є інструментом. Замість того, щоб організовувати людське співтовариство, вона має йому служити; це співтовариство вже не користується суверені­тетом у вузькому сенсі, а є частиною суспільства, на яке сильно впливають процеси глобалізації. Інакше кажучи, ТМВ знову відкриває для себе теорію суспільного договору, удосконалену концепцією відкритого людського сус­пільства. Зрозуміло, що цей останній пункт незвичний і має певну невизна­ченість: держава, перш ніж скористатися суверенітетом, несе відповідаль­ність, і сфера цієї відповідальності не збігається із простором її суверенітету, а поширюється на все людське суспільство, яке зіштовхується із загальними проблемами.

Виникають три питання: що саме означає відповідальність? Як вона пов’язана з нерівністю потенціалів держав? Як вона проявляється? Від­повідаючи на перше питання, варто розрізняти позитивістський й етичний виміри концепції: кожна держава відповідальна на міжнародній арені, тому що багато її дій мають глобальні наслідки, а тому вона може діяти за межами своїх кордонів. Друге питання змушує задуматися про відносність якісно но­вого змісту, який вкладають у цю парадигму: розширення відповідальності держави й ефективність її дії прямо залежать від її потенціалу й потужності. Мова йде про відповідальність сильного перед слабким, що частково пере­тинається з уявленнями реалістської парадигми. Можна навіть сказати, що нова парадигма відповідальності базується на сприйнятті реалізмом потуж­ності, відмовляючись від погоджування її із суверенітетом. Що стосується третього питання, тут акцент ставиться на відставанні розвитку інститутів від теорії: те, що лише міжурядові інститути можуть адекватно відповідати новим вимогам відповідальності, вказує на величезні труднощі у подолан­ні понять суверенітету й держави-нації. Міжнародні інститути залишаються головним хранителем державоцентричної моделі й наслідків минулого, од­нак допоки вони такими є, саме з ними доведеться мати справу кожному, що стикається з проблемою міжнародних відносин.

§ 2. Кодифікація права зовнішніх зносин та законодавство України

Зовнішня політика, дипломатія і міжнародне право

Предмет юриспруденції — питання права та справедливості, предмет по­літичної науки — доцільність і користь.

Гуго Гроцій

Поняття зовнішньої політики охоплює як завдання та цілі, які переслі­дують держави у відносинах з іншими державами, міжнародними організа­ціями, так і методи та засоби, які вони використовують для забезпечення своїх особистих інтересів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. Потреби ж визначаються конкретними для кожної держави внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими, наприклад, як особливості геогра­фічного положення, розмір території, забезпеченість сировиною, рівень ін­дустріалізації, продуктивність сільського господарства, національний склад населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних відносин тощо.

303

Усі ці чинники об’єктивно детермінують потреби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

1. державний інтерес (raison d’etat) як достеменно вивірену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстрапо­ляції на цій основі майбутнього курсу держави;

2. підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимча­сових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовніш­ньополітичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб’єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політику легітимізму, сучасну доктрину загально­людських цінностей. Широко відомі численні американські доктрини: «док­трина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчине­них дверей», «політика Ейзенхауера».

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї ін­тереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжнародне право — результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої держави. Політику кожної держави формують її інтереси.

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є ди­пломатія. Остання являє собою сукупність практичних засобів, заходів, при­йомів та методів, які використовуються з урахуванням конкретних умов та характеру поставлених завдань, а також офіційну діяльність голів держав та урядів, спеціальних органів зовнішніх зносин по здійсненню цілей та завдань зовнішньої політики держав, а також по захисту інтересів цих держав. З дефі­ніцією дипломатія пов’язують мистецтво ведення переговорів для запобіган­ня чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів та взаємоприйнятних рішень, розширення та поглиблення міжнародного співробітництва.

Якщо виникнення й існування дипломатичних зносин пов’язане з необ­хідністю підтримки мирних відносин між державами, то до дипломатії звер­таються у пошуках миру держави, що воюють. Дипломатія відома із давніх- давен. Дипломатичні прийоми і заходи Стародавнього світу були наповнені символічним змістом. У 512 році до н. е. перський цар Дарій вирішив підко­рити скіфів. Задля цього він зібрав численну армію у 700 тисяч людей. Скі­фи не могли подолати таку велетенську армію, тому було прийнято рішення постійно відступати, вимотуючи сили противника, обмежившись малими та швидкими атаками. Одного разу військо скіфів начебто вишукувалося у бойовий порядок. Дарій вже мав намір напасти, але скіфи усі погналися по­

304

лювати на зайченя, яке поряд пробігла. Цим демонструвалася велика зневага до перського царя.

Коли царю царів урвався терпець він надіслав найшвидшого вершника із своєї світи до царя скіфів Іданфірса із таким посланням: «Дивак, чому ти увесь час утікаєш, хоча можеш звернутися до одного з двох засобів: якщо ти вважаєш себе не у силах протистояти моїй могутності, то зупинися та борися зі мною; якщо визнаєш себе слабшим, то також зупини свою втечу та прийди до мене для переговорів до свого володаря із землею та водою». Обурений Іданфірс прислав Дарію відповідь: « Я і раніше ніколи не втікав із остраху не від кого з людей, і тепер не втікаю від тебе: тепер я не зробив нічого нового у порівнянні з тим, що роблю у мирний час; а тому я і не поспішаю боротися з тобою, я і це тобі поясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, через які ми б поспішили б воювати з вами із боязні, щоб вони не були завойовані або спус­тошені. Якщо вам конче потрібно прискорити бій, то знайдіть наші могили пращурів та зруйнуйте їх, — тоді дізнаєтеся, чи будемо ми боротися через них чи ні: раніше ми не будемо боротися, якщо нам не захочеться. Це відносно битви. Володарями своїми я визнаю тільки Зевса, мого пращура, та Гестію, царицю скіфів. А тобі ж замість дарів землі та води я надішлю такі дари, які тобі належить отримати. А за те, що ти назвам себе своїм володарем, ти мені ще відповіси за це». Разом з тим Іданфірс послав корзину, в якій виявила­ся птиця, миша, жаба та п’ять стріл. Дарій подумав, що скіфи здають небо, землю та повітря, а також складають зброю. Але його Дарій розтлумачив це таким чином, що якщо перси не улетять як пташка, у небеса, чи подібно ми­шам не сховаються під землею, або ж як жаба не втечуть до води, то вони не повернуться назад і загинуть під ударами цих стріл.

І зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати між­народному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне право відчу­ває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з інструментів створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнарод­ного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику дер­жави, зобов’язуючи останню узгоджувати її дії із зобов’язаннями за міжна­родним правом. Жодна держава не може зневажати міжнародним правом, не ризикуючи послабити свої політичні позиції.

Враховуючи вплив політики на право і бажаючи якось врівноважити цей вплив, необхідно визнати принцип примату права у політиці. Юридична політика має співвідноситися з законами, а не закони з політикою (politiae legibus, non leges politis adaptandae).

Отже, вплив міжнародного права на політику має два основних аспек­ти: з однієї сторони, воно обмежує політику загальноприйнятими межами; з іншої — відкриває перед політикою нові додаткові можливості, надаючи в її розпорядження арсенал юридичних засобів.

305

Історія розвитку зовнішніх зносин

Сьогодні ми вивчаємо позавчора, з тим щоб вчора не змогло паралізувати сьогодні, а сьогодні не могло паралізувати завтра.

Фредерік Вільям Мейтланд

Початок становлення цієї галузі пов’язаний з розвитком людської ци­вілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. Уже в період родоплемінного устрою сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одно­племінників, визначення меж територій тощо. У такий спосіб укладався пев­ний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена.

Із книги законів Ману (між ІІ ст. до н.е.—ІІ ст. н.е.) до наших часів ді­йшла теза, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які від­буваються мир або війна. «Той, хто піднімає руку на посла, йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв’язки Стародавньої Греції призвели до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плес- бейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (дипломами) — здвоєними дощечками з відповід­ними написами, які давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Стародавньою Грецією пов’язане і становлення ін­ституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес формування початкових звичайних норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і консульського права внесла цивілізація Стародавнього Риму. Тут було вироблене поняття святос­ті посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республікансько­му Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постано­вою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що за­ймався зовнішніми зносинами і був підлеглий імператору. Посли признача­лися вже імператором. Також у Римі виник консульський інститут патрона­

306

ту, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інститут привілеїв та іму­нітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторкан­ність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існували здебільшого між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці тощо. Хоча окремі зв’язки встановлювалися і між дуже віддалени­ми одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв’язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період пере­ходу до капіталістичного засобу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується прин­цип повного вилучення дипломатичного представника з карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування.

Кодифікація галузі: конвенції 1961, 1963, 1969, 1973 та 1975років

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і консульське право склада­лося переважно із звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року після Наполео­нівських війн на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній до­говір із дипломатичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів.

У Віденському регламенті визначались три класи дипломатичних пред­ставників:

1. клас послів, папських легатів та нунціїв;

2. клас посланників, міністрів та інших уповноважених при государях;

3. клас повірених у справах.

Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року, на Аахенському конгресі, від­повідним протоколом, Віденський протокол були внесені зміни, що, проте, у дипломатичній практиці не прижились, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними норма­ми дипломатичного права. Аахенський протокол доповнив список дипло­матичних представників класом міністрів-резидентів, які зайняли місце між посланниками та повіреними у справах. Дипломатичні представники перших трьох класів (посол (нунцій), посланник, міністр-резидент) акреди­тувались при главах країн перебування. Повірений у справах представляв свого міністра закордонних справ при міністерстві закордонних справ кра­їни перебування.

Значення Віденського регламенту полягало у тому, що це був перший письмовий багатосторонній акт у сфері дипломатичного протоколу. Усі попередні рішення в цій сфері мали звичаєвий характер. Віденський ре­гламент був також визнаний державами, які не брали участі у Віденському конгресі.

Незважаючи на недосконалість указаних документів з позицій сього­дення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150 років. У першій половині ХХ ст. на регіональному рівні стали з’являтися

307

конвенції з дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 в Каракасі було прийнято Конвенція про консульські функції, а у 1928 у Гавані — аж дві конвенції: одна про дипломатичних чиновників, а друга — про консуль­ських.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. У цьому сенсі варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Сучасний етап кодифікації дипломатичного і консульського права нале­жить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що підлягали кодифікації, назвала питання про дипломатичні і кон­сульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про диплома­тичні зносини й імунітети», що лягли в основу підписаної 18 квітня 1961 році у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів у Відні Конвенції про дипломатичні зносини. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому чис­лі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотри­муються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законодавства й стала розглядатися як складова національ­ного права. Інші — прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

1. порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й за­снування постійних дипломатичних представництв (ст. 2);

2. функції дипломатичного представництва (ст. 3);

3. порядок акредитації дипломатичних представників (ст. 4);

4. права й обов’язки дипломатичних представників (ст.ст. 5-13);

5. обов’язки держави перебування надавати всі можливості для вико­нання функцій дипломатичних представництв (ст. 25);

6. класифікацію глав дипломатичних представництв (ст.ст. 14, 15);

7. старшинство в дипломатичному корпусі (ст.ст. 16, 17, 18);

8. порядок припинення функціонування дипломатичних представництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов’язані з виконанням функ­цій дипломатичних представництв.

За зразком Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року Комісією була зроблена кодифікація звичайних норм консульського права, результа­том якої стало прийняття 24 квітня 1963 року у Відні Конвенції про консуль­ські зносини. Вона є основним джерелом сучасного консульського права. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських від­носин між державами і відкриття консульської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок призначення і допущення глав консульських установ; старшинство між главами консульських установ і порядок старшин­ства між консульськими посадовими особами консульської установи; пере-

308

ваги, привілеї та імунітети консульських установ, штатних консульських по­садових осіб та інших працівників консульських установ.

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 року, є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направ­лення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила ви­користання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого рангу, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуззю міжна­родного публічного права, воно динамічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров’я дипло­матичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН 14 грудня 1973 року була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі диплома­тичних агентів.

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує дія­льність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на кон­ференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егідою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із між­народними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі про­токольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести, наприклад, Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи 1949 року та Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств 1965 року.

Отже, основними багатосторонніми актами, що стали результатом вели­кої і кропіткої роботи з кодифікації та прогресивного розвитку норм міжна­родного права в цій галузі, є:

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (набрала чинності у 1964 році);

2. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року (набрала чин­ності у 1967 році);

3. Конвенція про спеціальні місії 1969 року (набрала чинності у 1985 році);

4. Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що корис­туються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 року (набрала чинності у 1977 році).

Такою ж має стати і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, яка ще не набрала чинності. Україна є учасником усіх перерахова­них вище конвенцій.

309

Законодавство України про зовнішні зносини

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консуль­ського права, що прийняті державами в межах внутрішньодержавного права. В Україні до загальних джерел права зовнішніх зносин відносяться Консти­туція України, а також Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 року, а також низка підзаконних актів, таких як Постанови Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики Укра­їни» від 2 липня 1993 та «Щодо відносин України і Організації Північноат­лантичного Договору (НАТО)» від 23 квітня 1999.

До спеціального законодавства відноситься Закон України N 2728-ІІІ «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року, Закон України N 253-IV «Про дипломатичні ранги» від 28 листопаду 2002 року, Консуль­ський Статут України, затверджений Указом Президента України N 127/94 від 2 квітня 1994 року, Указ Президента України N 301/2002 «Про Пере­лік посад, приписаних до дипломатичних рангів України» від 26 березня 2002 року, Положення про торгово-економічну місію в складі закордонної дипломатичної установи України за кордоном, затверджене Указом Прези­дента України N 200/94 від 30 квітня 1994 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України № 355-р «Про надбавки до посадових окладів за ранги державних службовців та дипломатичні ранги України» від 16 травня 1996 року тощо.

Закон України «Про дипломатичну службу» регулює питання щодо:

1. кадрового складу дипломатичної служби;

2. призначення на дипломатичні посади;

3. проходження дипломатичної служби;

4. службової кар’єри дипломатів;

5. правового статусу працівників дипломатичної служби;

6. матеріального та соціально-побутового забезпечення працівників ди­пломатичної служби;

7. припинення дипломатичної служби;

8. відповідальності за порушення законодавства України про диплома­тичну службу тощо.

У ст. 6 цього Закону розкривається система органів дипломатичної служби.

Отже, систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України.

Міністерство закордонних справ України є центральним органом ви­конавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України.

Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби.

Дипломатичні представництва та консульські установи України за кор­доном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її грома­дян і юридичних осіб за кордоном.

310

Постійні представництва України при міжнародних організаціях є по­стійно діючими установами України за кордоном, основними завданнями яких є представництво України при міжнародних організаціях, підтримання з такими міжнародними організаціями офіційних відносин та захист інтер­есів України за кордоном.

Статус, завдання та функції дипломатичного представництва України за кордоном, постійного представництва України при міжнародній організації визначаються цим Законом, а також Положенням про дипломатичне пред­ставництво України в іншій державі, Положенням про постійне представни­цтво України при міжнародній організації, які затверджуються Президентом України.

Статус, завдання та функції консульської установи України за кордоном визначаються цим Законом та Консульським статутом , який затверджується Президентом України.

Статус, завдання та функції представництв Міністерства закордонних справ України на території України визначаються цим Законом та Положен­ням про них, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Закон України «Про дипломатичні ранги» містить положення про по­рядок присвоєння дипломатичних рангів, строки перебування у диплома­тичних рангах, ранги адміністративно-технічних працівників, позбавлення дипломатичного рангу тощо.

Питання, які регулюють інші нормативно-правові акти, ми ще будемо так, чи інакше торкатися у процесі розгляду цієї теми.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав з регламентації дипломатичних і консульських відносин повинна від­повідати таким основним принципам і нормам:

1. закріпленим у Конституції і законах держави (в галузі адміністратив­ного, цивільного, карного, морського права тощо);

2. міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

3. дипломатичного і консульського права;

4. міжнародно-правовій практиці держав.

Органи зовнішніх зносин держави. Для здійснення зовнішніх зв’язків з іншими державами й іншими суб’єктами міжнародного права держа­ви створюють систему органів зовнішніх зносин. Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб’єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб’єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з ін­шими державами, міжнародними організаціями й іншими суб’єктами між­народного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб’єктам міжнарод­ного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави.

311

Органи зовнішніх зносин поділяються на:

• внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території да­ної держави;

• закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів:

1. загальної компетенції і

2. спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх пи­таннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордон­них справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профіль­ною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв’язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і завдання, формують мережу органів зовнішніх зносин дер­жави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закрі­плюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, які розробляються урядом і підтверджуються ним же або гла­вою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об’єктивно пов’язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з ураху­ванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об’єктивних процесів між­народного розвитку.

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Ра­дою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію дер­жави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріо­ритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у вигляді завдань із вказівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов’язані з першочерговими завданнями входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, на­лагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміж­ними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО тощо, реалізовані. Тому 19 червня 2003 року було прийнято Закон України N 964-^ «Про основи національної безпеки України», в яко­му у ст. 8 серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України зокрема зазначені:

• забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європей­

312

ському Союзі та Організації Північноатлантичного договір при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федера­цією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з інши­ми державами світу;

• участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

• адаптація законодавства України до законодавства Європейського Со­юзу тощо.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин: Парламент, Глава держави, уряд, Міністерство закордонних справ, інші міністерства і відомства. До структури внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить: 1) парламент — Верховна Рада України; 2) голова держа­ви — Президент України; 3) уряд — Кабінет Міністрів України; 4) відомство іноземних справ — Міністерство закордонних справ України; 5) міністерства та відомства України.

Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладан­ня миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під­тверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іно­земним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Укра­їною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламент­ський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом термін згоду на обов’язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші по­вноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (ст. 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (ст. 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і пра- вонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зноси­нах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних пред­ставництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; при­ймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних дер­жав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випад­ку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадян­ство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні.

313

Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (ст. 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забез­печує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноз­датності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу мі­ністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента України (ст. 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й орга­нізація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Постановою Кабіне­ту Міністрів України № 960 від 12 липня 2006 року. Міністерство закордонних справ України як центральний орган виконавчої влади є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації дер­жавної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації відповідних заходів, зокрема тих, що спрямовані на досягнення стратегічних цілей зовніш­ньої політики України щодо забезпечення входження України в європейський простір і створення передумов для набуття Україною членства в Європейсько­му Союзі (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

МЗС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, по­становами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України.

МЗС узагальнює практику застосування законодавства з питань, що на­лежать до його компетенції, розробляє пропозиції, спрямовані на вдоскона­лення цього законодавства, та у встановленому порядку вносить їх на роз­гляд Президента України і Кабінету Міністрів України.

Серед основних завдань МЗС можна виділити:

• забезпечення дипломатичними засобами захисту суверенітету, безпе­ки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її по­літичних, торгово-економічних та інших інтересів;

• координація заходів, здійснюваних органами виконавчої влади, щодо проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України, зокрема реалізації стратегічних цілей і пріоритетних напрямів державної по­літики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції;

• здійснення загального нагляду за виконанням міжнародних договорів України, в тому числі іншими сторонами, забезпеченням реалізації прав, що випливають з таких договорів для України;

• внесення в установленому порядку пропозицій щодо основних напря­мів діяльності у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції;

• сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища Украї­ни, піднесенню її міжнародного авторитету, формуванню позитивного іміджу держави як надійного і передбачуваного партнера;

314