призначався конкретний дипломатичний представник.

Питання про пріоритет держав, глав держав та їхніх представників зали­шалось відкритим до XIX ст. Вирішення цих питань відбулось під час Віден­ського конгресу 1815 року, а також під час Аахенського конгресу 1818 року.

На Віденському конгресі було вирішено надалі зовсім не враховувати відносне старшинство монархів і встановити, що в кожному класі держав (імперії, королівства, республіки) положення дипломатичних представників залежить від старшинства між ними, тобто від дати офіційного повідомлення про прибуття. І щоб позбутися пережитків теорії, за якою ранг одних монар­хів вищий, ніж ранг інших, уповноважені вирішили також, що в актах або договорах між кількома державами, що допускають чергування, порядок, в якому мають йти підписи, буде визначатися жеребкуванням між міністрами. Однак ні на Віденському, ні на Аахенському конгресах положення щодо же­ребкування не виконувалось. Замість нього уповноважені підписувались у алфавітному порядку французьких назв представлених ними держав.

Питання старшинства в середині дипломатичного корпусу врегульо­вувалось у «Положенні щодо дипломатичних агентів», оформленому як «Додаток № 17» до Генерального акту Віденського конгресу (Віденський регламент). Віденський регламент встановлював, що ні родинні зв’язки між дворами, ні політичні союзи не могли давати послам жодних переваг одному над іншим. Єдиним критерієм старшинства посла визнавався термін перебу­вання його в країні, який вираховувався від дня вручення ним вірчих грамот главі держави. Посол, який першим вручав вірчі грамоти, ставав старшиною

• дуаєном дипломатичного корпусу. У країнах, де перебував папський посол (нунцій), він визнавався дуаєном, незважаючи на час перебування у країні.

Класифікація дипломатичних представників за класами, встановлена Віденським регламентом, мала покласти край усім попереднім суперечкам з питань старшинства. Однак цього не сталося. У Європі, наприклад, лише великі держави (Англія, Австрія, Пруссія, Росія та Франція) могли акреди­тувати за кордоном послів. Після Кримської війни 1853-1856 рр. це право отримала Туреччина; після франко-прусської війни 1870-1871 рр. — Ні­

340

меччина; після російсько-японської війни 1904 р. — Японія. Менш впливові держави обмежувались направленням дипломатичних представників ниж­чого класу.

Привілеї та імунітети дипломатичного представництва

Під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави пере­бування офіційних представництв іноземної держави, їх персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання стосовно них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин дер­жави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї — це певні пільги та переваги, які на­даються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їх функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері іс­нуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів.

Крім цього, надання дипломатичних привілеїв не пов’язане для держа­ви перебування із зобов’язанням вживати будь-яких спеціальних заходів, оскільки, щоб звільнити дипломатичних агентів від сплати податків або мит­ного огляду, такі заходи не потрібно.

Недоторканність приміщень і території дипломатичного представни­цтва історично склалася як абсолютна. «Влада держави перебування не може вступати в ці приміщення інакше, як за згодою глави представництва», — за­кріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Ця на перший погляд безперечна, без яких-небудь застережень норма виникла на основі величезної міжнародної практики, без якої неможливо усвідомити її непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відповідно до міжна­родного права вважаються будинки, споруди, що зайняті представництвом і його службами, а також земельна ділянка, на якій вони розташовані. Не­доторканність приміщень пов’язана з необхідністю забезпечити умови для здійснення представництвом його функцій і не є наслідком вилучення цієї території з-під суверенітету країни перебування. Тому дипломатичне пред­ставництво не має екстериторіальності незалежно від того, чи є власністю акредитуючої держави земельна ділянка, приміщення (будинок), чи вони взяті в оренду. Тому на території дипломатичного представництва діє юрис­дикція держави перебування з винятками, встановленими в міжнародному праві та національному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представництва означає, що як самі ці приміщення та предмети їхньої обстановки, так і майно, що знаходиться у приміщеннях, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій відповідно до ч. 3 ст. 22 Конвенції. Аналогічна норма міститься в п. 6 Поло­ження про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України № 198/93 від 10 червня 1993 року.

341

Влада держави перебування не може проникнути до приміщення дипло­матичного представництва інакше, як з дозволу глави представництва. За­борона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків. У випадку вчи­нення злочину у представництві він розслідується силами персоналу, мо­жуть запрошуватися і спеціалісти із держави, яку представлено. Так, у берез­ні 2002 року із сейфу консульського відділу Посольства Монголії у Москві було вкрадено значну суму грошей. Для розслідування злочину Посольство запросило із Монголії співробітників правоохоронних органів. Приміщення представництва залишаються недоторканними навіть у випадках пожежі на їхній території чи стихійного лиха. Доступ відвідувачів у представництво здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

Користування недоторканністю приміщень не може бути сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництво не повинно використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародному праві є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво- правовій практиці. Як використання приміщень дипломатичного представ­ництва не за призначенням розцінюються насильницьке утримання в них людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави, переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину. Наприклад, у 1896 році у посольстві Китаю в Лондоні було схоплено і зааре­штовано Сун Ят-сена. Представник посольства стверджував, що посольство є китайською територією і тому все, що трапляється, є внутрішньою справою Китаю. За протестом Великої Британії Сун Ят-Сена було звільнено. Питан­ня про надання політичного притулку (дипломатичного притулку) у дипло­матичному представництві в різних регіонах світу вирішується по-різному, хоча з позицій загального міжнародного права така практика не має ніякого відношення до функцій дипломатичного представництва. У Європі право дипломатичного притулку не визнається. Інший підхід знайшов відобра­ження в Міжамериканській конвенції про право дипломатичного притулку 1954 року. Наприклад, після воєнного перевороту в Чилі у 1973 році багато противників нового режиму отримали притулок у дипломатичних представ­ництвах в Сантьяго, зокрема в посольствах Італії, Мексики, Польщі, і, ско­риставшись цим, залишили країну.

Згідно ч. 2 ст. 22 Віденської конвенції 1961 року на державі перебування лежить спеціальний обов’язок вживати всі належні заходи для захисту при­міщень представництва від усілякого вторгнення чи завдання збитку та для запобігання всякого порушення спокою представництва чи образи його до­стоїнства. Це надає державі право вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмежен­ня на проведення мітингів чи демонстрацій, заборонену чинити образливі дії щодо дипломатичних представництв).

На країну перебування покладене також забезпечення зовнішньої охо­рони території дипломатичного представництва. Забезпечення безпеки на території й у приміщеннях представництва є завданням його персоналу.

342

Архіви і документи представництва є недоторканними в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження. До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офі­ційна документація дипломатичного представництва, а також вхідна та ви­хідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Згідно ст. 45 цієї ж Конвенції архіви та документи абсолютно недоторкан­ні за будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування зобов’язана гарантувати цю недоторканність. На практиці дуже часто ця нор­ма не виконується між воюючими державами, і тому персонал представни­цтва за найменшої загрози поспішає знищити архіви та документи. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представництва необхідна для здійснення офіційних функцій і є природним наслідком представниць­кого характеру посольства або місії. Без підтримки постійного зв’язку зі сво­єю (акредитуючою) державою, із владою країни перебування, без здійснення інших міжнародних контактів існування представництва було б безглуздим. Тому у Віденській конвенції про дипломатичні зносини свобода зносин ро­зуміється досить широко: «При зносинах з урядом і іншими представни­цтвами та консульствами акредитучої держави, де б вони не знаходилися, представництво може користуватися всіма придатними засобами, включа­ючи дипломатичних кур’єрів і закодовані та зашифровані депеші» (ст. 27). Установка й експлуатація радіопередавачів здійснюється за згодою держави перебування.

Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час існу­вало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі взаємності. При­рода цієї норми в особливому статусі представництва, на яке як на орган іно­земної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародного права, не поширюється територіальне верховенство країни перебування.

Уперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодифікації дипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних, районних і муніци­пальних податків, зборів і мит... окрім податків, зборів і мит, що становлять плату за окремі види послуг» (ч. 1 ст. 23). Фіскальні привілеї не поширю­ються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід, каналізація, парове опалення, електроенергія тощо).

Незважаючи на очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча в різних держа­вах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Тому прин­цип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні об­сягу фіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 року взагалі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на примат Віденської конвенції про дипломатичні

343

зносини 1961 року над законами України слід визнати пряму дію в націо­нальному законодавстві України норми ст. 23 Конвенції.

Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у ба­гатьох державах і розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Упер­ше митні привілеї дипломатичного представництва були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодифікації дипломатичного пра­ва та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини: «Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду послуг: а) предмети, призна­чені для офіційного використання представництва; б) предмети, призначені для особистого використання дипломатичного агента або членів його роди­ни, що живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облашту­вання» (ч. 1 ст. 36).

Як видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютно­го характеру. Їхній обсяг установлюється законодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності. В Україні пи­тання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні не врегульоване, а відне­сене до ведення «законодавства України відповідно до норм міжнародного права» (п. 11).

Право користатися прапором і гербом акредитуючої держави на примі­щеннях представництва, а також на засобах пересування належить Представ­ництву та його голові зафіксоване у ст. 20 Конвенції. Аналогічна норма міс­титься у п. 7 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Періодичність користування прапором і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.

Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зно­сини дипломатичні представництва можуть мати привілеї й імунітети, що іс­нують у силу міжнародних звичаїв. Багато з нині закріплених у міжнародно­му праві привілеїв й імунітетів пройшли через стадію міжнародного звичаю.

Особисті привілеї та імунітети дипломатичного персоналу та членів їх сімей

Членами дипломатичного персоналу завжди є особи, що перебувають на дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипло­мати (у класичній термінології «кар’єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипломатичну службу в порядку нового призначення або поповнення.

З українських дипломатів, які мають один із дипломатичних рангів, комплектується дипломатичний персонал посольств України за кордо­ном. Очолюваний послом дипломатичний персонал українських посольств на особливо важливих напрямах дипломатичної діяльності може мати у своєму складі в порядку старшинства таких дипломатичних співробітни­ків: радників-посланників, радників, торгового представника, військового, військово-морського та військово-повітряного аташе, перших секретарів, за­ступників торгпреда, других секретарів, третіх секретарів, аташе, помічників військового, військово-морського, військово-повітряного аташе.

344

Всі ці особи, як правило, мають дипломатичні паспорти, які видаються їм акредитуючою державою (виняток становить Велика Британія, де вида­ча дипломатичних паспортів не передбачена). Ця категорія співробітників заноситься до дипломатичного списку, який періодично публікується про­токольним відділом МЗС країни перебування. Вони отримують також від протокольного відділу МЗС країни перебування особливі дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус як дипломатичних агентів.

До родини дипломата належать:

1. чоловік або дружина дипломата;

2. неповнолітні діти;

3. повнолітній син до 23 років, якщо він є студентом;

4. повнолітня дочка до 21 року, якщо вона незаміжня;

5. батьки дипломату, якщо вони знаходяться на його утриманні.

Особиста недоторканність є найважливішим дипломатичним імуніте­том. Будь-яке зазіхання влади на особу посла з найдавніших часів розці­нювалося як спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку він представляв.

Правда, у минулому це не завжди було гарантією безпеки для самих по­слів. Наприклад, у 480 році до н. е. цар Спарти Леонід І наказав скинути по­слів Персії у колодязь, внаслідок чого вони загинули. Це означало проголо­шення війни персидському царю Ксероксу І. У 629 році було вбито посла Мухаммеда, якого було направлено з закликом прийняти іслам, до правителя Сирії та васалу Візантії, царя сірійських арабів Харіта VІІ. У вересні того ж року у містечку Мута відбулася битва між мусульманським військом та ві­зантійською армією імператора Іраклія. У «Розповіді про Дракулу Воєводу» російського посла в Угорщині Федора Куніцина, яке датується 1484 роком, господар Валахії Владислав ІІІ Депеш після того, як посли Османської імпе­рії відмовилися знімати своїх кап, бо за звичаєм могли знімати їх лише перед султаном, наказав прибити їм цих капелюхів цвяхами до голови. Реакцію оттоманського султана також було не складно передбачити. За чинним між­народним правом гарантії особистої недоторканності складають серцевину правового статусу дипломатичного агента, а зазіхання на особисту диплома­тичну недоторканність кваліфікуються як серйозне правопорушення.

Поняття особистої недоторканності досить складне. У загальному вигля­ді воно сформульоване у ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні зноси­ни: «Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню у жодній формі». Аналогічна норма міститься в п. 12 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних дер­жав в Україні 1993 року. Як видно, ця норма формулює широкі заходи захис­ту. У той же час це не означає, що влада країни перебування безсила проти дипломатичного агента у разі порушення ним законів. У коментарі Комісії міжнародного права до ст. 29 зазначено, наприклад, що наявність особистої недоторканності не виключає щодо дипломатичного агента «ані заходів са­мооборони, ані заходів попередження, за виняткових обставин, здійснення ним злочинів чи проступків». Можлива навіть тимчасова затримка іноземно­го дипломата, але без взяття його під варту, для запобігання злочину чи лікві­дації наслідків зробленого ним тяжкого правопорушення. Природно, що такі

345

виключення із права на особисту недоторканність можуть виникнути лише за надзвичайних обставин.

Ще одним аспектом цього дипломатичного імунітету є забезпечення по­силеного захисту дипломата від посягань із боку приватних осіб. Як у теорії міжнародного права, так і на практиці дотримання зазначених зобов’язань завжди розглядалося як найголовніша умова забезпечення нормальної ді­яльності дипломатів у країні перебування. Проте за останні два десятиріч­чя у зв’язку з різкою активізацією міжнародного тероризму виникла стійка тенденція до зростання різного роду посягань на життя, честь і гідність ди­пломатів. Дипломати являють собою зручну мішень, оскільки вони уособлю­ють акредитуючу державу, є її символом, і, як наслідок, будь-яке посягання на них відразу привертає увагу світової громадськості. Наведемо наступний приклад: хто у світі на початку 1997 року, хіба що крім обмеженої кількості фахівців, знав про перуанську ультраліву марксистсько-ленінську повстан­ську організацію «Тупак Амару»? Однак після захоплення її членами рези­денції японського посла в Лімі, де на той час відбувався офіційний прийом з участю понад ста іноземних послів, урядовців Перу та інших країн, й утри­мання зазначених осіб як заручників, президент Перу А. Фухіморі (якого, до речі, у 2009 році було засуджено національним судом Перу до 25 років позбавлення волі за використання ескадронів смерті) змушений був розпо­чати переговори з терористами, а світові ЗМІ щоденно передавали репортажі з місця події. Що, власне, терористам, у першу чергу, й було потрібно.

Зростання тероризму зумовило необхідність розгляду в ООН питання про забезпечення безпеки дипломатів. Уперше це питання розглядалося на XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН, згідно з рішенням якої Комісія між­народного права ООН підготувала відкриту для підписання в 1979 році Кон­венцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консуль­ські установи іноземних держав в Україні особиста недоторканність поши­рюється на голову дипломатичного представництва, членів дипломатичного персоналу (п. 12), членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винят­ком членів родин громадян України (п. 14), співробітників адміністративно- технічного персоналу та членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком громадян України й осіб, що постійно проживають в Україні (п. 15).

Особиста дипломатична недоторканність тісно пов’язана з юрисдикцій- ними імунітетами, що містять у собі імунітет від кримінальної, адміністра­тивної та цивільної юрисдикції. Це не слід розуміти як те, що дипломатичний агент перестає взагалі бути суб’єктом юридичної відповідальності. По-перше, згідно ч. 4 ст. 31 Віденської конвенції імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредиту­ючої держави. Тому акредитуюча держава має право притягувати своїх гро­мадян до юридичної відповідальності, а приймаюча держава має право ви­магати цього. По-друге, за згодою акредитуючої держави особу може бути позбавлено юрисдикційного імунітету. Однак влада країни перебування не може самостійно позбавити її такого імунітету. Саме в цьому сенсі юрисдик- ційні імунітети є абсолютними.

346

Дипломатичний агент користується абсолютним імунітетом від кри­мінальної юрисдикції держави перебування. Це положення треба розуміти найбільш широко, як право дипломатичного агента взагалі не брати участь у кримінально-процесуальних діях у будь-якій якості. Проте, за згодою дипло­матичного агента, він може бути допитаний як свідок.

Наявність імунітету від кримінальної юрисдикції не породжує права порушувати кримінальні закони приймаючої держави. Порушення кримі­нальної справи та розслідування владою держави перебування злочину, зробленого дипломатичним агентом, не може бути поставлене в залежність від наявності в нього імунітету від кримінальної юрисдикції. Влада прийма­ючої держави має право зажадати відкликання дипломатичного агента, під­озрюваного чи обвинувачуваного в здійсненні злочину або оголосити його persona non grata. Відомі випадки, коли акредитуюча держава давала згоду на позбавлення імунітету від кримінальної юрисдикції країни перебування. Наприклад, У 1997 році за згодою Грузії до кримінальної відповідальності в США було притягнено співробітника посольства Грузії в США Г. Махарадзе, який скоїв у стані алкогольного сп’яніння збив на смерть 16-річну дівчину.

Дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції держави перебування, який не є абсолютним. Відповідно до ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичний агент не має імуніте­тів у випадках: а) речових позовів, що відносяться до приватного нерухо­мого майна, яке знаходиться на території держави перебування; б) позовів, що стосуються спадкоємства, відносно яких дипломатичний агент виступає як приватна особа; в) позовів, що відносяться до будь-якої професійної чи комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатичним агентом у країні перебування за межами своїх офіційних функцій.

Згідно ст.ст. 22, 30 Віденської конвенції приватна резиденція диплома­тичного агента користується тією самою недоторканністю чи захистом, що і приміщення представництва. Дефініція «приватна резиденція» означає як місце постійного проживання дипломатичного агента, так і його тимчасову резиденцію (готельний номер, туристичний намет, трейлер тощо) Недотор­канністю користуються і засоби пересування (автомобіль, яхта, літак тощо). Вони не можуть бути піддані обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям. Проте це не виключає права автоінспекції фіксувати порушення правил до­рожнього руху та повідомляти про них у відомство закордонних справ. Іму­нітет транспортних засобів не розповсюджується на водіїв, якщо вони не є дипломатами. Так, у вересні 1995 року у Москві було заарештовано, а потім піддано суду водія Посольства Саудівської Аравії, якого звинуватили у захо­пленні заручника, що був вивезений у Підмосков’я на машині посольства.

Особисті фіскальні привілеї й імунітети дещо відрізняються від анало­гічних імунітетів дипломатичного представництва, їх обсяг не обговорений положеннями національного законодавства: «Дипломатичний агент звільня­ється від усіх податків, зборів і мит, особистих і майнових, державних, район­них і муніципальних, за винятком: a) непрямих податків, які зазвичай вклю­чаються в ціну товарів чи послуг; б) зборів і податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території країни перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для цілей представництва; в) податків

347

на спадщину та мит на спадкоємство, що стягуються державою перебування тощо» (ст. 34 Віденської конвенції). Положення про дипломатичні представ­ництва та консульські установи іноземних держав в Україні не згадує осо­бисті фіскальні привілеї й імунітети.

Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правил дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за виключенням складських зборів, зборів за перевезення та подібних послуг: а) предмети, призначені для офіційного використання представництвом; б) предмети, при­значені для особистого використання дипломатичного агента та членів його родини, що живуть із ним, включаючи предмети, призначені для облаштуван­ня. Особистий багаж дипломатичного агента звільнюється від догляду, якщо відсутні достатні підстави думати, що він містить предмети, на які не поши­рюються зазначені виключення, або предмети, ввіз чи вивіз яких забороне­но законом чи регулюється карантинними правилами держави перебування. Такий догляд має відбуватися лише у присутності дипломатичного агента або його уповноваженого представника відповідно до ст. 36 Віденської конвенції.

Привілеї та імунітети адміністративно-технічного та обслугову­ючого персоналу

Особи, що користуються особистими дипломатичними привілеями й імунітетами, зазначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини. Особливу категорію складають особи, що не є дипломатичними агентами, але володіють деяким обсягом особистих дипломатичних привілеїв й імунітетів. Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини це насамперед члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представни­цтва та члени їхніх родин, що живуть разом із ними, якщо вони не є грома­дянами держави перебування чи не проживають у ній постійно. Цю катего­рію співробітників представництва складають бухгалтери, шифрувальники, канцелярські робітники, перекладачі тощо. Наслідуючи розповсюджену практику, Віденська конвенція у значній мірі прирівняла адміністративно- технічний персонал та членів їх сімей до дипломатичного персоналу, за дея­кими істотними виключеннями. Такі особи мають особисту недоторканність, недоторканність житла, імунітети від кримінальної юрисдикції, фіскальні привілеї й імунітети, імунітети від повинностей, деякі митні привілеї. Імуні­тет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на цих осіб під час виконання службових обов’язків. Цей персонал може безмитно ввозити предмети початкового обзаведення, але не звільняються від митного огляду (п. 2 ст. 37).

Далі, це члени обслуговуючого персоналу (повари, садівники, охорона, водії тощо), що користуються імунітетом у відношенні дій, вчинених ними під час виконання службових обов’язків. Ці особи звільняються від податків, мита та зборів з одержуваного ними заробітку, звісно, за умови, що вони не є громадянами країни перебування (п. 3 ст. 37).

Нарешті, домашні працівники дипломатичного й адміністративно- технічного персоналу представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають у ній постійно, звільняються від податків, мита та зборів з одержуваного ними заробітку.

348