85 Конвенції враховують законні інтереси держави, що приймає. У них за­кріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються при­вілеями та імунітетами, зобов’язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від’їзду. При цьому тягар доведення «серйоз­ного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією для постійних представ­ництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імуніте­там. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються орга­нізацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто по­ширюються на сферу виконання службових обов’язків представниками дер­жав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні пред­ставництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з ди­пломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Кон­венція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і виклика­ли необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

§ 4. Загальні положення дипломатичного права

Поняття дипломатичного права та його положення в міжнародному праві

Мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку.

Талейран

Дипломатичне право є частиною міжнародного права, яке складається із системи норм, зокрема і звичаєвих норм, що визначають основи представ­ництва держав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлюють правове положення постійних дипломатичних представництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнарод­них організаціях і на міжнародних конференціях. Вони регулюють, зокрема,

324

їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представ­ництв. За допомогою норм дипломатичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють інтереси значної кількості держав.

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, методи і принципи організації дипломатичної діяльності кожного суб’єкта міжнародного права визначені не лише нормами міжнародного (дипломатичного) права, але й нормами внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відобра­жаються загальноприйняті норми дипломатичного права на території кожної держави.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку питань, що стосу­ються офіційної діяльності держав та інших суб’єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб’єктів міжнародного права, форми їх представ­ництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як внутрішньодержавної, так і закордонної), питання дипломатич­ного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, у структурі дипломатичного права виділяють право посоль­ства, яке можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне посоль­ське право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне посольське право — це право держави та інших суб’єктів між­народного права призначати своїх представників при іноземних державах та міжнародних організаціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визнані за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та від­повідно приймати їх у себе. Безумовно, основним суб’єктом, який реалізує на практиці активне дипломатичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна держава. Міжнародне представництво при цьому здійснюється в різних державах неоднаково.

Під пасивним посольським правом розуміють можливість приймати ди­пломатичних представників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мірою користуються активним і пасивним посольським правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. В історії дипло­матії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали у себе посланців іноземних держав, але своїх представників не посилали (Китай, Японія).

Однак, будучи членом світового співтовариства, суб’єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб’єктності. Інше пи­тання, з якими державами підтримувати дипломатичні відносини. Це зале­жить від позиції суб’єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийому послів, суб’єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілку­ванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держави визнали більше 170 держав. У більш ніж 80 державах відкриті 120 посольств України. 69 держав відкрили свої

325

посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі від­крито більше 15 консульських установ закордонних держав.

Дипломати та їх статус; ранги дипломатичних працівників

Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі.

Альберт Муссе

Класичний образ дипломата був виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслуховуватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усамітнитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаджувати шпигунів та утримувати зрадників, відклеювати печатки та пе­рехоплювати листи і намагатися виправдати ницість засобів величчю мети»,

• не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії ди­пломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час.

Роль дипломата, з огляду на об’єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат з великої літери — у складних умовах сьогоден­ня покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і пре­зидентам бездоганно зважені пропозиції та слушні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

Надзвичайно влучними с слова відомого французького фахівця в цій галузі Жюля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різ­номанітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де для успіху потрібна була б надзвичайна наполегливість, і де б сам успіх такою мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».

Правовий статус українського дипломата врегульовано Законом Украї­ни N 2728-ІІІ «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року. У ст. 1 цього Закону до працівників дипломатичної служби відносить дипломатич­них працівників та адміністративно-технічних працівників системи органів дипломатичної служби. Розділ V присвячений правовому статусу працівни­ків дипломатичної служби.

Дипломатичний ранг — це особистий ранг дипломата, який присвою­ється йому відповідно до існуючих в кожній країні законів та правил про­ходження дипломатичної служби. Цей ранг зберігається незалежно від того, яку посаду обіймає дипломат у той чи інший момент. Слід зауважити, що ранг і посада дипломата іноді збігаються (наприклад. Надзвичайний і По­вноважний Посол — ранг і посада), проте далеко не завжди. Для порівняння можна послатися на практику військових відомств, коли командиром полку є підполковник, а генеральську посаду обіймає полковник тощо.

326

Треба також чітко розрізняти такі поняття, як «класи» і «ранги» «дипло­матичних агентів». До речі, згідно з Віденською конвенцією 1961 року «ди­пломатичний агент» це глава представництва або член дипломатичного пер­соналу представництва (ст. І, п. е). Для визначення поняття «дипломатичні класи» користуються нормами міжнародного права, зокрема ст. 14 Віденської конвенції. Вона чітко регламентує установлений в сучасній практиці поділ глав дипломатичних представництв на три класи, про які ми вже писали.

Дипломатичні ранги вводяться внутрішнім правом кожної країни і передбачаються для всіх посадових осіб, які працюють як у центрально­му апараті МЗС даної країни, так і в її закордонних дипломатичних пред­ставництвах.

Так, згідно з ст. 1 Закону України N 253-^ «Про дипломатичні ранги» від 28 листопаду 2002 року дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України:

1. Надзвичайний і Повноважний Посол;

2. Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;

3. Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;

4. радник першого класу;

5. радник другого класу;

6. перший секретар першого класу;

7. перший секретар другого класу;

8. другий секретар першого класу;

9. другий секретар другого класу;

10. третій секретар;

11. аташе.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичай­ного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повно­важного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України на підставі рекомендації атестаційної комісії Міністерства закор­донних справ України. Що стосується питання про відповідність диплома­тичних рангів службовим посадам, то вони чітко регламентуються Указом Президента України N 301/2002 «Про Перелік посад, приписаних до дипло­матичних рангів України» від 26 березня 2002 року.

Порядок призначення та відкликання дипломатичних представників

Міжнародні відносини ведуться, як правило, не шляхом безпосередньої переписки між відомствами закордонних справ різних держав, а за посеред­ництвом осіб, які командируються за кордон, що називаються дипломатич­ними представниками або дипломатичними агентами. Дипломатичний пред­ставник перебуває у відносинах з відомством закордонних справ держави свого перебування.

Положення дипломатичних представників, їх права та обов’язки, а також загальні умови діяльності, ґрунтуються на міжнародних загальновизнаних звичаях. Цих звичаїв дотримуються усі держави світу. Окрім того, багато з

327

таких звичаїв зафіксовані у якості юридичних норм у внутрішньому законо­давстві більшості держав.

Процедура призначення та прийняття дипломатичного представника на­зивається акредитацією. Вона поділяється на наступні стадії:

1. підбір кандидатури посла або посланника;

2. запит на агреман;

3. видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформляє призна­чення;

4. одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІ про при­значення;

5. видача вірчих грамот;

6. попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебуван­ня після прибуття посла чи посланника та передання міністру копії вірчих грамот;

7. вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної церемонії і відтак початок дипломатичної місії даного представника.

Дипломатичний представник припиняє свої функції у даній державі:

1. внаслідок звільнення із займаної посади за ініціативою уряду держа­ви, яку він представляє;

2. за ініціативою уряду держави перебування, якщо остання вважає, що даний представник став небажаною особою (persona non grata);

3. при розірванні дипломатичних відносин або оголошенні стану війни між обома державами (в останньому випадку прийнято казати, що представнику вручені його паспорти);

4. якщо держава, яка призначила чи прийняла дипломатичного пред­ставника, втрачає самостійність, припиняє своє існування в якості суб’єкта міжнародного права.

Звичайним випадком припинення функцій дипломатичного представ­ника є його відкликання державою, що його призначила, внаслідок іншо­го призначення або звільнення у відставку. У таких випадках відкликання оформлюється у вигляді листа глави держави, яка призначила представника, до глави держави, у якій акредитований дипломатичний представник. Цей лист називається «відкличною грамотою».

Правова можливість оголосити того чи іншого дипломатичного агента небажаною передбачена у п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1961 року. В п. 1 згаданої статті тлумачиться поняття «persona non grata»: «Держава перебу­вання може в будь-який час, не будучи зобов’язана мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто із членів дипломатичного персоналу представництва є persona non grata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У тако­му разі акредитуюча держава повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в представництві. Ту або іншу особу може бути оголо­шено persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави перебування».

Причини оголошення особу небажаною можуть бути різними. Проте всі вони зводяться, як правило, до одного ряду. Це — неповага до законів та звичаїв країни перебування, втручання в її внутрішні справи, зловживання

328

дипломатичними привілеями та імунітетами, заяви, які розцінюються як нетактовні або образливі щодо країни перебування тощо. Все це, звичайно, кваліфікується як «діяльність, несумісна з статусом дипломатичного аген­та», наслідком чого і є вимога до акредитуючої держави відкликати даного дипломата і припинити його функції в представництві.

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника ди­пломатичного персоналу або навіть глави представництва «persona non grata» не веде автоматично до припинення діяльності самих дипломатичних представництв, оскільки воно, по своїй суті, має чисто персональний харак­тер. Проте на практиці це нерідко призводить до ускладнення відносин між відповідними державами, зокрема, до відкликання, як адекватного заходу, частини персоналу представництва або його глави.

Агреман, вірчі та відзивні грамоти

Головним з етапів процедури акредитації є запит зацікавленої держави на агреман, тобто згоду країни майбутнього перебування на призначення певної особи послом, посланником чи постійним повіреним у справах. У ст.

4. Віденської конвенції 1961 року це положення трактується таким чином: «Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебу­вання дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі». І далі, в п. 2 ст. 4, зазначається, що держава перебування не зобов’язана повідомляти акредитуючій державі мотиви від­мови в агремані. Важливо наголосити при цьому, що надання агреману або відмова в ньому стосується лише конкретної особи даного дипломатичного агента і жодною мірою не означає підтвердження; а тим паче перегляду до­сягнутої раніше домовленості між державами про встановлення диплома­тичних відносин та обмін дипломатичними представництвами. Більше того, для решти співробітників дипломатичного представництва не потрібно нія­кої попередньої згоди з боку країни перебування. Досить отримання лише в’їзної візи (там, де це вимагається) та офіційного повідомлення (нотифіка­ції) про «призначення співробітників представництва, їх прибуття та про їх остаточний від’їзд або про припинення їхніх функцій в представництві» (п. а ст. 10 Віденської конвенції 1961 року). Запит на агреман та отримання остан­нього здійснюється через дипломатичні канали (МЗС та посольства держав- контрагентів). Якщо відповідь негативна або її не отримано взагалі (термін для відповіді, як правило, до одного місяця), вся процедура запиту на агре­ман повторюється знову, доки не буде отримано згоду на нову кандидатуру.

Агреман необхідний тільки для глави представництва, а члени персо­налу призначаються без нього. Для тимчасових повірених у справах він також не потребується. Ці особи стають до виконання своїх обов’язків на підставі листа дипломатичного представника, який повідомляє голову ві­домства закордонних справ про свій від’їзд чи хворобу та про покладен­ня обов’язків тимчасового повіреного у справах на того чи іншого члена представництва. У виняткових випадках (тяжка хвороба дипломатичного представника чи його смерть) сам радник (чи, при відсутності такого, на­ступний за ним дипломатичний чин представництва) відправляє вказаний лист за своїм підписом.

329

При призначенні військових, військово-повітряних та військово-морсь­ких аташе застосовується дуже схожа до агреману процедура. Ст. 7 Віденської конвенції передбачає, що країна перебування може запропонувати, щоб пріз­вища цих членів персоналу представництва заздалегідь повідомлялися їй для отримання згоди. З агреманом цю процедуру поєднує те, що згода має бути отримана з боку країни перебування заздалегідь, тобто до призначення; від­мінність же полягає в тому, що вказана процедура не є загальнообов’язковою і не застосовується всіма державами. Деякі з них задовольняються звичай­ною нотифікацією вже після призначення, яке відбулося за тісто ж схемою, що й для решти співробітників представництва.

Після отримання агреману призначення дипломатичного представника оформлюється у формі постанови (указу, декрету), який підписується гла­вою держави, що його призначає.

Глави представництв, після отримання агреману та юридичного оформ­лення призначення згідно з конституційною процедурою акредитуючої дер­жави посол або посланник, який направляється до місця своєї служби, отри­мує підписаний главою держави та скріплений візою міністра закордонних справ особливий документ — вірчі грамоти.

Основне призначення та зміст цього документа — прохання вірити (звід­си й назва — вірчі грамоти) всім діям, заявам і письмовим актам, що виходять від даного посла чи посланника, як вищої в країні перебування офіційної особи, що представляє акредитуючу державу. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, що діють протягом усього періоду його перебування на посаді і поширюються на всі питання, що входять у функції представництва. Проте для підписання двосторонньої угоди чи договору з державою перебування, а також для ведення переговорів із третіми державами, участі в роботі міжнародних конференцій або органів міжнародних організацій посол, якому це може бути доручено, має отримати від свого уряду особливі повноваження.

Вірчі грамоти виписуються у двох примірниках. Оригінал вкладається у конверт, що опечатується сургучною печаткою і вручається новим послом главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної урочистої церемонії. Завірена копія вірчих грамот вручається як офіційне свідоцтво про прибуття посла при першому ж відвіданні ним міністра закордонних справ країни перебування. Тоді ж посол звертається з проханням про його прийом главою країни перебування і одночасно передає міністрові текст своєї промови на урочистій церемонії, що має відбутися. Проте не всі країни дотримуються зазначеної практики (мається на увазі передання тексту май­бутньої промови).

Сама процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і в різних країнах відбувається по-різному, відповідно до існуючих там норм дипломатичного церемоніалу та протоколу. Проте завершальний для даної церемонії акт вручення вірчих грамот породжує важливі правові наслідки.

По-перше, саме з цього моменту офіційно розпочинається дипломатич­на місія глави даного представництва. Всі наступні його дії та заяви розгля­даються в країні перебування як такі, що зроблені від імені та за дорученням

330