§ 1. Вступ до права зовнішніх зносин

Дж.Розенау відзначає, що сьогодні саме поняття «міжнародні зносини» втрачає свій первинний сенс, оскільки воно фактично ототожнене з міждер­жавною взаємодією, оскільки поряд із системами, в яких активно діють не­державні і наддержавні актори, що формують поліцентричний світ (такий, де множина різних за характером центрів пов’язані однією мережею), існує і державно-центричний світ. Для опису нового феномену він пропонує термін «постміжнародні відносини», подібно до того, як використовуються терміни «постіндустріальне суспільство», «постмодернізм», «посткапіталізм», коли неможливо ще визначити характер нової риси, що формується.

Науку про міжнародні відносини, якщо б вона зберігала вірність сво­їм первісним джерелам, варто було б називати наукою про «міждержавно- народні» відносини. Спочатку основна ідея полягала в тому, щоб сконце­нтруватися на вивченні тисячолітньої історії суперництва держав-націй від системи, що склалася на Європейському континенті внаслідок занепаду феодального ладу, до сучасної глобальної системи МВ. Завдання держав здавалося простим й очевидним: веберівська держава-нація, яка успішно до­моглася монополії на фізичне насильство на певній території, у взаємодії з іншими державами, повинна була побудувати відносини певного типу, які виходять за межі принципів, що регулюють внутрішньополітичні процеси. Із цим схильні погодитися батьки-засновники сучасної політичної філософії: Гоббс, зокрема, визначаючи договірну природу суверенної влади, проводить думку про необхідність розрізняти внутрішній порядок і сферу міжнародних відносин, де зберігається колишній природний стан, обумовлений, з певного часу, міждержавним суперництвом.

Зрозуміло, які висновки виходять з такої постановки проблеми. Зро­зуміло також, що така постановка надмірно наївна й ігнорує надто багато факторів. Однак саме тут сьогодні проходить тріщина, що пробігла по всій дисципліні МВ. Можна погодитися з основним твердженням про те, що дер­жава — це базовий складовий елемент МВ. Якщо ми залишаємося прихиль­никами логіки Гоббса й Вебера, то держава стає унікальним елементом МВ,

і не передбачає існування інших елементів. З цієї тези випливають три ви­сновки: в основі міждержавного суперництва лежить відсутність безпеки у сфері міжнародних відносин; у відповідь на цю відсутність безпеки держави проводять політику з позиції сили, укладаючи, при потребі, різного роду со­юзи; їхня поведінка визначається поняттям національного інтересу, який ро­зуміється як прагнення до максимізації власної потужності й безпеки. Таким чином, сфера МВ відрізняється від сфери внутрішньої політики. Ці постула­ти лежать в основі реалістичної теорії МВ, перша систематизація якої була

296

почата істориком Є. Карром у 1939 р., а обґрунтування (під упливом другої світової війни) — Г. Моргентау.

Із цим підходом схильні погоджуватися юристи, що відчувають необ­хідність обґрунтувати правовий порядок тезою про держави як виняткових творців правових норм. Так, позитивістська теорія Е. Ваттеля виникає через неможливість вироблення теорії природного права, основи якої були закла­дені Гроцієм, але із приводу сутності якої дотепер відсутній єдиний погляд. Із близьких позицій виступають історики, особливо французькі, що перебу­вають під упливом Ренувена й Дюрозеля, що відстоювали виняткову роль держав, правителів і їхніх агентів.

Обумовлена таким чином держава — це, насамперед, концепція юриста й історика Старого континенту. Таке розуміння держави — продукт Відро­дження, як пишуть у своєму критичному аналізі Жозеф Стрейєр і політолог Шарль Тіллі. Це вона виникає з Вестфальським миром, який у той же час ознаменував агонію держав імперського типу. У ньому ми знаходимо знаме­ните визначення юристів, для яких держава — це влада, що одночасно керує певним чином населенням та територією. За визначенням Роберта Сака, те­риторія — це ті межі, у яких існує й взаємодіє із владою політичне співто­вариство. У цьому сенсі існування території — гарантія існування владних повноважень і спосіб самоідентифікації населення, відмінний від культурних й інших критеріїв. Держава стає, таким чином, результатом взаємодії цих трьох складових, що й дозволяє їй користуватися суверенітетом, обумовле­ним Г.Моргентау як «централізована влада, що здійснює повноваження на певній території». Така влада є вищою інстанцією, і вона нічим не обмежена, тому ідея суверенітету повністю збігається з розумінням МВ, як відносин між силами, що не підкоряються жодним принципам, сутність яких — не­скінченне відтворення того природного стану, про яке говорив Гоббс, або тієї анархії, на яку посилається Хедлі Булл. Світ, — такий яким він є, — це світ, у якому править сила, як, зокрема, зауважує Шварценбергер. і таке його розу­міння дозволяє нам вивчати його з позиції обсягу цієї сили, структуруючого й дестабілізуючого впливу, який вона може мати.

Із цього погляду, пара суверенітет — міць має високий ступінь еврис­тичності. Концепція суверенітету при аналізі ролі держави в МВ дозволяє спертися на досить плідну гіпотезу. Як нагадує Онуф, ця концепція — від­биття того «благоговіння», яке вселяють державні структури, як усередині, так і поза державами. Зазначена концепція відбиває також певне уявлення, відповідно до якого уряди мають право діяти від імені інших і для інших. У концентрованому вигляді вона відбиває здатність направляти, виражати й діяти. У цьому проявляється одночасно територіальна, особиста, вотчинна й об’єднавча компетенція держави. Ця компетенція здійснюється як у політич­ній, так і в економічній сферах, інакше кажучи, відносно природних ресурсів й у регулюванні міжнародних економічних відносин. З погляду першого під­ходу, суверенітет залишається головною якістю, яку теорія має визнати за державою: оскільки держава діє в атмосфері анархії й відсутності безпеки, варто припустити необхідність для держави захищати своє право виступа­ти як вища інстанція, а також визнавати за іншими право на суверенітет, що веде до визнання її суверенітету з боку інших, які керуються очевидним ін­

297

тересом у забезпеченні власної безпеки. Не дивно, що цей принцип лежить в основі будь-якої міжнародної кодифікації ролі держав, аж до ООН, де в повний голос проголошується принцип суверенної рівності держав і запере­чується право на втручання.

Якраз тут проявляється суперечливість положення держави у МВ: ко­ристуючись суверенітетом, держава вільно зосереджує у своїх руках міць й, отже, здатність до дії в міжнародній сфері, які, зрозуміло, у різних держав різні. Замість того, щоб збентежити прихильників реалістської парадигми, це протиріччя ставиться в її основу, що знову робить правомірним песиміс­тичний висновок Р. Арона про неможливість створення соціології війни й відносин залежності, у той час як Г. Моргентау й А. Уолферс зводили її до вивчення балансу сил і міждержавних коаліцій. Таким чином, концепція су­веренітету значну частину своєї емпіричної й евристичної значимості пере­дає на користь концепції потужності та стає юридичною фікцією, формальне дотримання якої охороняє МВ від занадто масштабного хаосу; ця концепція є також засобом закріплення розходжень між внутрішньою й зовнішньою сферами, без чого реалістична парадигма втратила б чіткість.

Однак реальне життя набагато складніше. Було б легко примирити тео­рію й історію, представивши першу теорію МВ як вираження «класичного» світу, який зникає на наших очах, зокрема, під ударами глобалізації. Політич­ний реалізм розглядає Фукідіда як одного з батьків-засновників, коли той описує союзи, які укладалися між полісами й пов’язані із цим механізми під­тримки балансу сил. імена Макіавеллі, Бодена, Гоббса, Клаузевіца пов’язані з етапами становлення західної держави.

І все ж таки, тут існує небезпека спрощення. Тепер відомо, що система, яка виникла внаслідок Віденського конгресу, не будувалася винятково за принципом балансу сил, але вже являла собою певний тип інтеграції держав, які поділяли спільні цінності й спільні уявлення про безпеку. Карл Дойч при­пускає, що держави — це не «атоми», існування яких визначається нескінчен­ним суперництвом, а взаємозалежні суб’єкти не тільки міжнародної системи, але й інтеграційних підсистем, що іноді набувають форм співтовариств без­пеки. Разом з тим, виняткова увага, яка приділяється державам, не погоджу­ється із жодною історичною хронологією: навіть у найбільш «вестфальські» періоди існували, за прикладом Римської церкви й великих морських ком­паній, актори, які суперничали з державами на міжнародній арені. І навпаки, сучасний процес глобалізації не веде до вгасання держав: у багатьох роботах, навпаки, підкреслюється, як вони можуть підсилити свої позиції в контексті сучасних змін у сфері МВ. Виходячи з позицій неореалістів, Кеннет Уолтц зазначає те, що у сучасному світі держава, як ніколи активно виступає на­дійним і регулюючим партнером, який зберігає або навіть розширює свої функції у зовнішньополітичній сфері (про що свідчить, наприклад створення «великої сімки»), і зберігає домінуючий вплив на недержавних акторів. Ана­логічно, неоінституціоналізм С. Краснера підкреслює здатність держав до конструювання міжнародних режимів, тобто сукупностей норм, принципів

і процедур, у межах яких реалізуються очікування й установлюються норми поведінки акторів у певному секторі міжнародного життя. Додамо до цього,

298

що держава продовжує зосереджувати у своїх руках зростаючий обсяг дедалі важливіших ресурсів, які об’єктивно підсилюють її значення як актора. На це з 1959 р. звертав увагу Бертран Баді, пов’язуючи появу ядерної зброї з по­силенням позицій держави, як актора в MB.

Небезпечна універсалізація. Хоч державу ніхто не скасовував, а реа- лістська парадигма живе й процвітає, суперечка про роль держави далеко не завершена. З певного погляду похідна теза була вразливою. Можливо, недо­статня увага приділялася історичним особливостям становлення держави на Заході: захопившись еволюціоністськими й раціоналістськими теоріями, пер­ші теоретики могли допустити думку про універсальність даної моделі дер­жави. Однак, як показують історико-соціологічні дослідження, існує різниця між високоінституціоналізованою високодиверсифікованою французькою державою і її слабко бюрократизованим англійським аналогом. Так само нео­бачно проголошувати гомогенізацію політичних співтовариств світу: якщо деколонізація і привела до тріумфу держави як способу організації суспіль­ства, наступні десятиліття виявили її недоліки і провали. Ця криза держави виявила величезне значення інших акторів MB. Навіть не погоджуючись із кваліфікацією низки держав як collapsed states, можна погодитися з послаб­ленням їх матеріальних і символічних функцій, про що у своїй роботі про «псевдодержави» пише Р. Джексон. Не дивно, що подібний хід подій сильно відбився на традиційній соціології конфліктів, змушуючи по-новому поди­витися на проголошений реалістами взаємозв’язок між державою і війною: так, зворотну залежність простежує М. Хендел, схильний бачити у слабких державах ініціаторів війн і відзначати міжнародне значення, яке дедалі біль­ше мають громадянські війни.

Зростаючі сумніви у правомірності використання єдиної мірки до про­цесів, що розвертаються у світі, призвели до зростання популярності циві- лізаційного підходу у вивченні MB. Закладена Р. Джервісом, ця традиція отримала розвиток наприкінці 80-х pp. у роботах Р. Літтла, С. Сміта і Дж. Чея. Відповідно до такого підходу, держави, серед іншого, відрізняються й особливою системою світосприйняття, яка веде до розходжень у способах мобілізації ресурсів. Однак подібний аналіз або небезпечний культурним ре­лятивізмом, або належить до концепцій, типу «зіткнення цивілізацій» Хан- тінгтона. Отже, слід провести чіткий поділ між дослідженням культурних особливостей окремих акторів і твердим детермінуванням їхньої поведінки з позицій конфесійної приналежності.

Реалістська парадигма страждає надлишковим універсалізмом тією мі­рою, якою стверджує, що кожна держава є державою-нацією, тобто керує сус­пільством, єдність якого ґрунтується на «щоденному плебісциті». За межами Європи дана теза не витримує критики. Насамперед, внаслідок потужної сег­ментарної й комунітаристичної традиції в Африці й Азії, а також внаслідок кризи політики наївного універсалізму. Як нагадує Карл Дойч, державне бу­дівництво — не сфера імпровізації; воно пов’язане з повільним формуванням механізмів соціальної мобілізації, які «відлучають» індивіда від традиційних форм самоідентифікації і допомагають йому відчути причетність до співто­вариства, заснованого на урбанізації інфраструктури, яку створюють засоби масової комунікації і та ін.

299

Таким чином, у межах критичної соціології національної мобілізації, основи якої закладені Ентоні Смітом й Ернестом Гелнером існує можливість кращої ідентифікації міжнародних акторів, кращої оцінки сильних і слабких сторін держави-нації, так само як і можливість кращого розуміння пов’язаних з ним конфліктів, з усе менш міждержавним й з усе більш міжнаціональним характером, як зазначають П’єр Аснер і Дж.і. Спенс.

Суспільство поза державою. Додаючи до вищезгаданого слід наго­лосити, що постулати реалістичної парадигми, критиковані зсередини, як це часто буває у суспільних науках, стали джерелом її збагачення. Не можна не згадати значення, яке мав біхевіоризм: починаючи, зокрема, зі Снайде­ра, наука про поведінку підказувала нам, що держава не є чимось єдиним й одушевленим, але її поведінка пояснюється аморфністю ЇЇ ж сутності. Таке розуміння держави неминуче веде до роздільного вивчення різних аспектів державної політики. Дослідження МВ зобов’язані цілій низці успішних на- працювань дослідників різних напрямів державної політики, які встановили, що міжнародна політика держав є продуктом співвідношення сил, синтезом різних, часом суперечливих інтересів і світоглядів усередині держави, і не варто переслідувати досить невизначений «національний інтерес». Таке дис­персне сприйняття держави характерне для дослідника МВ: сприйняття між­народної політики крізь призму системи взаємодій набагато евристичніше, ніж крізь призму «єдиної» держави; при цьому дієздатність держави узгоджу­ється з ефективністю складної системи, а не з потенціалом певної одиниці.

Який же зміст ми сьогодні можемо вкладати у поняття держави, як тіль­ки відмовляємося від її надмірної персоналізації?

Це питання ставив уже Джон Васкез, який нагадував, що перед тим, як намагатися використати поняття потужності, необхідно його пояснити. По закінченні холодної війни можна поставити питання, як СРСР міг користу­ватися статусом наддержави, роблячи акцент лише на військовому аспекті, і безнадійно програючи в економічній і соціальній галузях? Більше того, Сюзан Стрейндж прямо піднімає питання про те, чи можна в епоху глобалізації роз­глядати міць як певну здатність держави, чи вона дедалі активніше містить у собі цілу низку економічних, соціальних, культурних агентів, упроваджених у певні мережі й ефективну «м’яку силу, яка бере участь у виробництві». У змаганні між СРСР і США перша сторона зазнала поразки саме тому, що за­хищала традиційну концепцію потужності, засновану на територіальному й військово-політичному аспектах, у той час коли інша сторона наголошувала на силі, відірваній від територіальної основи й заснованій на неформальних відносинах і комунікаційних мережах. У цих умовах поняття сили держави має бути переглянуте й використовуватися відтепер як синонім потенціалу інтерактивної системи на міжнародній арені, яка включає державних й інших акторів. Й увага має бути звернена до більш-менш формалізованої природи цих відносин, за прикладом досліджень відносин між державами й фірмами, здійснених під керівництвом Сюзан Стрейндж і Дж. Стопфорда.

Процеси глобалізації дедалі складніше поєднуються з логікою прихи­льників суверенітету й виводять на перший план концепцію взаємозалеж­ності, що також досить інноваційна для теорії міжнародних відносин.

300

Дослідження у цьому напрямі розпочалися спочатку у межах соціоло­гії залежності, потім, із 60-х pp., Робертом Кохейном і Джозефом Найєм, які заклали основи теорії взаємозалежності. Зазначена нова теорія поглиблю­вала гіпотезу про «розчинення» держави серед інших рівновеликих акторів, у розпорядження яких глобалізація надала інструменти, що дозволяють їм відігравати важливу роль на міжнародній, а тепер, мабуть, і на світовій арені. У цьому дусі Джеймс Розенау, погоджуючись з більшістю висновків Сюзан Стрейндж, визначив основні риси транснаціональної парадигми. У її межах було систематизовано й подано глибоку критику держави із протиставлен­ням поліцентричного світу державоцентричному. Перший виникає внаслідок збільшення на світовій арені кількості недержавних акторів, що призводить до виникнення великої кількості «транснаціональних потоків», які можна визначити як будь-які відносини, що виникають на світовій арені й виходять з-під контролю держав-націй, переборюючи, зокрема, їхній суверенітет і те­риторіальну компетенцію. Так, поряд зі світом держав, виникає новий світ, що складається з величезної кількості акторів, які прагнуть до забезпечення своєї безпеки й автономії, і швидше роблять акцент на кооперацію (або на відмову від кооперації), ніж на силу, і який не регулюється нормами тради­ційної дипломатії.

Нові форми інтеграції. Як зазначає Дж. Розенау, дана парадигма одразу ставить проблему взаємодії між цими двома світами, тобто між державними й недержавними акторами. Чи варто нам слідом за неореа­лістами вважати, що глобалізація зміцнює роль держави як єдиного від­повідального партнера і єдиної регулюючої інстанції? Або чи треба разом з Розенау погодитися зі зменшенням ролі військово-політичного аспекту, кордонів, залежностей, і з тим, що важливість акторів має оцінюватися, виходячи із критерію функціональної ефективності? В остаточному під­сумку суперечки точаться навколо визначення сучасної системи MB: чи йде мова про модифіковану систему, як пропонують Кохейн і Най, або ж мова йде про поступове формування світового співтовариства, анонсова­ного Джоном Бертоном? У першому випадку варто говорити про кризу перехідного періоду, яку переживають держави на шляху до адаптації сво­їх функцій до збільшення нових викликів. У другому випадку мова має йти про нові місце й функції держави, перехід до глобального керування (global governance) або навіть до непрямого керування (soft-governance), що, навпаки, свідчило б про нездатність держави відповісти на нові міжна­родні виклики. У цьому випадку варто було б зробити акцент на наслідки виникнення транснаціональних мереж і на потенціал нових акторів, неу­рядових організацій, місцевого самоврядування, фірм, транснаціональних асоціацій і т. д.

У дослідженнях регіональних інтеграційних процесів проглядається схо­жа проблема. Тут, у сучасній історії виділяють два моменти, які відбивають дві протилежні концепції держави. В атмосфері ейфорії від перемоги у другій світовій війні Девід Мітрані, який частково перебував у руслі концепції фе­деративної Європи, за допомогою функціональної інтеграції намагався пере­бороти небезпечне загрозою війни суперництво держав і домогтися миру для всього людства. У такій конструкції держава виступала б як один з багатьох

301

елементів. Неорегіоналізм нещодавно виступив з позицій відстоювання ролі й значення держави, відзначений глобалізацією й початком економічної кри­зи, які прийшли на зміну тридцятирічному процвітанню. У межах цієї логіки регіональна інтеграція розглядалася як пошук проміжної позиції між при­хильниками застарілої концепції суверенітету та мондіалізму, який підкоряє державу стихії ринку.

Тут ми також маємо суперечливі результати; функціоналізм Мітрані й федералізм батьків-засновників Європи швидко поступився місцем праг- матичнішим формам міжурядової співпраці, що призвело до перегляду ролі держави в ЄС крізь призму сформульованого Хоффманом і Кохейном «пула суверенітетів». Дослідникові MB доводиться розробляти нові концепції відносно держав ЄС, не відходячи в той же час від класичних уявлень. Ще більша невизначеність виникає, коли мова заходить про новий регіоналізм. Його наслідком є поява нових інтеграційних угруповань, які виходять з-під контролю держави (як «природні економічні території, описувані через тор­говельні мережі Скалапіно у Східній Азії); та взаємодія суверенних держав, що прагнуть до гармонізації свого ринку (НАФТА). Виникає відчуття, що регіональна інтеграція знову порушує питання, позначені транснаціональ­ною парадигмою: чи може держава адаптуватися до змінених умов, або чи призведуть нові правила політичної гри до переоцінки ролі транснаціональ­них акторів на кшталт «віртуальної держави» Розенкранца або «держави- регіону» К. Охмена?

До світу більшої відповідальності? У контексті такої невизначено­сті, теорія міжнародних відносин знову набуває нормативного характеру: неореалістичний дискурс звеличує державу як гаранта порядку й безпеки. Неолібералізм, навпаки, наполягає на формуванні світової співпраці, регу­льованої ринком. У багатьох роботах ставиться питання про здатність дер­жави адаптуватися до нових умов. У ході такої адаптації держава має робити нові поступки як транснаціональним викликам, так і викликам ідентичності. Звідси концепція зникаючої держави, заснована на гіпотезі про кінець су­веренітету, територіального принципу, світу стійких відносин залежності й кордонів. Хоча дані гіпотези можуть бути плідними й евристичними як такі, вони сполучаються і зі спробами визначити поствестфальську державу. Роз­думи на цю тему можуть простягатися аж до спроб визначити, що саме при­йде на зміну державі-нації.

Криза, яка вразила парадигми й самі реалії, досить гостра; вона знову ставить прості питання: що саме є функціями держави чи, більше того — чи є вона інструментом або метою? Очевидно, що реалістська парадигма до­тримується іншого погляду: чи повинна держава — природний учасник між­народних зносин — у своїй діяльності керуватися керуватися фіктивним національним інтересом, причому нею ж самою сформульованим. Мондіа- лізація, релятивізація суверенітету, криза імпортованих моделей держави, нові форми інтеграції поступово висвітили цю спробу додати державі само- цінності, не адекватної новим викликам, таким як виникнення загальних благ людства, незалежних від кордонів, економічна й політична взаємоза­лежність, множення інтеграційних угруповань. У цьому новому контексті відбувається зміна пріоритетів: держава більше не є самодостатньою, вона

302