• реалізація державної політики інтеграції України до ЄС з питань зо­внішньої політики та безпеки.

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне мі­ністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Мі­ністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціо­нальний підхід — об’єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або

з метою об’єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих про­блем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв’язку, охорони здоров’я, охорони навколишнього серед­овища тощо.

§ 3. Закордонні органи зовнішніх зносин

Закордонні органи зовнішніх зносин — це органи держави, які розташо­вані поза її територією і наділені компетенцією у галузі зовнішньої політики. До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

1. постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні пред­ставництва держав при міжнародних організаціях);

2. тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення перегово­рів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи

і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, пред­ставництва в міжнародних організаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах, у між­народних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, ко­ронаціях, траурних церемоніях тощо.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї ді­яльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними ор­ганами, наприклад — посольства або представництва при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції.

Представництва на різноманітних технічних чи спеціалізованих, га­лузевих виставках і конгресах не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх зносин, як внутрішньодержавні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зовнішньополітичне відомство. Ефективність роботи цієї системи залежить від багатьох принципових чинників — економічного

315

рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо. Всі ці органи мають спільну мету — захищати зовнішні інтереси держави, дбати про її міжнародний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у сві­товому співтоваристві.

Постійні: дипломатичні представництва, консульські установи, торгові представництва

Найважливішим органом здійснення дипломатичних зносин є диплома­тичне представництво. Держави мають право засновувати свої дипломатичні представництва в інших країнах і приймати іноземні дипломатичні представ­ництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представництва діють як по­стійні органи.

Установлення дипломатичного представництва відбувається, як прави­ло, після визнання de jure і за взаємною згодою держав установити дипло­матичні стосунки й обмінятися дипломатичними представниками. Однак на практиці обмін дипломатичними представництвами може відбуватися не відразу після встановлення дипломатичних відносин і затягуватися на де­сятиліття. Наприклад, дипломатичні відносини між колишнім СРСР і Са­удівською Аравією були встановлені у 1926 році, а обмін дипломатичними представниками відбувся тільки у 1985. Іноді держави хоча і приймають рі­шення про обмін дипломатичними представництвами, в інтересах економії їх не створюють, а використовують для цих цілей своє представництво в ін­шій державі. Акредитація голів дипломатичних представництв в декількох державах «за сумісництвом» отримує розповсюдження і у практиці Украї­ни. Якщо ж дипломатичні відносини за якихось причини не встановлені, але держави мають взаємні інтереси, іноді можуть бути створені «групи зв’язку», «відділи інтересів» і подібні їм органи, що є сурогатами дипломатичних пред­ставництв. Писане дипломатичне право не знайоме з «відділами інтересів» або «групами зв’язку» як видами дипломатичних представництв. Однак дер­жави іноді йдуть на створення таких органів, що можна розглядати як дво­сторонній міжнародно-правовий звичай. Зокрема, з 1977 році на Кубі існував відділ інтересів США.

Обмін дипломатичними представництвами між державами можливий у вигляді посольств чи дипломатичних місій. Міжнародне право не проводить між ними різниці в області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює роз­ходження в рангах голів дипломатичних представництв. Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року голови представ­ництв підрозділяють на три класи: клас послів і нунціїв, клас посланників й інтернунціїв, клас повірених у справах.

Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень своїх дипло­матичних представництв у межах функцій, визначених у ст. 3 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна перебування не має права перешкоджати діяльності іноземного дипломатичного представництва в межах функцій, зазначених у Конвенції.

Діяльність дипломатичних представництв пов’язана в першу чергу з по­літичними аспектами міжнародних відносин, а консульські представництва служать насамперед для підтримки та розвитку економічних і культурних

316

зв’язків. На відміну від дипломатичного представництва, що здійснює свої функції на всій території держави, консульських представництв однієї дер­жави на території іншої держави може бути декілька, і тоді кожне з них ви­конує свої функції у встановленому регіоні — консульському окрузі. Зрідка на консульські установи можуть бути покладені окремі функції диплома­тичного представництва. Встановлення та підтримка консульських відно­син між державами не завжди супроводжується встановленням між ними дипломатичних відносин. Правове регулювання консульських відносин відрізняється від правового регулювання дипломатичних відносин. Останні спираються насамперед на кодифікаційний акт — Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 року, а також на звичаї, що відіграють істотну, але все-таки допоміжну роль. У сфері регулювання консульських відносин та визначення обсягу консульських привілеїв й імунітетів крім Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року не втрачають значення дво­сторонні консульські договори та міжнародно-правові консульські звичаї. Тому для з’ясування правового статусу консульського представництва звер­нення до двостороннього консульського договору (якщо такий укладено) є обов’язковим.

Особливу категорію консульських установ складають позаштатні консу­ли. Позаштатний консул не знаходиться на державній службі держави, яку представляють. Це, як правило, громадяни країни перебування, що викону­ють функції консула з доручення держави, яку представляють, за згодою дер­жави перебування. Виконання таких функцій може бути як безкоштовним, так і за винагороду у вигляді консульських зборів, які консул за згодою дер­жави, яку представляють, перетворює на свою користь.

Практика України в підтриманні консульських відносин включає як участь у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року, так і укладення двосторонніх консульських договорів. Діяльність консульських представництв України в іноземних державах урегульована Консульським статутом України, затверджений Указом Президента України N 127/94 від

2. квітня 1994 року.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між дво­ма державами для виконання консульських функцій у визначеному консуль­ському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських уста­нов: 1. Генеральне консульство. 2. Консульство. 3. Віце-консульство. 4. Кон­сульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце- консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Кон­сульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держа­ви, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій

317

відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здій­снюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією кон­сульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на терито­рії держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встановлюється за згодою між державами.

Історія виникнення торгових представництв пов’язана зі становлен­ням і розвитком Радянської держави. У 1918 році Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі», яким вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні органи зовнішніх зносин — торгові представництва.

У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства, торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Со­юзу РСР і здійснювали за кордоном права в галузі зовнішньоекономічної ді­яльності Радянської держави, забезпечували захист її торгово-політичних і економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових еконо­мічних відносин.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основних причин якого став «надмонополізм» у політичній та економічній сферах, державна монополія на зовнішню торгівлю перестала існувати. Проте її елементи усе ж залиши­лися в Україні, що на конституційному рівні закріпила вірність принципам плюралістичної демократії в економіці та політиці. Одним із них є зберігання торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонних органів зовнішніх відносин стало Положення про торгове представництво України за кордоном, затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, пока­зали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення ефективності здійснення контролю за їхньою діяльністю, об’єднання і коор­динації спільних зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави, Указом Президента України N 200/94 від 30 квітня 1994 року було затвер­джене Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном. Майже через 10 років у назві і тексті Указу та Положення слова «дипломатичне представництво України за кор­доном», «дипломатичне представництво» в усіх відмінках замінено словами «закордонна дипломатична установа України» у відповідних відмінках згід­но з Указом Президента N 1038/2003 від 15 вересня 2003 року.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове становище цього органу зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі диплома­тичного представництва держави. Торговельно-економічна місія підпоряд­ковується главі закордонної дипломатичної установи України, який здій­снює контроль за її роботою. Роботу місії в державі перебування організує Міністерство економіки України.

318

Слід зазначити, що зміна правового статусу торгових представництв мало що змінила, — діяльність торгово-економічних місій при закордонних дипломатичних установах України залишається низькою. Теперішнє кри­зове становище в зовнішньоекономічній діяльності України є тому підтвер­дженням.

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасу­вати цей інститут радянської системи, а кошти платників податків, що йдуть на заснування й утримання торгово-економічних місій, можна було б вико­ристовувати більш ефективно, тим паче, що в Україні немає державної моно­полії на зовнішню торгівлю. Крім того, слід враховувати і закордонний до­свід, адже більшість держав світу не має такого органу зовнішніх зносин, як торгові представництва (торгово-економічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв’язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого відомства, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них по­ширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні, що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами демократії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовнішньоторговельної ді­яльності дипломатичних представництв.

Тимчасові зарубіжні органи зовнішніх зносин

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для ви­конання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важ­ливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних захо­дах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх кон­ференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії 1969 року. У відповідності зі ст. 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, по­передньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприй­нятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (ст. 3). Наявність ди­пломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом призначити членів спе­ціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхід­ну інформацію про чисельність і склад спеціальної міси і, зокрема, повідо­мивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити. Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови

319

в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомля­ючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представників дер­жави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно- технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатичного представни­цтва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, вклю­чаються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імуніте­ти в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 ст. 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипло­матичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до скла­ду спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (ст. 10).

У відповідності зі ст. 11 Конвенції про спеціальні місії 1969 року Мініс­терство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є домовленість, сповіщається:

1. про склад спеціальної місії і про будь-які наступні його зміни;

2. про прибуття й остаточний від’їзд членів місії і про припинення їхніх функцій у місії;

3. про прибуття й остаточний від’їзд будь-якої особи, яка супроводжує члена місії;

4. про призначення глави спеціальної місії;

5. про місцезнаходження помешкань, що займаються спеціальною місі­єю, і особистих помешкань, що користуються недоторканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов’язаною мо­тивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь пред­ставник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її ди­пломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, по­винна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (ст. 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офі­ційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом дер­жави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

6. після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає ді­яльність спеціальної місії припиненою.

320

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (ст. ст. 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не при­значила, один із представників держави, що посилає, зазначений останнім, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з держа­вою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закор­донних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та іму­нітетами, що визнаються за ними міжнародним правом (ст. 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імуніте­ти дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатичним.

Сучасна міжурядова конференція — це тимчасовий колективний орган суверенних держав-учасниць, який створюється для досягнення узгоджених цілей. Мета і діяльність будь-якої міжурядової конференції мають відпові­дати загальновизнаним нормам сучасної дипломатичної практики в межах міжнародного права. Відмінності в назвах міжурядових конференцій — з’їзд, конгрес, нарада тощо — суттєвого юридичного значення не мають.

Склад делегацій за структурою визначається правилами процедури кон­ференції. У ст. 45 Віденської конвенції 1975 року зазначається, що крім глави делегації, делегація може включати інших делегатів, дипломатичний персо­нал, адміністративно-технічний персонал і обслуговуючий персонал. Ст. 46 цієї ж Конвенції регламентує кількісний склад персоналу делегації на міжна­родній конференції: «Чисельність персоналу делегації не повинна виходити за межі, які є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або цілей конференції, а також потреб даної делегації та обставин і умов, що існують у державі перебування».

Глава делегації та інші делегати наділяються повноваженнями від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допус­кається правилами організації, інших компетентних органів держави, що на­правляє делегацію на конференцію.

Керівних посадових осіб конференції обирають зі складу делегації. Як правило, обираються такі особи: голова, заступники голови, генеральний доповідач; голова, заступник голови та доповідач кожного комітету; голова редакційного комітету, а також інші посадові особи, які відіграють ключову роль у виконанні завдань, що стоять перед конференцією.

Центральне місце серед керівних посадових осіб займає голова кон­ференції. В його обов’язки входить головування на пленарних засіданнях конференції, відкриття та закриття їх; керування дебатами, надання слова, постановка питань на голосування та оголошення рішень. Голова може за­пропонувати конференції обмежити час, що надається доповідачам для ви­ступів, обмежити кількість виступів кожного представника з будь-якого

321

питання, припинити запис доповідачів, перервати або припинити дебати, перервати або припинити засідання тощо. Виконуючи, по суті, роль посеред­ника, голова допомагає делегаціям у подоланні тих чи інших відмінностей в їхніх позиціях. Зокрема, йдеться про такі види допомоги: надання часу для інформаційних переговорів; активне сприяння неформальним переговорам без особистої участі в них; активне сприяння неформальним переговорам з особистою участю в них; дослідницьке посередництво.

Представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст чис­ла та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб’єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у спра­ві створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним пред­ставництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкри­вати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов’язком. Тому що таке право ви­пливає з об’єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тіль­ки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування органі­зації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв дер­жав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають на­мір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віден­ської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнарод­ними організаціями універсального характеру 1975 року, угодами про приві­леї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в ст. 6 зазначеної Конвенції. До них, зокрема, належать:

1. забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

2. підтримка зв’язку між державою, що посилає, і організацією;

3. ведення переговорів з організацією й у її межах;

4. з’ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

5. забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

322

6. захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

7. сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробіт­ництва з організацією й у її рамках.

У ст. 7 Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжна­родній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони по­лягають в:

1. забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтер­есів стосовно організації, а також підтримці зв’язків із нею;

2. з’ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

3. сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав

при міжнародних організаціях практично збігається з функціями диплома­тичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов’язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв’язків (дер­жава, що посилає, — організація — держава, що приймає) у процесі здійснен­ня такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кіль­кісний склад. Так, наприклад, ст. 9 Конвенції закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисель­ність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розум­ними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного пред­ставництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (ст. 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно- технічного й обслуговуючого персоналу.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для ньо­го не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генераль­ному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, поса­ду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і при­ватних резиденцій співробітників і тощо.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції пов’язане із двома умовами:

1. повідомленням про це організації державою, що посилає;

2. остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представни­цтва.

У зв’язку з тим, що персонал постійного представництва акредитова­ний при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Водночас ст.ст. 77, 84 і

323